ТЕМА №15: «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ» ПЛАН ЛЕКЦІЇ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Информация о документе:

Дата добавления: 09/01/2016 в 09:34
Количество просмотров: 21
Добавил(а): Аноним
Название файла: tema_15_zagaln_polozhennya_pro_pravo_vlasnost_prav.doc
Размер файла: 175 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

ТЕМА №15: «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ» ПЛАН ЛЕКЦІЇ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

31



ТЕМА№15: «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

  1. Загальні положення про право власності.

  2. Способи набуття і припинення права власності.

  3. Право спільної власності.

  4. Право спільної часткової власності.

  5. Право спільної сумісної власності.


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно правовіакти:

1.КонституціяУкраїни,прийнятанап'ятійсесіїВерховноїРадиУкраїни28.06.1996р./ВідомостіВерховноїРадиУкраїни.1996, 30.Ст.141.

2.ЦивільнийкодексУкраїни 435IVвід16.01.2003р./ВідомостіВерховноїРадиУкраїни.2003, 4044.Ст.356.

3.СімейнийкодексУкраїни 2947-IIIвід10.01.2002//ВідомостіВерховноїРадиУкраїни.-2002,N21-22.-Ст.135.

4.ГосподарськийкодексУкраїни 436-IVвід16.01.2003//ВідомостіВерховноїРадиУкраїни.-2003,N18,N19-20,N21-22.-Ст.144.


Науковітанавчальнометодичніджерела:

1.ХаритоновЄ. О.,ХаритоноваО. І.,СтарцевО. В.ЦивільнеправоУкраїни:Підручник. Вид.3,перероб.ідоп. К.:Істина,2011.808с.

2.ЦивільнеправоУкраїни:Підручник/Заред.О. В. Дзери,Н. С. Кузнецової.К.:ЮрінкомІнтер.2004.567с.

3.ЦивільнеправоУкраїни:Навчальнийпосібник/Зазаг.ред.І. А. Бірюкова,Ю. О. Заїки.К.:Істина.2004.224с.

4.ЦивільнеправоУкраїни:Підручник:У2книгах/Заред.О. В. Дзери,Н. С. Кузнецової.2евид.,допов.іперероб.К.:ЮрінкомІнтер.2004.703с.

5.ЦивільнетасімейнеправоУкраїниузапитанняхтавідповідях:Навчальнийпосібник/Заред.Є. О. Харитонова,О. М. Калітенко. X.:ТОВ "Одіссей". 2002640с.

6.ЦивільнеправоУкраїни:Академічнийкурс:[Підруч.:У2т.]/[Зааг.Ред.Я.М.Шевченко].[2гевид.].К.:ВидавничийДім«ІнЮре»,2006.Т.1.:Загальначастина.696с.

7.ЦивільнеправоУкраїни.Підручник:У2т./Зазаг.редакцієюВ. І. Борисової,І. В. Спасибо Фатєєвої,В. Л. Яроцького.К:ЮрінкомІнтер,2004.Т.1.480с.

8.Цивільнеправо:підручник:у2т./В.І.Борисова(кер.авт.кол.),Л. М. Баранова,Т.І.Бєговатаін.;заред.В.І.Борисової,І.В.Спасибо-Фатєєвої,В.Л.Яроцького. Х.:Право,2012. Т.1. 656с.



1.Важливим невід'ємним правом людини є право власності.

Право власності – це речове право, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, воно є абсолютним правом. Праву власника протистоїть невизначена кількість осіб, на яких покладено обов'язок не порушувати права власника.

Історично право власності пройшло тривалий шлях. Першим виокремленням права власності в юридичному полі було визначення права власності при правопорушенні: річ підлягала поверненню лише тоді, коли мало місце правопорушення, отже, проглядався зв'язок не між річчю і тим, кому вона належала, а між втратою речі внаслідок правопорушення.

Великого значення набував поділ речей на рухомі і нерухомі. Індивідуальна приналежність речі визначалася лише щодо рухомих речей, щодо нерухомих, наприклад, землі, то суб'єктивне право на них залишалося невизначеним.

Поняття права власності на нерухомість розвивалося відповідно до соціального розвитку суспільства: до землі має відношення громада, рід, які спільно користуються землею, без чіткого визначення щодо належності землі. Потім відбувається виокремлення родової власності або власності громад.

Наступним етапом є поява сімейної власності. Власність однієї сім'ї протистоїть власності інших сімей, відповідно зменшується обсяг і значення власності громади. І тут слід відзначити особливий, публічно-правовий характер володіння землею – нею володіє не приватна особа, а член певної сім'ї.

Аналіз права власності виокремлює у праві власності дві сторони – позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій – його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).

Право власності має ту характерну ознаку, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власності – це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю, який може через суд вимагати визнання такого права.

Ці риси права власності дістали відображення і в законодавстві. Згідно зі ст. 316 Цивільного Кодексу України (надалі – ЦК) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Також у ст. 316 ЦК внесені положення про довірчі правовідносини. Для встановлення довірчих правовідносин укладається договір управління майном, який може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Щодо переданого в управління майна управитель здійснює правомочності власника у межах, встановлених законом або договором, тому цілком закономірно, що п. 5 ст. 1033 ЦК називає його довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону і договору управління майном.

Проте управитель не стає власником майна, ним є установник управління (ст. 1032 ЦК). Фактично власник-установник управління передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації.

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що містить три правомочності – володіння, користування і розпорядження, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом можуть належати не власнику, а іншій особі, якій він дозволив користуватися ними (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих правомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника.

Право власності – це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характері права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є ст. 92 Конституції України, згідно з якою виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК).

ЧиннийЦК визначає: власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень в ньому немає. Ці правомочності становлять право власності в суб'єктивному розумінні, що означає: суб'єкт – власник має певні засоби впливу на річ.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні –це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності – право володіння, користування і розпорядження.

Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єктивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і країні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає засіб можливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомочності – володіння, користування і розпорядження.

Чинний ЦК називає такі суб'єкти права власності в Україні як: Український народ, фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (ст. 2, 318 ЦК). Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК), якщо інше не встановлено договором або законом.

Конституція України містить таке поняття як право власності Українського народу (ст. 13). На жаль сутність цього поняття не розкривається. З огляду на текст статті потрібно виокремити два параметри цього поняття:

1) на які об'єкти спрямоване право власності Українського народу;

2) хто здійснює право власності Українського народу.

Уст. 324 ЦК зазначено, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це досить важливе положення закону (ст. 321 ЦК), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише, як виняток, з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного та надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (статті 321, 353 ЦК).

Згідно з ЦК існують: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності (ст. 324-327). Що стосується права приватної власності, то її суб'єктами є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК).

Деякі особливості має право приватної власності на землю. Тут законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

2. Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених у ЦК. Відповідно до ст. 328 ЦК право власності набувається із підстав, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі, набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, викуп пам'ятки історії та культури, набувальна давність.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність, спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту створення цієї речі.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачене прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності ця особа може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації та документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК).

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК).

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість (п. 1 ст. 332 ЦК).

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не встановлено законом або договором.

Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку. Власник самочинно переробленого матеріалу має право на компенсацію його вартості.

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором. У разі набуття права власності на нову річ особою, яка здійснила переробку, вона зобов'язана відповідно відшкодувати власникові матеріалу його вартість та завдані збитки.

Ст.333 ЦК передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

До первісних способів набуття права власності також належить визнання речі безхазяйною, у тому числі знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.

Безхазяйною вважається річ, що не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття безхазяйної нерухомої речі на облік, вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених у ЦК, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.

Одним із первісних способів набуття права власності є набувальна давність.

Інститут набувальної давності є новелою чинного ЦК. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння майном. Титульне володіння –це володіння річчю, підставою якого служить яка-небудь правова підстава або титул (наприклад договір купівлі – продажу). Безтитульне володіння –це фактичне володіння, яке не спирається на правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного во- лодіння чужим майном. Для набуття права власності за набувальною давністю слід дотримуватися певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння.

Ст.344 ЦК передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом 10років або рухомим майном – протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набуваль- ною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, правонаступником (спадкоємцем) якого вона є.

Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а набувається право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за рішенням суду.

За умов, передбачених ст. 336 ЦК, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Знахідка (ст. 337 ЦК). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка є володільцем цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку до міліції або до відповідного органу місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання до міліції, або до відповідного органу місцевого самоврядування, або передати особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайденої речі, підлягають поверненню особі, яка мала право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку до органу міліції або відповідного органу місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції чи відповідному органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення у пресі.

Якщо протягом шести місяців не буде виявлено власника (володільця), або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом 3-х років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність відповідної територіальної громади.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20 % вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це органові міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів для розшуку власника.

Особа, яка затримала тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо вони можуть забезпечити її утримання та догляд з додержанням ветеринарних правил, чи передати її органові міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо протягом шести місяців з моменту заяви про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, якої вони були на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи, в якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання і в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з урахуванням вигод, здобутих від користування нею. Ця особа також має право на винагороду.

Відповідно до ст. 343 ЦК скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, в якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на них набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила орган міліції або орган місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх трудових (договірних) обов'язків.

До похідних способів набуття права власності належать усі договори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлене договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої державної реєстрації.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває права власності на нього, якщо майно не може бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК.

Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Фізична особа може набути також право власності шляхом приватизації державного майна та майна, що є комунальною власністю. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом, відповідно до ст. 345 ЦК та інших нормативних актів.

Земельні ділянки державної або комунальної власності, які передаються для продажу суб'єктом підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах шляхом земельних торгів (земельний аукціон або конкурс). Рішення про земельні торги приймається органами державної влади та місцевого самоврядування.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, є юридичними фактами, зазначеними в законі. Стаття 346 ЦК встановлює підстави припинення права власності. До них належать:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам'яток історії та культури;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

7) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

8) реквізиція;

9) конфіскація;

10) припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право власності може бути припинені в інших випадках, встановлених законом.

Оскільки виникнення права власності на річ в однієї особи водночас припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави припинення права власності.

Стаття 347 ЦК передбачає, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, що свідчать про її відмову від права власності.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

У випадках, якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду, винесеним за заявою відповідного органу державної влади, підлягає примусовому продажу.

У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за новим законом потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому законом.

Право власності на майно припиняється у разі його знищення.

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюється в порядку, встановленому законом (ст. 350 ЦК).

Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні насадження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов'язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.

Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надання їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об'єкти.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо.

До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.

Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь іншої особи зобов'язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ділянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки (ст. 351 ЦК).

Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки культурної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

Якщо власник пам'ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп.

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки культурної спадщини позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.Викуплена пам'ятка культурної спадщини переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору - судом (ст. 352).

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника за умови попереднього і повного відшкодування його вартості в порядку, встановленому законом (реквізиція).

В умовах воєнного та надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У зв'язку з реквізицією майна його власник може вимагати, якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення. У разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з відрахуванням розумної плати за використання цього майна.

Фізична та юридична особа може бути позбавлена права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація), у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

Набуття права власності на земельну ділянку регулюється законом.

3. Право спільної власності відоме ще з часів римського права, характеризується належністю майна одночасно декільком суб'єктам.

Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкту. ЦК закріплює вказані ознаки в ч. 1 ст. 355: «Майно, що є власністю двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Право спільної власності можна розглядати в об'єктивному та суб'єктивному значеннях. В об'єктивному значенні право спільної власності є сукупністю правових норм, що регулюють належність спільного майна одночасно двом і більше особам. У суб'єктивному значенні право спільної власності – це право двох і більше осіб здійснювати правомочності володіння, користування та розпорядження спільним майном.

Сутність права спільної власності залишається незмінною з часів Стародавнього Риму. Однак слід звернути увагу на особливість правового регулювання вказаних правовідносин в умовах існування адміністративно-командної системи. У цивільному законодавстві тих часів існували обмеження щодо суб'єктного складу спільної власності: існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави і організацій з іншого – не дозволялося. Якщо ж вона виникала, то підлягала припиненню протягом року.

Множинність суб'єктів (співвласників) спільної власності зумовлює істотні особливості цього виду права власності, необхідністьспеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: 1) відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відносини); 2) відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

Слід зазначити, що суб'єкти спільної власності, як і будь-який самостійний власник, володіють, користуються та розпоряджаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спільно. І немає значення, хто саме є суб'єктом спільної власності – фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Кожен із співвласників виступає як самостійний суб'єкт цивільних відносин, але з урахуванням волі інших співвласників. При розпорядженні спільним майном потрібна згода кожного зі співвласників.

Крім множинності суб'єктів характерною ознакою права спільної власності вважається єдність об'єкта. Відповідно до ЦК ч. 1 ст. 355 об'єктом права спільної власності є майно. Майном, як особливим об'єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК).

Спільним майном, таким чином, може виступати:

1) окрема річ (квартира, будинок, автомобіль тощо);

2) сукупність речей (предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку, що належать співвласникам, товари на складі тощо);

3) сукупність прав та обов'язків (спадщина, підприємство як єдиний майновий комплекс тощо).

Право кожного із співвласників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності хоча і належить одразу декільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Підстави виникнення спільної власності можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування в шлюбі, приватизація, створення фермерського господарства, створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку тощо. Цивільне законодавство не встановлює вичерпного переліку підстав виникнення права спільної власності.

У ч. 3 ст. 355 ЦК вказується, що «право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом».

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Між зазначеними видами існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен з учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку її припинення (поділу, виділу). Раніше відносини спільної сумісної власності виникали, як правило, у випадках, прямо передбачених законом (приватизація квартири, спільна сумісна власність подружжя, батьків та дітей тощо). Це було суттєвою відмінністю від спільної часткової власності, підстави виникнення якої не знали таких обмежень. Спільна часткова власність завжди виникала і виникає за бажанням осіб внаслідок їх вільного волевиявлення як на підставі окремих правочинів, так і сукупності юридичних фактів, наприклад, при спадкуванні. Проте останній елемент такого юридичного складу – прийняття спадщини – є правочином і характеризується вільним волевиявленням. У чинному ЦК зазначену відмінність між двома видами спільної власності практично скасовано. Такий висновок можна зробити на підставі аналізу ч. 4 ст. 355 ЦК, згідно з якою спільна сумісна власність може встановлюватися як законом, так і договором.

Цивільним законодавством встановлено презумпцію, згідно з якою спільна власність при її виникненні завжди вважається частковою: «спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно» (ч. 4 ст. 355 ЦК). Доцільно передбачити в законі положення, що існувало завжди в теорії цивільного права: спільна сумісна власність може бути створена лише у випадках, прямо зазначених у законі. Такий підхід ґрунтується на особисто-довірчому характері права спільної сумісної власності, не притаманному більшості цивільно-правових відносин. Інакше немає сенсу встановлювати поділ спільної власності на види. Відносини між співвласниками спільної сумісної власності можуть виникати, на нашу думку, лише між громадянами, хоча закон дозволяє виникнення спільної сумісної власності не тільки між фізичними особами, але й між юридичними особами, а також державою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК).

4. Спільна часткова власність може виникати на підставі прямої вказівки закону, за згодою сторін, на підставі рішення суду, прийняття спадщини кількома особами на підставі закону чи заповіту.

На праві спільної часткової власності належить учасникам простого товариства внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, вироблена в результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності доходи, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом (ч. 1 ст. 1134 ЦК).

Вичерпний перелік підстав виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку встановлений земельним законодавством.

Правова характеристика спільної часткової власності неможлива без дослідження юридичної сутності частки власника у спільній власності.

З цього питання висловлювалися думки, згідно з якими частка у спільній власності є:

1) арифметично вираженою часткою у праві власності на спільне майно;

2) часткою в цінності (вартості) спільного майна;

3) обсягом правомочностей кожного співвласника, що має вигляд дробу чи відсотка стосовно спільного об'єкта.

Найприйнятнішою із зазначених концепцій вважається перша концепція. Дійсно, учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не на конкретну частку майна. Тобто не майно поділяється на частки, а право власності на це майно. Такий підхід закріплено у ст. 356 ЦК: «Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю».

Частка учасника спільної часткової власності становить не частку майна в натурі, а арифметично виражену частку в праві власності на все майно. Частка має бути виражена дробом: 1/2, 1/3, 1/4 або вказана у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі – це частка в праві на річ.

Якщо існує категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизована. У теорії цивільного права з цією метою запроваджено категорію «реальної» частки. «Реальна» частка – це частка майна в натурі і розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, яка закріплюється за власниками при визначенні порядку користування спільним майном, а також якщо відбувається поділ спільного майна або виділ частки в натурі зі спільного майна. Реальна частка у спільному майні повинна відповідати ідеальній частці.

Питання щодо доцільності розкриття змісту права спільної власності за допомогою реальної та ідеальної частки є надто спірним.

Деякі правники підкреслюють, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною (Ю. К. Толстой).

Вони обґрунтовують недоцільність встановлення категорії «реальної» частки тим, що не може існувати «реальної» частки в разі поділу спільного майна та виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Прихильники протилежної думки, навпаки, вважають, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі (при поділі або виділі майна зі спільної часткової власності).

Дійсно, саме конструкція реальної частки сприяє створенню належних умов для захисту прав суб'єктів спільної часткової власності. У цивільному законодавстві у зв'язку з цим проголошено принцип відповідності реальної та ідеальної частки, який втілено у відповідних нормах про розрахунки між співвласниками в разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна (ч. 2 ст. 364 ЦК) та в разі невідповідності частини майна, що надана в натурі співвласнику у володіння і користування, його частці у праві спільної часткової власності (ч. 3 ст. 358 ЦК).

Таким чином, у законі встановлено захист прав кожного із співвласників на відповідність його «реальної» частки «ідеальній» частці у праві спільної часткової власності. У зв'язку з цим можна зробити висновок, що конструкція «реальної» частки має право на існування.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з ч. 1, 2 ст. 357 ЦК частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено законом або правочином. Якщо розмір часток у праві спільної власності не визначений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного зі співвласників.

Закон передбачає можливість збільшення частки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з ч. 3 ст. 357 ЦК співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Такі поліпшення можуть полягати, наприклад, у суттєвих змінах якісних показників спільного майна (капітальний ремонт будинку, квартири, автомобілю, а також добудова, (прибудова) житлового будинку, будівлі, споруди).

Чітко регламентуються наслідки зробленого без згоди інших співвласників поліпшення спільного майна, у тому числі добудови (прибудови) житлового будинку, будівлі, споруди. Збільшення частки у праві спільної часткової власності не відбувається, якщо немає згоди інших співвласників. Право власності на звичайні поліпшення, які не можна відокремити, не виникає, а на такі особливі поліпшення, як добудова або прибудова, може виникнути і при неможливості відокремлення за умови дотримання всіх встановлених законом вимог – отримання відповідних дозволів з боку державних органів і відсутності порушення прав інших співвласників.

Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з дотриманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної власності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання цього власника. Дозвіл на збільшення корисної площі надається виконкомом місцевої Ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності.

Аналіз ч. 5 ст. 357 ЦК дає змогу зробити висновок,що існує інший правовий режим стосовно «поліпшень, які можна відокремити». Необхідно зазначити, що у ЦК надто велике значення та перевагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань користування та розпорядження спільним майном, що підкреслює втілення загальних принципів приватного права в сучасне цивільне законодавство України.

Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників (ч. 1 ст. 358 ЦК). У п. 3 ст. 358 ЦК зазначено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, у разі неможливості він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації.

На співвласників покладається обов'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном (ст. 360 ЦК).

Таким чином, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним з них правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування – згодою співвласників, а у разі розпорядження — переважним правом купівлі частки іншими співвласниками.

Переважне право купівлі встановлено в цивільному законодавстві з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже хто займе місце співвласника, який вибуває. Якщо вони заінтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можливість і встановлює гарантії захисту. Отже, згідно зі ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників виникає у разі продажу частки, а не за інших способів відчуження на підставі договорів дарування, міни, договору довічного утримання. Переважне право купівлі не поширюється на випадки продажу з публічних торгів, оскільки сама їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто надасть більшу ціну.

Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення свого права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо нерухомого майна і протягом 10 днів щодо рухомого майна з дня отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання придбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності із відповідним початком перебігу. Наслідком порушення прав співвласників не є визнання угоди недійсною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він здатний задовольнити їх.

Припинення спільної часткової власності відбувається з застосуванням додаткових специфічних способів, не притаманних односуб'єктному праву власності. Право спільної часткової власності може, зокрема, припинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі право спільної часткової власності припиняється для всіх учасників, при виділі – лише для того, хто виділяється.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласників. Згідно з ч. 2 ст. 364 ЦК у разі, якщо виділ здійснюється за волею співвласника, а згоди про спосіб поділу не досягнуто, він може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію за неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають у разі неможливості виділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (по суті це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за згодою її володільця. Проте згідно зі ст. 365 ЦК припинення права особи на частку в майні може відбуватись на підставі рішення суду за наявності встановлених законодавством вимог за позовом інших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ч. 1 ст. 365 ЦК).

Виділ частки може відбуватися і на вимогу кредиторів (ст. 366ЦК).

У випадку, коли право на виділ реалізується всіма учасниками спільної часткової власності, відбувається поділ спільного майна в натурі і право спільної часткової власності припиняється. Майно, що є спільною частковою власністю, може бути поділене між співвласниками згідно з домовленістю між ними. Вказані положення про поділ спільної часткової власності, які визначаються сучасною цивілістикою, отримали своє законодавче закріплення у ст. 367 ЦК. У разі поділу нерухомого майна, що є об'єктом права спільної часткової власності та виділу частки у праві спільної часткової власності на нерухоме майно, договір обов'язково має бути нотаріально посвідчений (ст. 369 ЦК).

5. Спільна сумісна власність це вид спільної власності у якій частки заздалегідь не визначені. Вона передбачає право декількох осіб володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або виділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, земельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передбачається, а в інших повинна бути висловлена у певній передбаченій законом формі. Так, згода співвласників має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо стосовно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК).

Вказані правила застосовуються, якщо законом не встановлено інше для певних видів спільної сумісної власності.

Правочини щодо розпорядження спільним майном можуть здійснювати як кожний із співвласників спільної сумісної власності, так і один з них, наділений повноваженнями щодо розпорядження. Безумовно, такі повноваження повинні бути оформлені належним чином, хоча ЦК цього не передбачає. Підставою для таких повноважень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

У житті, однак, трапляються випадки, коли дії особи стосовно розпорядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не проводяться розрахунки з іншими співвласниками, взамін надається спірне майно тощо). Тому виникає питання щодо захисту, який надається законом співвласникам, що постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки співвласника стосовно розпорядження спільним майном. Згідно з ч. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном (купівля-продаж, міна, дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється визначенням часток, тобто перетворенням на спільну часткову власність. Це, як правило, тягне поділ майна або виділ з нього окремої частки.

При поділі спільної сумісної власності передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, угодою сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки визначений правилами, встановленими ст. 372 ЦК.

Спільна сумісна власність може бути набута, у випадках, передбачених законом: статтями 60, 175 СК), ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 19 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».

У ст. 368 ЦК передбачені лише два види спільної сумісної власності:

  • спільна сумісна власність подружжя;

  • спільна сумісна власність членів сім'ї.

У чинному законодавстві додатково передбачені такі види спільної сумісної власності:

  • спільна сумісна власність на квартиру чи будинок, які передані із державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»);

  • спільна власність батьків та дітей на підставі їх спільної праці (ст. 175 СК);

  • спільна сумісна власність на неподільне майно співвласників багатоквартирного будинку (ст. 19 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»);

  • спільна сумісна власність на земельну ділянку співвласників жилого будинку (п. 2 ст. 89 ЗК).

Встановлення режиму спільної сумісної власності регламентується диспозитивно, а не імперативно. Спільна сумісна власність у зазначених випадках виникає, якщо договором сторін не встановлена спільна часткова власність.

Усі різновиди спільної сумісної власності розрізняються між собою і мають певні характерні ознаки й особливості.

Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ч. 1 ст. 74 СК).

Спільна сумісна власність подружжя виникає стосовно майна, набутого подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Чинний СК окреслює аспекти інституту шлюбного контракту (договору):

1) шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом(ст. 92 СК);

2) шлюбним договором регулюються лише майнові відносиниміж подружжям, а також їх майнові відносини як батьків (ст. 93 СК);

3) подружжя може домовитись про непоширення на майно, набуте під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60 СК), і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97 СК).

Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також якщо це майно не належить до особистої приватної власності подружжя (статті 57-59 СК).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлене домовленістю між ними (ст. 63 СК). Особливі вимоги встановлені стосовно розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Це має назву презумпція згоди іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали час на отримання такої згоди. Проте СК запровадив новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побутового дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнання такого договору недійсним як такого, що укладений без її або його згоди (ст. 65 СК). Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, повинні, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати дозвіл від іншого подружжя і, бажано, у письмовому вигляді, тому що межу між дрібними побутовими та іншими правочинами встановлювати суду іноді досить складно.

У СК письмова згода одного з подружжя є необхідною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна подружжя має незалежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним договором. Суд має право відступити від засади рівності часток за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один з подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, діяв на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування.

Таким чином, спільна сумісна власність виникає на підставі закону стосовно:

1) майна подружжя, набутого під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором (статті 60, 97 СК);

2) майна батьків та дітей на підставі їх спільної праці (ст. 175 СК);

3) майна інших членів сім'ї, що придбано на підставі спільної праці та за спільні грошові кошти, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 4 ст. 368 ЦК).

Право спільної сумісної власності може виникати і на підставі договору. Договір про встановлення права спільної сумісної власності може укладатися суб'єктами, визначеними у ч. 2 ст. 368 ЦК.



Викладач:

доцент кафедри

цивільно – правових дисциплін,

кандидат юридичних наук Т .В. Івченко