Орієнтовний перелік питань на залік з Конституціоналізму в Україні

Информация о документе:

Дата добавления: 19/05/2015 в 12:12
Количество просмотров: 27
Добавил(а): Оличка Котёнок
Название файла: or_ntovniy_perel_k_pitan_na_zal_k_z_konstituc_onal.doc
Размер файла: 162 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Орієнтовний перелік питань на залік з Конституціоналізму в Україні


Орієнтовний перелік питань на залік з Конституціоналізму в Україні



  1. Предмет та завдання навчального курсу “Конституціоналізм в Україні”.

  2. Конституційні проекти Центральної Ради, її Універсали.

Поняття та загальна характеристика світового конституціоналізму.

  1. Конституція УНР від 29 квітня 1918 року.

  2. Періодизація історії розвитку українського конституціоналізму.

  3. Державно-правові документи гетьманату.

  4. Український парламентаризм складова частина конституціоналізму.

  5. Конституційні документи Директорії.

9.Зародженняукраїнськогоконституціоналізму

10.КонституційнідокументиЗахідноукраїнськоїнародноїРеспубліки.


11.Священослужителі як представники про конституційного мислення в Древньоруській державі.

12.Проголошення радянської влади в Україні та прийняття її перших актів. Галицька Соціалістична Радянська Республіка.


13.Конституційні акти княжої доби.

14.Українська радянська республіка – співзасновник СРСР.

15.«Руська правда» - пам'ятка древньоруського княжого законодавства.

16.Розробка, прийняття та загальна характеристика конституції УРСР 1919 р.


17.Княжі устави як джерела законодавства.

18.Характеристика конституції УРСР 1929 р.

19.Віче як орган представницької влади в Київській Русі.

20.Конституція УРСР 1978 р.

21.Поширення магдебурзького права та його роль в утвердженні місцевого самоврядування.

22.Конституція УРСР 1978 р.

23.Основні риси українського конституціоналізму литовсько-польської доби.

24.Порушення вимог конституційної доктрини при розробці та прийнятті радянських конституцій, їх декларативний характер.

25.Козацька конституція Стефана Баторія

26. Передумови новітнього конституційного періоду в Україні.

27.«Ординація Війська Запорізького» 1638 р.

28.Прийняття та характеристика декларації про державний суверенітет та Акт проголошення незалежної України

29.Литовські статути та їх роль у становленні конституціоналізму в Україні.

30.Внесення змін до діючої радянської конституції України 1978 р.

31.Зборівська та білоцерківська угоди – перше офіційне визнання Української гетьманської держави.

32.Правові та організаційні питання розробки нової конституції незалежної Української держави.

33.«Березневі статті 1654 р.» та їх роль у встановленні військово-політичного союзу України з Московією.

34.Проектиконституції1992-1993рр.

35.Українсько-московськідоговірністаттідругоїполовиниXVIII– першоїчверті XIXст.

36.Конституційний договір від 8 грудня 1995 року та його роль у становленні тимчасового конституційного періоду в Україні.

37.Гадяцький договір 1658 р. та українсько-шведські угоди.

38.Обговорення та затвердження Конституції України 28 червня 1996 р.

39.Конституція Пилипа Орлика 1710 р. як основний закон Української держави.

40.Загальна характеристика Конституції України 1996 року.

41.Конституціоналізм в «Історії русів» та у творчості Г.Сковороди, Я.Козельського, С.Десницького, кирило-мефодіївців.

42.Концептуальні засади конституційних змін в Україні.

43.Проекти конституційних перетворень декабристів, Г.Андрузького та М Міхновського

44.Внесення змін до Конституції України: мета та завдання.

45.Михайло Драгоманов – засновник вітчизняного конституціоналізму.

46.Гетьманство як самобутня організація вищої влади в Україні.

47.Національно-правові концепції М.Грушевського та В.Вінниченка.

48.Загальна характеристика конституційного ладу України.

49.Поширення магдебурзького права та його роль в утвердженні місцевого самоврядування.

50.Правові та організаційні питання розробки нової конституції незалежної української держави.

1. Мета та завдання навчальної дисципліни

Метакурсу:Використовуючинайновішіздобуткиісторіографії,сформуватиумайбутніхісториків-гуманітаріївзнанняпроголовніетапирозвиткуконституційногопроцесунаукраїнськихземляхуХVІІІХХст.Розглянутисоціально-економічні,політичні,культурнітаінтелектуальніпроцесинаукраїнськихземляхвданийвідрізокчасу.Проаналізуватиосновніправовіпам’яткитазаконодавчіакти.

Завдання:студентиповиннізнатиосновнітенденціїінапрямирозвиткуідейконституціоналізмузазначеногоперіоду,вмітиоперуватиісторичнимифактамизісторіїконституціоналізму,опрацьовуватитакритичноаналізуватиїх.

В результаті вивчення даного курсу студент повинен

Знатиголовніпричинивиникненняконституції,правовусутністьконституціїтаконституційнихактівнарізнихетапахрозвиткусуспільства,теоріїконституціоналізму,основніконституційнідокументи,щобуличинниминатериторіїукраїнськихземель,праціукраїнськихнауковцівтагромадсько-політичнихдіячівпов’язанізрозвиткомідейконституціоналізмунаУкраїні.

Змістпонять:конституція,конституціоналізм,конституційніакти,праваісвободилюдиниігромадянина,політичнасистема,державнийустрій,формаправління,формадержавногоустрою,суверенітет,держава,народневолевиявлення,органимісцевогосамоврядування,суди,судовавлада.

Вмітивизначатитааналізуватипередумови,сутьтанаслідкиприйняттяпершихконституційнихактів,аналізуватиправовінорми конституційнихактівчиїхпроектівтавизначатипричиниїхвнесеннядопублічно-правовихактів.



2.Украї́нськаЦентра́льнаРа́да(УЦР),такожЦентральнаРада— спочаткуукраїнськийпредставницькийорганполітичних,громадських,культурнихтапрофесійнихорганізацій;згодом,післяВсеукраїнськогоНаціональногоКонгресу— революційнийпарламентУкраїни,якийкерувавукраїнськимнаціональнимрухом.Періоддії:4(17)березня1917— 28квітня1918.

I Універсал

23 (10) червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї Росії… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 (28) червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

ІІ Універсал[ред. • ред. код]

16 (3) липня 1917 — УЦР прийняла свій II Універсал.

Зміст:

1. Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал був проголошений на сесії Української Центральної Ради.

ІІІ Універсал

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 20(7) листопада 1917 р.). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25 листопада 1917 (українські партії здобули 75 % голосів, більшовики — тільки 11%).

Вже з кінця листопада 1917 більшовики готували захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовицька армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.

IV Універсал

Докладніше: IV Універсал

Будівля Центральної Ради (2007)

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:

25 січня — про 8-годинний робочий день;

31 січня — про земельну реформу;

1 березня — про державний герб Української Народної Республіки;

2 березня — про грошову систему (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);

2 березня — громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.

Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28 квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.

6.Середдержавно-правовихактівГетьманату,насамперед,слідзгадатигетьманську"Грамотудовсьогоукраїнськогонароду"від29квітня1918р.,якаскасувалавсіакти,прийнятіЦентральною

Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "Про законне наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про Фінансову раду", "про Генеральний Суд".

У своїй сукупності закони були спрямовані на забезпечення мак­симальної концентрації влади в руках гетьмана. Він отримував винят­кові повноваження: затверджував усі закони, призначав і звільняв Раду Міністрів, інших вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії і флоту, здійснював керівництво зовнішньою по­літикою, йому належало право оголошення надзвичайного стану, амніс­тії, надання громадянства тощо. Це відповідало його намірам домогтися “створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана”2. Коли відразу після перевороту лідери українських соціалістичних партій запропону­вали надати йому повноваження президента, то він їх рішуче відкинув.




7.Парламентари́зм— системаполітичноїорганізаціїдержави,заякоїчіткорозмежованіфункціїзаконодавчоїтавиконавчоївладзапривілейованогостановищапарламенту. Українськийпарламентаризмвідзначивуцьомуроцісвоє20-річчя.ВерховнаРадаУкраїнипершогоскликаннясталазаконодавчиморганомсуверенноївладиіствориланезалежнудержаву.Відтодіукраїнськийпарламенткеруєекономічним,суспільно-політичнимйкультурнимжиттям,крокзакрокомнаближаючиУкраїнудооб’єднаноїЄвропи.Разомзтимсучаснийукраїнськийпарламентаризммаєміцніісторичнікорені.ПредставникиукраїнськогонародупрацюваливзаконодавчихорганахвладиУРСРіРадянськогоСоюзу,міжвоєнноїПольщііЧехословаччини,РосійськоїімперіїіАвстро-Угорщини.Цейдосвідранішезалишавсяздебільшогопозаувагоюдослідників,хочвіннадзвичайноцікавий.Зрештою,департаментепохитеждаєповчальнізразкивиробленнязаконодавчихрішень.Міжмонархомтайогопідданиміснувавнетількипрямий,алейзворотнійзв’язок.Зокрема,унікальніприкладизаконодавчихініціативдаєісторіяКозацькоїдержави.Українцітаїхніпредкибралиучастьворганізаціїполітичногожиттяівпопередніепохи,аждоранньосередньовічноговіча




39.1.1.КонституціяПилипаОрлика.Однимізпершихконституційнихактівбули«ПактиіконституціїзаконівівольностейВійськаЗапорозького»,написанігетьманомП.Орликом,-документ,ухваленийкозацькоюрадою5квітня1710р.


Основу «Пактів і конституцій» складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступало від імені українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він одержував владу. Крім того, у документі обумовлювався державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.


Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українську державу, але і закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя.


Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, уводила виборність посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили головні основи розвитку демократичних держав.

У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.


Отже, Конституція Пилипа Орлика має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.


40.ПрийняттяКонституціїУкраїни.ЦентральноюподієювсьогоконституційногопроцесувсучаснійісторіїУкраїнисталоприйняття28червня1996р.ВерховноюРадоюУкраїниновоїКонституціїУкраїни.


Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.


Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.


4. Історичне значення Конституції 1996р. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.


Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.


3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему.


Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.


Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.


Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.




15.«Руськаправда»-звідзаконів,найвідомішапам'яткадавньоруськогокняжогозаконодавства,щорегламентувалавнутрідержавніфеодальнівідносиниКиївськоїРусі.«Руськаправда»-основнеджерелопізнаннясуспільноголаду,державиіправаДавньоруськоїдержави.


Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.


Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.


Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава» відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. У «Правді Ярославичів» уже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею


суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. «Покон вірний», або «Статут вірний», визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок «годування»* княжого слуги - вірника (збирача віри), а «Урок мостникам» безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.


«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав змагальний характер.


«Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.


«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких інших країн.




17.Середджерелдавньоруськогоправачільнемісцепосідаєкняжезаконодавство(договорикнязівміжсобою,договорикнязівзнародом,княжіустави,грамотийуроки).Договорикнязівміжсобоюмістилизобов'язання,пов'язанізіспільноюобороноювідзовнішньоговорога,утриманнявіддійпротисторін,якіуклалиугодутощо.Договори("ряди")князівзнародомукладалися,якправило,навіче,щобконтролюватидіяльністькнязя,іспиралисяназвичаїтатрадиціїстаровини.Текстидоговорівнезбереглись,алепронихзгадуєтьсявлітописах.Княжіграмотитакожмалозбереглися,найстарішазних— грамотаМстиславаІ(1130р.).


Устави — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. Уроки являли собою конкретні постанови про мито й інші податки на користь князя. Вони, як правило, діяли тимчасово. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Церковне законодавство


Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціального становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.



19. Віче — інститут звичаєвого права на Русі, означав народні збори для вирішення державних і місцевих справ. Зростання ролі віча, «удільно-вічової федерації» в Русі, за виз­наченням М. І. Костомарова, і зміцнення автономії князівств (М. С. Грушевський), в умовах юридичної невизначеності успад­кування князівських столів, було пов’язано також із зростанням значення міських центрів у соціально-політичному житті з другої половини ХІ ст. В цих умовах затвердження князя горожанами набуває вирішального значення порівняно з «отчинним» правом.

Скликання віча, судячи з літописів, нерідко викликалось надзвичайними обставинами — зовнішньою загрозою, необхід­ністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому найчастіше віча скликались за ініціативою князя. Очевидно, сам князь примушений був звертатися до віча за рі­шенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостатнім.

Маємо літописні свідчення про скликання віча і з ініціативи самого народу (за нашими підрахунками — понад двадцять). Як правило, їх викликали надзвичайні обставини: зовнішня загроза, відсутність у місті князя або незгода з його політикою. Кияни, потерпівши поразку від печенігів, «прибегоша Кыеву, и створи­ша вече на торговищи, и реша, пославшеся князю: «Се половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними». Але князь Ізяслав не послухав і тоді кияни розгромили його двір, звільнили з темниці Всеслава «и прославиша його среде двора княжа» (ПВЛ, 1068 р.). Отже, учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання віча, як прави­ло, викликалось надзвичайними обставинами. Але, по-перше, саме життя русичів відбувалось в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утверджен­ню сталих строків скликання народних зібрань, ні процедурі їх роботи. По-друге, літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. Лише гіпотетично можна сказати про більш-менш періодичне скли­кання віч на «братчини», дні великих церковних свят.



25.ЗначнийпоштовхдлярозвиткуукраїнськоїкозацькоїдержавностінадалазагетьманаБогданаРужинського"козачаконституція"СтефанаБаторіявід19квітня1579p.,якаофіційновжевстановлювалапосадузапорізькогогетьманазпожалуваннямйомуклейнодів,гербкозачоїреспубліки(козакзсамопалом),їїстолицю(спочаткуТрахтемирів,потім— Батурин).Мешканняреєстровимкозакаму20тис.чоловікдозволялосьаждоКиєва.



27.Ордина́ція1638(відлат.ordinatus— упорядкований,«ОрдинаціяВійськаЗапорізькогореєстрового,щоперебуваєнаслужбіРечіПосполитої»)— постановасеймуКоролівстваПольщі,виданаулютому(березні)1638рокупісляпридушеннякозацько-селянськогоповстанняпідкерівництвомПавлюкатаСкидана.


Згіднозординацієюбулоскасовановиборністькозацькоїстаршиниіліквідованокозацькийсуд.Козацькийреєстрзменшувавсядо6тисячосіб— 6полківпотисячікозаківукожному.Дореєструвносилитількітихкозаків,якінебралиучастіуповстанні.Лишесотникитаотаманимоглибутиобранізкозаків,якімализаслугипередРіччюПосполитою.Усівиключенізреєструповиннібулиповернутисядосвогопопередньогостану.Замістьгетьманапризначалистаршогокомісаракозацькоговійська,якийпідлягавбезпосередньокоронномугетьмановіПольщі.Йомувіддаваласьусявійськоваісудовавладавреєстріідоручалосярішучепридушуватибудь-яке«своєвільствокозацьке».РезиденцієюкомісарабуломістоТрахтемирів(див.Трахтемирівськиймонастир).Посадиполковниківіосавулівтакожзаміщаливинятковозшляхтичів.КозакамдозволялосяжитилишевкоролівськихмаєтностяхЧеркаського,КорсунськоготаКанівськогостароств.Міщанаміселянампідстрахомсмертноїкаризаборонялосявступатиукозакиінавітьвіддаватисвоїхдочокзаміжзакозаків.


Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало.


30 серпня 1638 року Микола Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрових козаків, у якій, однак крім старшини, мали право взяти участь по кілька чоловік від кожного з шести полків. На раді і була оголошена Ординація війська Запорозького реєстрового.


24 листопада 1638 року в урочищі Масловий Став відбулася «остаточна комісія з козаками», на якій в присутності М.Потоцького та інших панів була виголошена ухвала. В ній мовилося, зокрема, про те, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї». Комісаром реєстру призначався шляхтич П. Комаровський, військовими осавулами — Л. Бубновський та І. Караїмович. Серед сотників, яких обрали козаки, були і майбутні діячі національно-визвольної війни 1648–1654 років — Богдан Хмельницький та Федір Лютай.






33.Березне́вістатті́1654року(іншіназви— «СтаттіБогданаХмельницького»,«БерезневістаттіБогданаХмельницького»,«СтаттівійськаЗапорозького»,«Переяславськістатті»)— угодаміжросійськимцарськимурядоміукраїнськоюкозацькоюстаршиною,комплексдокументів,якірегламентувалиполітичне,правове,фінансовеівійськовестановищеУкраїнипісляПереяславськоїради.


Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.


При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.


Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.


Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.


37.Га́дяцькийдо́говір(такожтрапляєтьсязастарілеіменування«Гадяцькістатті»;пол.ugodahadziacka)— угода,укладена16вересня1658рокупідмістомГадячзініціативигетьманаІванаВиговськогоміжРіччюПосполитоюіГетьманщиною,щопередбачалавходженняостанньоїдоскладуРечіПосполитоїпідназвою«ВеликогоКнязівстваРуського»яктретьогорівноправногочленадвосторонньоїуніїПольщііЛитви.ПередбачаласятакожліквідаціяБерестейськоїунії.Основніперетворення,однак,такізалишилисянапапері,оскількипольськийСеймратифікувавдоговірусильноурізаномувигляді,скасувавшийогоголовніположення.


Ко́рсуньський до́говір — договір, укладений між Україною і Швецією 25 жовтня 1657 року на Генеральній Військовій Раді в Корсуні.


Від української сторони у виробленні умов договору брали участь Іван Ковалевський, Іван Богун та Юрій Немирич, а з шведської — Густав Лілієнкрона.


Договір передбачав створення українсько-шведського політичного союзу, який би гарантував державну незалежність і територіальну цілісність української держави.


За умовами договору шведський король Карл Х Густав зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України.


Західноукраїнські землі та Берестецьке і Полоцьке воєводства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини.


Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньо-політична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору та зумовили підписання у 1658 році гетьманом Іваном Виговським Гадяцького договору.



45.Дочислазасновниківліберально-демократичноїдумкивУкраїніналежитьМ.Драгоманов(1841— 1895)— вихованецьКиївськогоуніверситету,потім(з1864по1887р.)— приват-доцентнакафедрівсесвітньоїісторії,історик,публіцист,етнограф,фольклорист,літературознавець.Він— автор"ВольногоСоюза— ВільноїСпілки"(1885р.)— одногозпершихконституційнихпроектів,суттюякогобули:

а) політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;

б) самоуправління на місцях;

в) права й свободи особи.

Для нього політична свобода є не що інше, як недоторканість особи, свобода слова, совісті, самореалізації національності. Проголосивши політичну свободу як головну мету, М. Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, які її населяють, та інтересам кожної людини.

Політичні права й свободи М. Драгоманов розглядав у цілісній системі ідей, у якій гармонійно взаємодіють людина й суспільство, особа й сукупність осіб (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи й самостійності, їхнє право самим визначати свої інтереси й засоби досягнення їх, відповідати за свою долю. Політичну свободу для Росії він трактував як демократизовані конституційні інститути західного типу, як соціально забезпечені, а не тільки формально проголошені права людини, а конституційну державу ототожнював із народно-правовою: участь усього суспільства у виробленні законів, контроль за виконанням їх, особиста, громадянська свобода, судовий захист прав кожного. На його думку, необхідно зменшити силу державного начальства, чи то царського, чи то гетьманського, чи то управи (адміністрації) або самої вибраної ради (парламенту) перед силою особи, суспільства.

М. Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системах виборності й місцевого самоврядування. Під правами людини він розумів недоторканість особи й житла, заборону тілесних покарань і страти, таємність листування, свободу вибору місця проживання й занять, недоторканість гідності, національності й національної мови в приватному та громадському житті, свободу слова, преси, театрів і навчання, зібрань, запитів і заяв знаками-малюнками, знаменами, процесіями без порушення громадського порядку й за дотримання безпеки громадян, свободу об´єднань і товариств тощо.

Політичні права М. Драгоманова включали в себе загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, гласне ведення всіх державних справ, необхідність ураховувати думку меншості, всіх національних меншин.

Реалізація політичних прав і свобод неможлива без економічного забезпечення їх. Серед цих проблем він виділяє: полегшення тягаря військових повинностей, повернення всіх податків на потребу народу, безкоштовне початкове навчання дітей, обладнання притулків для сиріт, калік і осіб старечого віку, створення можливостей для викупу полів, вод, лісів, залізниць у власність держави, областей, волостей тощо.

Отже, у М. Драгоманова політична свобода неможлива без конституції та активного впливу її на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.

Більше того, М. Драгоманов як один із засновників федералізму й місцевого самоврядування надавав федералізмові політичного змісту, розглядав політичну свободу й федеративну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей і областей. Діяльність місцевої влади мають очолювати представницькі збори, обласна дума й призначена нею обласна управа. Причому, на відміну від поглядів представників інших ліберальних течій, самоуправління народу кваліфікувалося ним як "основа для досягнення соціальної справедливості".



47.Подальшомурозвитковіполітико-правовоїідеологіївУкраїні(кінецьXIX— початокXXст.)значноюміроюсприялиМихайлоГрушевськийтаВолодимирВинниченко.

Основою політико-правової концепції М. Грушевського (1866—1934) було українське питання. Він уважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, під якою розумів об’єднання в одній державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (декілька держав утворюють одну і передають їй частину своїх суверенних прав), і процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб’єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з ‘й складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта питань устрою та нормування мали вирішуватися на місцевому рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб’єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Автор політико-правової концепції пропонував установити демократичну виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Грушевський вважав ухвалення закону про мови, який регламентував би статус національних мов і гарантував їх вільний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як “самозаконність” — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

Після Лютневої революції 1917 р. разом із М. Гру-шевським в Україні працював відомий політичний діяч, один із керівників Української Центральної Ради Володимир Кирилович Винниченко (1880— 1951).

Попервах В. Винниченко вважав себе прибічником “російсько-українського комуністичного табору”, оскільки комунізм, на його думку, був не лише політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом, переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії, він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в нього на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а перегодом — із керівниками більшовицької влади. З цього приводу у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності — вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

В. Винниченко брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради.

Як свідчить аналіз цього документа, він увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувалися останнім часом.


31.ГетьманщинавиниклаврезультатівеликогокозацькогоповстаннявРечіПосполитій,щоспалахнуло1648рокувукраїнськихземляхпідпроводомБогданаХмельницького.Причинамиповстаннябуликорупціякоролівськихурядів,соціальнебезправ'яусіхстанівзавиняткомшляхти,економічніінаціональніутискиукраїнців,активізаціяукраїнськоїправославноїцерквиізростаннячисельностікозацтвапоприрепресіїуряду[1][2].ПершіперемогикозаківнадкоролівськимивійськамипідЖовтимиВодами,Корсунем,Пилявцямисприялирозширеннюсоціальноїбазиповстаннязарахунокукраїнськихселян,міщанідуховенства.БунтиохопилиусюНаддніпрянщину,Сіверщину,Поділля,Волинь,Галичину.Напочатку1649рокуКиївзустрічавгетьманаХмельницькогояк«Мойсея,спасителя,освободителяйвизволителянародузлядськоїневолі»[1].ПочатковоповстанціпрагнуливстановленнякозацькоїавтономіївНаддніпрянщині,протенапереговорахзкоролівськимиемісарамипідЗамостям1649рокувжемалинамір«вибитизлядськоїневолі…народувесьруський»,«всюРусьпоЛьвів,ХолміГалич»[1].Реалізаціїпланівзавадилазрадакозацькогосоюзника,татарськогохана,підчасбитвпідЗбаражеміЗборовом.ХмельницькийбувзмушенийукластизпольськимкоролемЯномІІКазимиромЗборівськийдоговір.ЗацимдоговоромВійськоЗапорозькеотримувалоавтономію,очолюванугетьманом,ускладітрьохвоєводств— Київського,ЧернігівськогоіБрацлавського,атакожсхіднихрайонівВолинітаПоділля[1][2].


Зборівська угода не влаштовувала ні козаків, ні шляхетську Річ Посполиту. 1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбулася 1651 року під Берестечком, де козаки зазнали нищівної поразки через відступ татарських союзників з поля бою. Ця поразка перетворила повстання з громадянської козацько-шляхетської війни на війну українсько-польську[1]. Під Білою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду. За Білоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежувалася лише Київським воєводством[1][2]. Оскільки ратифікація договору була зірвана в польському Сеймі, козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противнику під Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарами під Жванцем[1][2].



46.ГетьманствоєсамобутнянаціональнаформаорганізаціївищоївладивУкраїнівумовахїїсамоврядування(автономії)ускладіПольщітаРосійськоїімперії(ХVІ-ХVІІІст.).Термін«гетьман»широковживався,починаючизХV– ХVІст.,убагатьохєвропейськихмовахіпозначавкерівниківвійськовогорівня.ВУкраїні«гетьманами»називалидемократичнообранихнароднихватажківкозацькоговійська.УХVІст.прославивсясереднаселенняікозаківнеспольщенийправославнийкнязьДмитроВишневецький,знанийвнародіякБайда.Вінорганізувавкозаків,побудувавшизаДніпровимипорогаминаостровімалаХортиця1553-1554рр.укріпленийтабір,названийЗапорізькоюСіччю[3,38]. УЗапорізькихкозаківгетьманєнайвищапосадоваособа.Хтойоговибираєчипризначає?Нацепитаннячиткоюінформаціїнемаєчерезте,щозапорожцямбракувалополітичноїкультури.Управовомуустроїзаконвизначає,комуналежитьверховнавлада.Щожстосуєтьсязапорожців,тоунихценебуловсебічнообґрунтовано.Водномувипадкувонаналежаладокозацькоговійська,віншому– належалагетьману.Однакунихнебуложодноїінституції,дебцебулочіткозафіксованоіякабрегулювалацейпроцес.


Усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі зосереджував у своїх руках виборний гетьман. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.


Владагетьманабулавиборноюіформальнопожиттєвою.Але,якзасвідчивприкладгетьманівІ.Виговського,Д.МногогрішногочиІ.Самойловича,фактичногетьманськавладаздійснювалася«доласкивойсковой»,івразівиникненняпевнихобставинГенеральнарадамоглапозбавитигетьманавлади[3,42]. Виборнийгетьманзосереджувавусвоїхрукахнадзвичайноширокеколовладнихповноважень:скликавЗагальнурадуірадустаршини,керувавними,бравучастьвобговоренніпитаньйухваленнірішеньради,організовувавїхвиконання,очолюючиадміністрацію.Запідписомгетьманавиходилинайважливішірозпорядженняінакази-універсали;вінтакожочолювавсудочинствояквищаапеляційнаінстанція;організовувавікерувавфінансами;визначавнапрямизовнішньополітичноїдіяльностікраїни;стоявначолівійська.ЗагаломжегетьманякверховнийправительпідпорядковувавсобіусісуспільністанитагрупикозацькоїУкраїни,користуючисьправомуставодавства,вищоїадміністративноїтасудовоївлади:длякозацтва– вролібезпосередньогоглави,длярештистанів– якверховнийарбітр.


У своїй основі влада гетьмана була обмеженою. На цю посаду Генеральна рада обирала формально пожиттєво, оскільки «Березневі статті» Богдана Хмельницького 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави. Але фактично, як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, вибори здійснювалися «до ласки войсковой» [5, 26].


9.КонституціоналізмвУкраїнімаєдавнітрадиції(схема9),ачасйогозародженняпов'язуєтьсязГетьманськоюдержавою(серединаXVIIст.-кінецьXVIIIст.).СамевперебігутапіслязакінченняНаціонально-визвольноївійниукраїнськогонародупідпроводомгетьманаБ.Хмельницького1648-1654pp.з'явивсярядактів,щомаливеликеконституційнезначеннятабулиспрямованінапобудовудемократичноїдержави.


Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, положення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.




tyle="text-align: justify;">Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них: проекти Григорія Андруського «Начерк Конституції Республіки» (1848-1850 pp.), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольньїй Союз» - «Вільна Спілка» (1884 p.), Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» (1905 p.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 p.).



Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін.


До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.).


Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 p., яка юридично оформила відродження державності України.


14.Ще25грудня1919р.більшовицькийурядУкраїнипроголосивфедераціюзрадянськоюРосією.20грудня1920р.підписаноугодуміжРСФРРтаУСРРпровійськовийтагосподарськийсоюз.Однакомуністичнапартіявобохдержавахбулаосновоюжорсткоїцентралізаціїфактичноєдиноїдержавноїсистеми.АлеліквідуватиУСРРівідновитиєдинунеподільнуімперіюбільшовикиненаважилися,врахувавшидосвіднаціональногодержавотворення1917-1920pp.,томувиниклапотребастворитиновудержавнусистемузновоюназвою.


У серпні 1922 р. створена в Москві комісія політбюро ЦК РКП(б) розробила проект об'єднання УСРР, РСФРР, а також Білоруської СРР та Закавказької СФРР в одну державу на підставі автономізації - як автономій у складі Росії. Але протидія проекту з боку республік привела до виникнення ідеї союзу республік на підставі створення єдиних союзних відомств (народних комісаріатів), які мали б безроздільну владу, однакову в усіх республіках, союзно-республіканських, що здійснюватимуть управління по лінії: центр - конкретна республіка, та республіканських, які діятимуть автономно, - кожне відомство лише в окремій республіці. Держава отримала назву Союз Радянських Соціалістичних Республік.


VIIВсеукраїнськийз'їздрадуХаркові10грудня1922р.схваливпроектосновКонституціїСРСРтаДеклараціюпроутворенняСоюзуРСР.30грудня1922р.уМосквівідкривсяIВсесоюзнийз'їздрад,який:1)ухваливутворитиновудержавуіз4-хреспублік(БСРР,УСРР,РСФРРтаЗСФРР)підназвоюСРСР;2)затвердивДеклараціюпроутворенняСРСР;3)прийнявСоюзнийдоговір;4)створивкомісіюдлярозробкиКонституціїСРСР;5)створиворганивладновоїдержави-ВсесоюзнийЦВКтаРаднаркомСРСР.


Протягом1923р.ішларозробкатаобговоренняконституціїсоюзноїдержави.їїухваленоIIВсесоюзнимз'їздомрад31січня1924р.напідставіДеклараціїтаСоюзногодоговорузізмінамиідоповненнямивнесенимисоюзнимиреспубліками.ВонаостаточноюридичнозакріпиладержавніосновиСоюзуРСР,аУкраїнськуСРР-ускладіцієїдержавиаждо1991р. Історико-державнаподія:30грудня1922р.-УкраїнасталаспівзасновникомтасоюзноюреспублікоюСРСР.