КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ РЕЧОВИХ ПРАВ 2. Поняття та види майна і речей у міжнародному приватному праві

Информация о документе:

Дата добавления: 03/02/2015 в 01:20
Количество просмотров: 44
Добавил(а): Сашка Маська
Название файла: kol_z_yn_pitannya_prava_vlasnost_ta_nshih_rechovih.doc
Размер файла: 75 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ РЕЧОВИХ ПРАВ 2. Поняття та види майна і речей у міжнародному приватному праві

КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ

ПРАВА ВЛАСНОСТІТА ІНШИХ РЕЧОВИХ ПРАВ

  1. Різні підходи до визначення права власності та правомочностей власника.

  2. Поняття та види майна і речей у міжнародному приватному праві.

  3. Основні колізійні закони у сфері права власності та інших речових прав.

  4. Міжнародно-правові питання націоналізації та експропріації майна.

  5. Колізійні питання права інтелектуальної власності.



1. Різні підходи до визначення права власності та правомочностей власника.


Розглядаючи колізійні питання права власності у МПП нам перш за все необхідно згадати поняття даного інституту та його ознак з курсу цивільного права.

У сучасній приватно-правовій доктрині існує кілька підходів до визначень права власності.

Так, за ст. 316 чинного Ци­вільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Розглянемо як визначається право власності у зарубіжних країнах.

Класична західна правова доктрина, що втілена у законодавстві Франціївизначає право власності як «право власника користуватися та розпоряджатися речами абсолютно найрізноманітнішим способом».

Аналогічне за суттю визначення міститися і в ст. 903 ЦК Німеччини: «право власності – це можливість власника розпоряджатися річчю за власною волею та можливість відсторонювати третіх осіб від будь-якого впливу на річ».

В законодавстві Італіїми знаходимо визначення згідно якого право власності є відносинами між людьми, де праву власника речі протистоїть обов'язок всіх і кожного утримуватися від дії на річ.Всі інші права на річ власністю бути не можуть.

Синтезуючи різні підходи до визначення поняття права власності можна виділити такі його елементияк:

- право володіння, що розуміється як винятковий фізичний контроль над річчю або як право виняткового використовування;

- право користування або особистого використовування речі, коли воно не включає дві подальші правомочність;

- право управління, тобто вирішувати, як і ким може бути використана річ;

- право на дохід, тобто на ті блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень;

- право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі;

- гарантія від експропріації або право на безпеку;

- право передавати річ;

- безстроковість;

- заборона використовувати річ в шкоду іншим;

- можливість відбирання речі на сплату боргу;

- абсолютний характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності.

У окремих державах право власності може охоплювати лише деякі із вищезазначених елементів. Проте основними складовими елементами права власності, що є загальновизнаними є право володіння, користування та розпорядження.


2. Поняття та види майна і речей у міжнародному приватному праві


Розглядаючита вирішуючи колізійні питання права власностіперш за все необхідно чітко розмежувати поділ речей та майна за різними критеріями.

Насамперед слід згада­ти про поділ майна на рухоме та нерухоме. У цивільному законодавстві більшості іноземних країн проведене чітке розмежування між рухомим і нерухомим майном. Так, пра­во України (ст. 181 Цивільного кодексу України) до неру­хомих речей відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є не­можливим без їх знецінення та зміни призначення. Режим нерухомості речі може бути поширений законом на по­вітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підляга­ють державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які мож­на вільно переміщувати у просторі.

Згідно з нормами Цивільного кодексу Франції, до неру­хомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділян­ку для обслуговування та експлуатації; речі, з'єднані з зем­лею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути, чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом по­вернення нерухомості. Рухомими, за нормами того ж Кодексу, вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або паї у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні рен­ти, сплачувані державою чи приватними особами.

Цивільний кодекс Португаліїдо нерухомих речей відно­сить: міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських і міських споруд; усяку рухому річ, з'єднану назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими. Приблизно та­ким самим за змістом є поділ речей на рухомі й нерухомі у багатьох інших державах.

У законодавстві Швеціїчітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліком нерухомого май­на (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо).

У Німеччиніпід нерухомість підпадає земля та все те, що міцно пов'язано з нею. Рухомістю визнається тут усе, що не є земельною ділянкою або її складовою частиною.

Істотні особливості має поділ речей на рухомі й нерухомі у загальному праві Англії. Самі терміни «рухоме» та «не­рухоме майно» використовуються судами, як правило, лише тоді, коли йдеться про правовідносини з участю іноземного елементу.

Право США, як і право інших країн, визнає землю і фізичні споруди, що розташовані на ній, нерухомим май­ном. Сюди також відносять предмети особистої власності, додані до цих структур. У праві США вони мають назву «рухомість, поєднана з нерухомістю». Такі предмети власності вважаються предметами особистої власності лише до момен­ту їх приєднання до фізичних структур. А після вони вже становлять частину нерухомості, вважаються рухомістю, поєднаною з нерухомістю.

Із наведеного випливає, що право різних країн не завж­ди однаково вирішує питання про віднесення тієї чи іншої речі до рухомого чи нерухомого майна. Проблема, яка ви­пливає внаслідок цього, має назву «конфлікт кваліфікацій”.

Іншими критеріями поділу майна є: споживчі і неспоживчі, матеріальні і нематеріальні (ідеальні), подільні і неподільні, цінні папери тощо.



3. Основні колізійні закони у сфері права власності та інших речових прав.

Колізійні питання права власності — це питання, що пов'язані з необхідністю обрання одного з колізуючих націо­нальних законів для вирішення конкретного питання, пов'я­заного з правом власності, зокрема:

  • з визнанням права влас­ності на річ, що придбана за кордоном;

  • встановленням змісту права власності;

  • визначенням правомочностей власника;

  • підставами набуття та припинення права власності тощо.

Колізійні питання права власності виникають у зв’язку з тим, що міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 р., кожна з держав дозволить комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання, таке як друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери й телефакси для здійснення їхньої діяльності.

Іноземні держави можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними договорами та законодавчими актами України. Відповідно до договорів за участю України на її території можуть розміщуватися й використовуватися об’єкти власності іноземних держав.

Міжнародна практика виробила такі основні закони, з метою вирішення колізійних питань, які можуть виникати у сфері права власності:

  1. Зміст права власності на права власності на нерухоме майно, його здійснення захист визначаються за правом тієї держави, де це майно знаходиться

  2. Право власності на рухоме майно та всі пов’язані з його здійсненням правові аспекти, регулюються правом держави власника майна.

  3. При цьому, поділ речей на рухомі та нерухомі здійснюється за правом країни, де ці речі знаходяться.

  4. Право власності на об’єкти дипломатичного призначення регулюється законом країни, яку воно представляє.

Отже, у сфері права власності визначальними є два закони – закон місця знаходження речі та закон власника.

Відповідна норма міститься і в ЗУ „Про МПП” (ст. 38):

1. Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

2. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.





4. Міжнародно-правові питання націоналізації та експропріації майна.


Націоналізація означає вилучення майна із приватної власності і передача його у власність держави. Націоналізація стосується не окремих об’єктів, а цілих галузей економіки.

Екапропріація – це примусове безоплатне або оплачуване відчуження окремого майна, що проводиться органами державної влади.

Експропріація з виплатою відшкодування називається реквізицією, а без виплати — конфіскацією.

Виходячи із принципу суверенітету держави, остання володіє правом на націоналізацію та експропріацію майна, що належить іноземним громадянам.

Ознаки націоналізації:

  • є внутрішнім правом (можливістю) держави, яке втілюється у формі нормативно-правового акту;

  • є соціально-економічним заходом загального характеру;

  • здійснюється по відношенню до майна, незалежно від того кому воно належить (іноземцям чи власним громадянам);

  • кожна держава самостійно визначає чи повинна проводитися компенсація за націоналізацію;

  • стосується окремих сфер економічного ладу.

Націоналізація мала зокрема місце при початку встановлення комуністичного режиму в СРСР. На сьогодні у міжнародному праві націоналізація є забороненою, а держава що її проводить підпадає під дію міжнародно-правових санкції. Єдиним дозволеним випадком націоналізації є вилучення майна тієї держави чи її громадян, яка розпочала воєнні дії стосовно держави, де таке майно знаходиться.

Ознаки експропріації:

  • є внутрішнім правом (можливістю) органу державної влади, яке втілюється у формі акту індивідуальної дії;

  • є або засобом покарання, або ж здійснюється зі суспільно корисною метою;

  • стосується конкретно визначеного майна.

Експропріаціяє дозволеним засобом зміни власники. Крім випадку коли вона є засобом покарання, експропріація здійснюється за умови повної компенсації попередньому власнику вартості вилученого майна.


5. Колізійні питання права інтелектуальної власності


Одним із найскладніших та найактуальніших на сьогодні різновидів власності, який на нормативному рівні чітко відособлений від інших, є інтелектуальна власність. Саме поняття право інтелектуальної власності об’єднує в собі об’єкти авторського та патентного права, що на нормативному рівні було закріплено в Стокгольмській конвенції 1967 року ВОІВ.

Згідно ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність включає права,що відносяться до літературних, художніх і наукових творів; виконавської діяльності артистів, звукозаписи, радио- і телепередачам; винаходам у всіх областях людської діяльності, науковим відкриттям; промисловим зразкам; товарним знакам, знакам обслуговування, фірмовим найменуванням, комерційним позначенням; захисту проти несумлінної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

Майнові та особисті права авторів і винахідників охороняються на підставі норм відповідно авторського і ви­нахідницького права. Найбільш суттєвою особливістю цих прав є їхній територіальний характер. Останнє означає, що право на літературний твір (особисті немайнові та майнові права), який вперше створено (опубліковано, оприлюднено) на території відповідної країни, виникає за законодавством даної країни і його юридичний захист поширюється лише на території цієї країни, тобто не тягне за собою його авто­матичне визнання на території іншої. Право на промислову власність виникає в особи з моменту видачі йому відповід­ним органом патенту. Патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок має юридичну силу лише на території країни, яка видала патент.

Подолання територіального характеру інтелектуальних прав досягається створенням міжнародних організацій з охорони прав інтелектуальної власності та укладення міжнародних договорів про їх взаємне визнання і охорону.

Основними з таких міжнародних документів є:

  1. Паризьку конвен­цію про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.;

  2. Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів від 1886 року;

  3. Женевська конвенція про авторське право 1952 року;

  4. Римська конвенція про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення

Цими документами закріплено обов’язок держав-учасниць дотримуватися положень права інтелектуальної власності тих держав, на території яких був створений об’єкт охорони, а захист цих прав здійснюється у кожній країні-учасниці за її внутрішнім правом. Тобто, об’єкт права інтелектуальної власності набуває правової охорони у всіх країнах-учасницях ВОІВ незалежно від місця його створення.

Основні правила вирішення колізійних питань права інтелектуальної власності:

- до прав інтелектуальної власності застосовується право держави, на території якої проситься охорона;

- до договорів в цій сфері застосовуються положення про вживання права до договірних зобов'язань;

- у разі пред'явлення вимоги про відшкодування шкоди сторони можуть домовитися про вживання права країни суду;

- визнаються іноземні рішення у справах про порушення прав в цій сфері, винесені в державі місця проживання відповідача або в державі, на території якої проситься охорона;

- іноземні рішення з приводу наявності, дійсності і реєстрації прав в цій області признаються тільки в тому випадку, якщо вони винесені або признаються в державі, на території якої проситься охорона.