Становлення і розвиток української філософії (ІХ-ХУІІ ст.) Філософія в Києво-Могилянській академії Філософські погляди Г. Сковороди...

Информация о документе:

Дата добавления: 15/02/2015 в 16:36
Количество просмотров: 24
Добавил(а): Олег Каленюк
Название файла: stanovlennya_rozvitok_ukra_nsko_f_losof_h-hu_st_f_.doc
Размер файла: 91 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Становлення і розвиток української філософії (ІХ-ХУІІ ст.) Філософія в Києво-Могилянській академії Філософські погляди Г. Сковороди...

67


Тема8. ФілософськадумкавУкраїні

  1. Становлення і розвиток філософської думки України (10 - 17 ст.)

  2. Філософія в Києво-Могилянській академії. Філософська діяльність
    Г. Сковороди.

  3. Розвиток філософської думки в Україні від 19 - ст. до нашого часу.

Становлення і розвиток української філософії (ІХ-ХУІІ ст.)

Т Українська філософія як своєрідне явище духовної У культури-нашого народу існує дуже давно. Вона має свої витоки з праслов'янської міфології. Становлення ж філософської думки українського народу відбувалося за часів Київської Русі. Сама києворуська культура виникла на ґрунті багатої духовної культури; надзвичайно стимулювала її християнська релігія. Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, докорінно перетворила світобачення руського народу, змінила стиль його мислення, напрями його духовних устремлінь.

Світоглядна культура Київської Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, добра і зла тощо. При цьому в центр ставиться людина в етико-моральному світлі її почуття і розуміння.

Філософські знання у мислителів Київської Русі спрямо­вані не на зовнішній світ як кінцеву мету пізнання, а на ово­лодіння через цей світ божественною істиною, яка є таємницею людського буття. На їх думку, філософія осягає істину через міркування над книгою, текстом. Філософ шукає істину в тексті, слові, а не в речах зовнішнього світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним «одкровенням». Ця позиція найбільш притаманна і мислителю Клименту Смоляіпичу (середина XIIст.).

Значна увага надавалася аналізу співвідношення людсько­го та божественного. При цьому передбачалось дотримання принципу особистої відповідальності людини за свої вчинки. Це сприяло появі писаних творів, які несуть на собі відбиток усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальності («Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника та ін.).

У творах мислителів того часу засуджувались такі людські вади як гордість, заздрість, злоба, лицемірство, пияцтво, жадо­ба, хабарництво. Заохочувались не лише християнські чесноти, а й загальнолюдські форми спілкування: дружба, шанування старших і батьків, визнавався високий статус жінки. У сфері соціальних і моральних стосунків домінували загальнолюдські ідеали добра і краси, зверненість до духовних благ, активної життєвої позиції, боротьба за соціальну справедливість, пова­га до суспільних інтересів, ідеали мужності, вірності, чесності, щирості та простоти.

Отже, філософія часів Київської Русі розвивалася в лоні не теоретичного, а духовно-практичного осмислення світу. Вона орієнтувалася на людяність, конкретне, земне та дохідливе православно-християнське навчання життю найширших верств населення. Вона давала відповідь на питання, як жити людині в цьому світі. Важливою рисою філософії Київської доби є вірність духу і букві Святого Письма, неухильне дотримання всіх канонів і традицій православної віри.

Такий тип філософствування становить зміст буття філо­софії в українській культурі протягом першого періоду її існу­вання, що охоплює час Xст. й триває до середини XIIIст. Після навали татаро-монголів у XIIIст. цей тип культури одержує свій подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а після втрати у 1340 р. його незалежності — у складі Великого князівства Литовського. В ХІУ-ХУ ст. в Україні поширюється так звана агіографічна література — «життя святих». Створю­ються цілі збірки «житій» — патерики (один з найвідоміших серед них — Києво-Печерський патерик). В агіографічній літера­турі знаходить свій вияв одна з провідних рис української світо­глядної ментальності—зорієнтованість на внутрішнє життя людини. Ця риса виразно виявляється й у поширених в Україні ХІУ-ХУ ст. ідеях неоплатонізму, який використовувався для обґрунтовування ідей безпосереднього єднання людини з Бо­гом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком чого є стан «просвітлення ».

Прогресивним кроком у розвитку філософської думки ста­ло заснування Острозького культурно-освітнього центру (1567-1636). До складу його увійшли колегія, друкарня та науково-літературний гурток. Використовуючи комплекс гуманістичних ідей і спираючись на розроблену на Заході ре­формаційну ідеологію, діячі Острозького культурно-освітньо­го центру розробили оригінальну ідейно-філософську кон­цепцію відповідно до потреб вітчизняної духовної культури. Заслуговує на увагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення й колонізації.

З Острозьким культурно-освітнім центром, так само, як і з братськими школами, була тісно пов’язаній діяльність ук­раїнських полемістів, філософським ґрунтом для якої слугува­ли витлумачені в контексті українського світоглядного мен­талітету ідеї ареопагітичноґо неоплатонізму.

Острозький культурно-освітній центр був першою спро­бою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі взагалі. Та у 1636 р. він припинив існування. Таким закладом став Києво-Могилянській ко­легіум (1632 р.), очолюваний Петром Могилою (1597-1647), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія.

Філософія в Києво-Могилянській академії

УКиєво-Могилянській академії вперше в Україні філо­софію викладали окремо від теології. В стінах академії творила плеяда представників філософської думки України: Ф. Гїрокопович, С.Яворський, І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, Г.Кониський, Й. Горбацький, Г. Щербацький та бага­то ін. Курси філософії, що читалися в академії, складалися з діалектики, логіки, натурфілософії, психології та метафізики. У філософській спадщині цих діячів спостерігалася поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, відхід від догматизму та авторитаризму. Це стало можливим на ґрунті осмислення ідейної спадщини античності, патристики, схоластики, Відродження, а також ідей М.Коперника, Г.Галілея, П.Гасенді, Р.Декарта, Ж.Ламетрі. Внаслідок творчої взаємодії вітчизняної і західноєвропейської філософської тра­дицій виникає раціоналістично-натуралістична лінія.

Вагоме місце у системі філософії професорів академії на­лежить натурфілософії. Центральним моментом натурфіло­софії у філософських курсах академії було вчення про форму, матерію, рух, простір і час. Зокрема, обґрунтовується ідея не -народжуваності, незнищуваності та певної активності матерії. Ф.Прокопович (1681-1736) характеризує матерію нелипіе як загальний субстрат усього існуючого, а й як таку, що має ши­рину, довжину, глибину.

Природа розуміється не лише як породження Бога, а як матеріальний світ, з властивою йому сукупністю незалежних від постійного і безпосереднього божественного втручання зако­номірностей. Світ природи постає як такий, що сам по собі гідний бути самостійним предметом наукового дослідження. У трактуванні проблеми співвідношення Бога і природи вводять­ся елементи пантеїстичних, деїстичних уявлень.

Значну увагу професори Києво-Могилянської академії приділяли гносеологічній проблематиці. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної при­роди. При цьому процес пізнання описувався відповідно до по ширеної у схоластиці теорії образів. Чуттєве пізнання ро­зуміли не лише як основу всього пізнавального процесу, а й як вирішальний критерій безпосередньої достовірності пізнання. Відчуття людини І.Гізель (1600-1683), Г.Кописький (1717-1795) поділяли на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять). Чуттєвість — це почат­ковий етап пізнавального процесу, другий етап — раціональне пізнання, яке пов'язується, на думку професорів академії, з діяльністю розумної душі. З часом у гносеологічних орієнтаціях в академії починає переважати інтерес до вивчення ак­тивної ролі розуму, до питання користі застосування знань. В зв'язку з цим в академії вагоме місце займають курси психо­логії і логіки. Остання трактування Ф.Прокоповичем і Й.Кононович-Горбацьким (1653) як необхідний засіб отримання но­вих знань, як інструмент пізнавальної діяльності людини.

Етика в лекційних курсах поділялася на теоретичну і прак­тичну. Перша займалась обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі. Друга вказува­ла на шляхи і способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у розвитку філософської культури нашого народу, її вихован­цем був славетний Український філософ Григорій Сковорода (1722-1794рр.).

Філософські погляди Г. Сковороди

Сковорода основну увагу приділяв філософсько етичній проблематиці, а саму філософію розумів як спосіб самоутвердження людини у світі. Сутність людсько­го щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення блаженства в реальному світі стали головною темою всіх його творів, поєднуючись з розробкою загально філософської концепції світу і людини.

Світогляд Г. Сковороди носить глибоко пантеїстичний ха­рактер. На його думку, Бог, всемогутня духовна сутність, що стоїть над природою і людиною, не існує. Бог є істина, приро­да в природі, живе в ньому людина в людині. Звідси заперечен­ня буквального розуміння біблійних чудес як таких, що не відповідають істинній сутності Бога. Стверджуючи вічність ма­теріального світу, Г. Сковорода вважав, що вічність матерії зу­мовлюється невидимою натурою Бога, є тінню вічної духовної субстанції. Єдність матеріального і духовного, загального і одиничного він прагнув осмислити в теоретико-пізнавальному відношенні через взаємозв'язок сутності і видимості, а в мо­ральному плані через поняття добра і зла.

Реальність, на думку Г. Сковороди, є гармонійною взаємо­дією трьох світів: макрокосму (великого світу), мікрокосму (людини), що глибиною не поступається великому світу, і сим­волічного світу або Біблії. У свою чергу кожний з трьох світів є єдністю двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» й «невидимої», «внутрішньої», «світлої».

Макрокосм, матеріальний, фізичний світ є лише тінню світу справжнього, внутрішнього — Бога. Так: само мікрокосм— лю­дина є єдністю двох «натур»: тілесної, зовнішньої і внутрішньої (справжньої, «істинної»)". Зовнішнє — тіло, його Сковорода характеризує як тінь, тління, оболонку. Через ньо­го просвічує «істина» людини, душа, в якій одвічно присутній Бог. Кожна людина, на думку мислителя, несе в собі божу істи­ну. Бог не тільки є прихованим у людській душі, — він є її дже­релом. Між зовнішньою і внутрішньою «натурами» існує гар­монія, яка встановлюється через Бога. Звідси виходить, що, пізнаючи макрокосм і відкриваючи в ньому його творця, люди­на усвідомлює і себе як творіння боже.

Г.Сковорода постійно говорив, що люди повинні пізнати самих себе, свої здібності, виробити відповідно до своєї приро­ди спосіб життя. В основі цього способу життя повинна бути «споріднена праця » — спосіб гармонійних взаємин зі світом. У кожного свій унікальний спосіб «спорідненості» зі світом, при­родою, рідним краєм. Накопичення матеріальних благ, насолодження ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і щастя приносить людині праця за покли­канням, праця, що відповідає природним нахилам людини.

Велику увагу Г.Сковорода надавав емоційно-вольовій сут­ності духу — «серцю людини». Він — один з перших провідників гуманізму — започаткував в історії української філософії так звану «філософію серця». Цю тенденцію пізніше продовжив П.Юркевич.Г.Сковорода є класиком української філософської думки, який одночасно справив

Розвиток української філософії в ХІХ-ХХ століттях

Т)ХІХ ст. в інтелігентських колах Російської імперії, до Л-) складу якої входила й Україна, ^поширюються ідеї німецької класичної філософії. На відміну від російської інтелігенції, яка вважала своїм кумиром Гегеля, в Україні пере­вага віддавалася Канту, Фіхте й особливо Шеллінгу. До когорти філософів, які поширювали в Україні німецьку філософію, на­лежали П.Лодій, Я.Рубан, Й.Шад, О.Новицький, С.Гогоцький та ін. Так, Я.Рубан видав перший переклад Канта російською мовою. Критично осмислював філософію Канта П.Лодій, який виступав проти об'єктивного ідеалізму, скептицизму, агности­цизму. Помітним явищем також була філософія Й.Шада. Він критично підійшов до оцінки філософії Канта, Фіхте, Шеллінга.

Проблеми суспільно-політичної Думки українського народу знайшли глибоке відображення у творчості Т. Шевченка (1814-1861 р.). У духовній спадщині його найвизначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішнього світу — переживань, прагнень, інтересів, а також ідея національного визволення.

Т.Шевченко був одним з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства (кінець 1845 — початок 1846 р.), що ставило собі за мету створення федерації-вільних слов'янських республік.

Засудження автократизму й тиранії в документах Кирило-Мефодіївського товариства поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи й рівності, рівноправності й братерського союзу народів, простим і дохідливим поясненням українсько­му читачеві, що український народ може й мусить бути суб'єктом Історичного процесу нарівні з іншими народами.

Визначним українським філософом XIXст. був П. Юркевич (1827-1874). Йому притаманні глибокі і оригінальні думки з проблем історії філософії, гносеології, філософської антропо­логії, етики, релігії. Проте центральною проблемою філософії Юркевича є проблема людини. Але, перш ніж її розглядати, слід зупинитися на висвітленні найзагальніших теоретико-методологічних засад світогляду мислителя.

Основним поняттям, яке пронизує всі праці Юркевича, є по­няття ідеї. Юркевич розглядає ідею, з одного боку, як одну з форм нашого пізнання, а з іншого — як основу, закон і норму явища. Юркевич виходить з того, що людина пізнає світ за допо­могою уявлень, понять та ідей. На думку Юркевича, істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті про нього, а в його ідеї. Вирішення питань про основу та цілі світу, про відношення світу й людини до Бога передбачає допущення ідей, адже, на його думку, божественне і розумне в космосі та­кож є ідея. І без допущення ідеї, стверджував Юркевич, немож­ливо зрозуміти й сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

На думку Юркевича, істина відкривається не тільки мислен­ням, а й «серцем». Серце в філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр душевного й духовного її життя, центр усіх пізнавальних дій душі, центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Юркевич робить два принципово важливих для розуміння суті його «філософії серця» висновки:

  1. серце може виражати, знаходити й розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю недоступні абст­рактному знанню розуму;

  2. поняття і абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим станом, відкривається не в голові, а в серці. Інакше ка­жучи, розум має значення світла, яким осягається Богом ство­рене життя людського духу. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить серцю як найглибшій скарбниці людського духу.

Отже, «філософію серця» Юркевича слід розглядати як подальший розвиток відповідних ідей Г.Сковороди.

Розвиток соціально-політичної та філософсько-соціо­логічної думки в Україні другої половини XIXст. та початку XXст. пов'язаний з діяльністю М.Драгоманова та ін. В основі світогляду М.Драгоманова (1841-1895) лежить ідея історичного та національного розвитку, прогресу. На його думку, всесвітня історія — це безмежний громадський поступ, у ході якого ре­алізуються великі ідеали лібералізму й демократії — від свободи й автономії особистості до автономії і свободи нації.

Ідеалом його поступу має бути громадянське суспільство, засноване на підвалинах федералізму, де панує гармонія осо­бистостей, громад, тощо.

Під впливом ідей Прудона й Бакуніна Драгоманов віддавав перевагу не державності й національному суверенітету, а децен­тралізації з самоуправою громад і областей. Він вважав за голо­вне поступ людини і громади, поступ політичний і культурний, а національність є лише форма, грунт, засіб. Проте Драгоманов застерігає, що нехтувати тією формою, ґрунтом шкідливо, інак­ше — всякий демократичний і політичний рух стає реакційним.

У своїх філософських поглядах Драгоманов виходив з то­го, що матеріальний світ не залежить від надприродних сил. Людина цілком спроможна пізнати явища природи і суспільства. Надзвичайно цінні думки М.Драгоманова з питань розвитку національної української культури й науки, їхнього значення для формування національної свідомості.

В основі його концепції щодо соціальної революції була ідея не кровопролитного повстання, а мирного розвитку через підняття освітнього, духовного тощо рівня народу.

У другій половині XIXст. — на початку XXст. велику роль у розвитку філософії в Україні відіграла плеяда представників української літератури, зокрема С.Подолинського, П.Грабовського, М.Павлика, І.Франка, Лесі Українки та ін.

В основі світогляду Франка (1856-1916 рр.) — філософсь­кий матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. Осно­вою усього сущого він визнавав «матір природу» в її багатог­ранності і вічності, постійних змінах, вершиною яких є людина. Суспільний розвиток: розглядав як марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, роз­витку і прогресу. Приймаючи активну участь в робітничому русі Галичини, Франко мав своє розуміння сутності марксизму, який критично переосмислював. Соціалізм Франка будувався не на класових, а на загальнолюдських цінностях, на найвищо­му самоуправлінні общин, повітів і країн.

І.Франко надавав великого значення ідеалу національної самостійності й пропонував шляхи боротьби за нього. Розквіт нації він бачив у єдності ідеалів економічної, соціально-політичної та духовної сфер. Утвердження української мови для І. Франка є невід'ємним питанням реалізації ідеалів. І. Франко пропагував гуманістичні принципи життя, виступав за ліквідацію всякого панування над людьми, всякої влади лю­дини над людиною.

Не стояла осторонь боротьби рідного народу проти само­державства й Леся Українка (1871-1913). Світогляд Л.Українки (Лариси Петрівни Косач) формувався під впливом ідей Т.Шев­ченка, І. Франка, М.Драгоманова, революційних демократів, марксизму. Характерною особливістю її світогляду був ма­теріалізм, поєднаний з ідеєю розвитку, глибока віра в пізна­вальні можливості людей, інтерес длд нових досягнень приро­дознавства, реалістична естетика, історичний оптимізм. Вона виступала проти вчення про «передбачену гармонію», фа­талістичних уявлень. Захищаючи матеріалістичний світогляд, Л. Українка критикувала вульгарний матеріалізм, який не визна­вав ролі і значення ідей, активності людського мислення, водно­час критикувала і різні напрямки ідеалістичної філософії.

В своїх творах розглядала проблеми рушійних сил суспільного розвитку, ролі народних мас і особи, загальних за­кономірностей історичного процесу. Знищення експлуата­торського ладу, збереження свободи і розвитку особистості — такі соціальні ідеї Лесі Українки, за утвердження яких вона боролася.

Українські революційні демократи та інші прогресивні діячі українського народу зробили вагомий внесок у творчий розви­ток багатьох філософських та соціологічних проблем.

В українській літературі 20-х років слід зазначити виразну спрямованість до світоглядно-філософської тематики. Це ство­рювало неповторну атмосферу творчого співробітництва ук­раїнської художньої та філософської інтелігенції, яка станови­ла один з істотних моментів його культурного феномену, що йо­го називають українським Відродженням. Однак жорстокі ре­пресії, що набули свого апогею у другій половині 30-х років, за­вдали великої шкоди розвитку української філософської думки, У філософських працях переважали догматизм і консерватизм. І тільки в кінці 50~х — на початку 60-х років починається якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні.

Позитивні зрушення в українській філософії значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа П.Копнін (1922- 197І), завдяки якому головний акцент філо­софствування змістився на пізнавальні і світоглядні можли­вості суб'єкта, на пізнавальні і ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. У ці роки в Україні здійснено розробку про­блем логіки наукового дослідження теорії пізнання, зако­номірностей побудови і розвитку наукової теорії; логіко гносеологічні проблеми евристики, типології форм мислення. По­чинаючи з 70-х років, у центрі уваги українських філософів — дослідження методологічних функцій світогляду й світогляд­них функцій діалектики. Розробку цього напрямку філософії очолював В.Шинкарук (1928-2001). Плідно працювали ук­раїнські філософи в галузі світової філософії, аналізуючи, зо­крема, західноєвропейську філософію XVII-XIXст., а згодом і філософію XXст.

Значний вклад в розробку цих та інших проблем розвитку української філософії внесли І.Бичко, В. Горський, Б.Лобовик, В.Нічик, Д.Острянін, М. Попович, В основі його концепції щодо соціальної революції була ідея не кровопролитного повстання, а мирного розвитку через підняття освітнього, духовного тощо рівня народу.

В сучасних умовах проблема духовного відродження, практичного формування національної культури виходить "на перший план. Сьогодні на ниві української філософії успішно працюють такі відомі філософи: В.Андрущенко, Б. Головко, М.Кисельов, А. Колодний, А.Конверський, В.Лубський, М.Михальченко, І.Надольний, В.Скуратівський, В.Табачковський, А.Черній, В.Шевченко, С.Шейко та ін.

Питання до теми

  1. Як формувалася філософська думка Київської Русі та яка її
    спрямованість?

  2. Місце Києво-Могилянської академії у розвитку української
    філософії.

  3. У чому суть філософського вчення Г. Сковороди?

  4. Розкрийте зміст розуміння серця в філософії П. Юркевича.

  5. Місце М. Драгоманова в українській філософії,

  6. Розвиток української філософії в XX ст.

  7. Які філософські проблеми стоять в центрі уваги сучасної української філософії?

Література

  1. Велесова книга. — К., 1994. — 315 с.

  2. Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К.,1991 — с. 14 — 32.

  3. Нічик В.М., Аитвинов В. Д., СтрашійЯ. М. Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні. — К., 1990. — с. 18 — 241.


  1. Острянін Д. X. Розвиток матеріалістичної філософії на Україні.— К., 1971.

  2. Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992.

  3. Філософія відродження на Україні. — К., 1990, с. 43-91.

  4. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія.—' К., 1981. — 224 с.

  5. Чижевський Д. І. Нариси з історії філософії на Україні.— К.,
    1992. — с. 17-88.

9. Шевченко В. І. Концепція пізнання в українській філософії.
Курс лекцій.—К., 1993.