ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Информация о документе:

Дата добавления: 25/01/2015 в 02:12
Количество просмотров: 32
Добавил(а): Анна Багрий-Шахматова
Название файла: pravo_na_vlasn_st_pitannya_mplementac_statt_1_pers.doc
Размер файла: 350 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Моніка КАРСС-ФРІСК

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ:

ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Вступ

1. Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини гарантує право на власність 1.

2. В ній сказано: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на ЇЇ думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

3. Конвенція — не єдиний з міжнародно-правових документів з прав людини, що визнає право на власність2. Однак питання про включення цього права до Європейської конвенції викликало дискусію. Зокрема, Сполучене Королівство і Швецію хвилювало, що внесення права на власність до Конвенції може значно обмежити можливості держав щодо реалізації програм націоналізації промисловості в політичних і суспільних інтересах 3. В остаточній редакції право на власність було сформульоване з певними застереженнями4.

4. Відповідно, державам було відведено широкі «межі самостійної оцінки»5 щодо реалізації своїх соціально-економічних рішень, в результаті яких відбувається обмеження права на власність6. Але це не означає, що Суд не має впливу на оцінку правомірності такого обмеження. Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. The United Kingdom)7: «...хоча Суд не може підмінити власною оцінкою оцінку національних органів влади, він зобов'язаний розглянути оскаржений захід відповідно до статті 1 Першого протоколу і таким чином розібратися у фактах, у зв'язку з якими діяли національні органи влади» (п. 46).

______________________________________

1 «Маркс проти Бельгії» (Marckxv, Belgium), АЗІ (1979).

2 Загальна декларація прав людини, зокрема, передбачає: «1. Кожна людина має пра-володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути идставно позбавлений свого майна» {хоча в Міжнародний пакт про громадянські і 'чні права це право не ввійшло).

3 Див.: Harris, O'Boyle and Warbrick, Law of the European Convention on Human Rights (1995), р. 516.

4 Див., зокрема, частину другу статті 1 Першого протоколу.

5 Про поняття «меж самостійної оцінки» (розсуду) див. пункт 94 і далі,

6 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom),

7 A98 (1986), n 46 »8 (1986).

5. В останні роки було особливо багато справ, у яких Європейський суд з прав людини констатував перевищення державою меж самостійної оцінки і порушення нею права на власність, гарантованого статтею 1 Першого протоколу8.

Загальний аналіз права на власність

Зміст поняття

6.Перше, про що слід пам'ятати, розглядаючи статтю 1 Першого протоколу, це те, що поняття власності чи «майна» (possessions) тлумачиться дуже широко. Воно охоплює цілу низку інтересів економічного характеру. Ось що, [наприклад], згідно з рішеннями Суду, визнавалося таким, що підпадає під захист статті 1: рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні права, зокрема акції, патенти, відшкодування згідно з рішенням арбітражу, право на пенсію, право землевласника на орендну плату, економічні права, пов'язані з веденням підприємницької діяльності право займатися професійною діяльністю, правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому, право вимоги, клієнтура [кінотеатру]9.

7.Але стаття 1 Першого протоколу застосовується тільки в тому разі, коли існує можливість заявлення претензій щодо відповідної власності, тобто захист поширюється тільки на реально наявну в особи власність, а не на право набувати її в майбутньому. Звідси, наприклад, випливає, що захист цієї статті не поширюється на можливість успадкування майна в майбутньому.

8.Важливо пам'ятати, що звертатися до Суду, відповідно до статті 1 Першого протоколу, можуть як юридичні, так і фізичні особи10.

Три положення

9.Згідно з рішеннями Суду, стаття 1 Першого протоколу містить три окремі ормативні положення [далі за текстом — «положення». — Прим. наук. ред.]. Європейський суд з прав людини проаналізував їх в рішенні у справі «Спорронґ і Лоннрот проти Швеції» (SporrongendLonnroth v. Sweden)11Це одне з найважливіших рішень Суду за статтею 1 Першого протоколу.

10.Справа стосувалася дуже цінних об'єктів власності (будівель і землі) у цнтрі Стокгольма в Швеції. Адміністративна рада графства постановила, що ця

_______________________________________

8 Див., наприклад: «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982); «Анріш проти Франції» (Hentrich v. France), A 296-A (1994); «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece): A 301-A (1994); «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Campania Naviera SA v. Belgium), A332 (1995); «Ака проти Туреччини» (Aka v. Turkey), 1998-VI (1998); рішення у справах «Папахелас проти Греції» (Papachelas v. Greece) від 25 березня 1999 року, «Брумереску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) від 28 жовтня 1999 року, «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Sqffi v. Italy) від 28 жовтня 1999 року, «Шпачек проти Чеської Республіки» (Spacekv. Czech Republic) від 9 листопада 1999 року, «Беєлер проти Італії» (Beyelerv. Italy) від 5 січня 2000 року, «Шассанью проти Франції» (Chassagnouv. France) від 29 квітня 2000 року, «Карбонара і Вентура проти Італії» (Carbonara and Ventura v. Italy) від 30 травня 2000 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року.

9 Детальніше прецедентне право щодо цього аспекту розглядається у п. 42 і далі.

10 Це зрозуміло з перших рядків статті 1: «Кожна фізична або юридична особа має пра

во...» (курсив авт.).

11 А52, 1982.

власність необхідна для розбудови міста, і вирішила вжити два різних види заходів: видати дозволи на примусове відчуження (тобто майно в майбутньому могло бути примусово відчужене) і заборонити будівництво (встановлювалася заборона на проведення власниками будь-яких будівельних робіт). Одна із земельних ділянок набула статусу такої, що може бути примусово відчужена протягом 23 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 25 років. Інша ділянка підлягала можливості примусового відчуження протягом 8 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 12 років. Зрозуміло, що через такі заходи продати цю власність стало значно важче. Зазначені заходи зрештою були скасовані внаслідок змін у політиці міського планування. Власники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 1 Першого протоколу, оскільки вони не одержали відшкодування за час, протягом якого до їхньої власності застосовувалися відповідні [обмежувальні] заходи.

11. Насамперед перед Судом постало питання, чи взагалі відбулося обмеження права на власність з точки зору статті 1. Як стверджував Уряд Швеції, дозволи на примусове відчуження і рішення про заборону будівництва були складником міського планування і зовсім не обмежували права на мирне володіння майном. Але Суд одразу відкинув цей аргумент. Він зазначив, що, хоча з юридичної точки зору право власників на їхнє майно (тобто право власності) зберігалося за ними, на практиці можливість користування цим правом суттєво звузилася. На думку Суду, внаслідок видачі дозволів на примусове відчуження право заявників на власність «було поставлене під сумнів і могло бути скасоване».

Тому Суд встановив, що право заявників на власність було обмежене. Далі він виклав свій аналіз статті 1 як такої, що містить три положення: «Ця стаття [стаття 1 Першого протоколу] складається з трьох окремих положень. Перше положення загального характеру проголошує принцип мирного користування власністю, який встановлено в першому реченні частини першої. Друге положення стосується питання позбавлення майна і обмежує можливість такого наявністю певних умов; воно викладене в другому реченні тієї ж частини. Третє положення визнає право держави контролювати користування майном, зокрема відповідно до загальних інтересів, застосовуючи для цього такі закони, які вона вважає за потрібне; це положення викладене в частині другій» (п. 61).

12. Далі Суд розглянув питання про те, чи підлягає застосуванню друге положення, і встановив, що не відбулося ні примусового відчуження, ні позбавлення власності. З юридичної точки зору, заявники увесь цей час мали право користуватися майном, продавати, дарувати і здійснювати інші дії. Хоча продати його стало важче через застосовані заходи, але така можливість у заявників залишалася. Отже, друге речення частини першої {тобто друге положення) застосуванню не підлягало.

13. Щодо частини другої статті 1 (тобто третього положення), Суд встановив, що вона однозначно мала бути застосована до рішень про заборону будівництва, які [фактично] були проявом контролю за користуванням майном. Водночас Дозвіл на примусове відчуження слід розглядати за першим реченням частини першої (тобто за першим положенням), бо він не мав наслідком позбавлення майна і не передбачав встановлення контролю за користуванням майном.

Виправданість: допустиме втручання у право на власність

14. Виявивши втручання у право на власність за одним із трьох положеньстатті 1 Першого протоколу, необхідно з'ясувати, чи може держава виправдати таке втручання. Якщо такі дії можуть бути виправдані (обов'язок доведення покладається на державу), то слід вважати, що порушення статті 1 Протоколу не відбулося.

15. Втручання у право на власність може бути виправданим, якщо воно переслідує легітимну мету в громадських чи загальних інтересах12.

16. Але самої легітимної мети недостатньо для виправдання втручання. Таке втручання має також бути «пропорційним». У справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) (див. вище) Суд встановив важливий принцип, що стосується виправданості такого втручання: «...Суд повинен визначити, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів громади і вимогами щодо захисту основних прав особи... Пошуки цього балансу притаманні Конвенції в цілому і'відображені в структурі статті 1[Першого протоколу] (п. 69) (курсив asm.).

Застосовуючи цей критерій, Суд встановив, що в даній справі справедливий баланс було порушено. У своїх пізніших рішеннях Суд неодноразово наголошував ще на одному важливому принципі: «Поєднані таким чином, ці дві серії заходів створили ситуацію, що порушила справедливий баланс, який необхідно підтримувати між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів: на Спорронґа і Льоннрот було покладено особистий і надмірний обов'язок, який міг бути визнаний легітимним тільки тоді, коли б їм було надано можливість домагатися зменшення строків або компенсації. Однак на той час законодавство Швеції виключало ці можливості і другу з них виключає ще й досі» (п. 73) (курсив авт.).

17. Отже, необхідно враховувати, чи в разі втручання у право на власність забезпечується справедливий баланс між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів. Такий справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на окремого власника покладається «особистий і надмірний обов'язок»13. Детальніше застосування цих критеріїв розглядається далі14.

18. До обмеження права на власність також застосовується вимога правової визначеності, або законності. Ця вимога чітко викладена в другому реченні частини першої статті 1 Першого протоколу, згідно з яким особа може бути позбавлена власності тільки «на умовах, передбачених законом». Але принцип правової визначеності притаманний Конвенції в цілому і має дотримуватися незалежно від того, яке з трьох положень, встановлених статтею 1, підлягає застосуванню.

19. Правова визначеність передбачає наявність і дотримання національних нормативно-правових положень, які належною мірою доступні, достатньо чіткі й відповідають основним концептуальним вимогам поняття «закон». Іншими сло-

__________________________________________________

12 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 46.

13 «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982), n. 73.

14 Див. п. 20 і далі.

вами, фраза «на умовах, передбачених законом» не зводиться тільки до відповідності [втручання] національному законодавству. Конвенція покликана забезпечувати ситуацію, за якої і саме національне законодавство відповідатиме основним вимогам «закону». Це передбачає наявність справедливої і належної процедури, за якої кожний конкретний захід має призначатися й виконуватися відповідним органом і не може бути свавільним15. Також мають існувати процедурні гарантії від зловживання державою своїми повноваженнями. Принцип правової визначеності розглядається далі16.

Запитання, які слід поставити

20. Як випливає зі сказаного, щоб вирішити, чи відбулося порушення права на власність, передбаченого статтею 1 Першого протоколу, слід поставити такі запитання:

1) Чи йдеться про право на власність або майно, як визначено змістом статті 1?

2) Чи мало місце втручання в це право на власність?

3) За яким із трьох положень статті 1 слід розглядати таке втручання?

4) Чи переслідує це втручання легітимну мету в суспільних або загальних інтересах?

5) Чи є таке втручання пропорційним? Тобто чи забезпечується при цьому справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи?

6) Чи відповідає таке втручання принципу правової визначеності, або законності?17

21. Якщо втручання у право на власність мало місце, то воно не буде несумісним з положеннями статті 1 Першого протоколу, якщо відповідь на будь-яке з четвертого по шосте запитання буде «ні».

II. МАСШТАБ ПРАВА НА ВЛАСНІСТЬ

22. Як уже було зазначено, використане в статті 1 Першого протоколу поняття власності або «майна» — широке. Ним охоплюється ціла низка економічних інтересів, зокрема рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні інтереси.

23. Те, що стаття 1 застосовується до права власності на акції компанії, наприклад, було підтверджено Європейською комісією з прав людини в 1982 році під час розгляду заяв № 8588/79 і № 8589/79, справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid andMalmstrom v. Sweden) (1982)18. Ця справа стосувала-

____________________________________________

15 «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerpv. the Netherlands), A33 (1979).

16 Див. нижче, п. 149 і далі.

17 У рішенні у справі «ЯтрідІс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 25 березня 1999 року Європейський суд з прав людини наголосив на важливості цієї вимоги і зазначив, що це питання має ставитися в першу чергу, бо якщо втручання у право не було легітимним, воно не може вважатися таким, що відповідає статті 1 Першого протоколу (п. 58). Разом з тим у наведеному вище переліку запитань ця вимога стоїть останньою, оскільки передбачається, що в більшості справ насамперед з'ясовуватимуться питання про те, чи переслідувало обмеження легітимну мету І чи було воно пропорційним.

18 Див. справу «Сміт Кляйн і "Френч Лабораторіз" проти Нідерландів» (Smith Kline and French Laboratories v. the Netherlands), заява № 12633/87 (1990), де було визнано той факт, що стаття 1 Першого протоколу може застосовуватися до права власності на патенти.

двох приватних осіб, які мали у своїй власності акції великого і добре відомого супермаркету в Стокгольмі (Швеція). У 1977 році було ухвалено новий Закон про компанії, згідно з яким компанія, яка володіє понад 90% акцій іншої компанії з правом голосу, має право змусити меншість акціонерів продати їй їхні акції за такою ціною, яка могла б бути встановлена в разі публічних торгів, або ж за ціною, встановленою арбітражем. Акціонери з меншою часткою акцій оскаржили в Комісії застосування до них нового закону. Вони стверджували, що їм довелося віддати свої акції акціонерам, які володіли контрольним пакетом акцій, за ціною меншою, ніж ринкова (ціна була встановлена арбітражем).

24. Комісія спершу розглянула питання про те, чи можна вважати акції «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. Вона зазначила, що поняття акції є складним: це документ, який підтверджує, що його власникові належить частка компанії разом з відповідними правами (особливо правом голосу).Акція також підтверджує непряме право її власника на частину активів компанії. У цій справі не було жодних сумнівів, що акції мали матеріальну цінність. Тому Комісія дійшла висновку, що акції є «майном».

25. На питання, яке з трьох положень статті 1 мало бути застосоване, Комісія відповіла, що застосування Закону про компанії до акцій акціонерів, які володіли меншою часткою акцій, не підпадало під дію другого положення про «позбавлення» права, як вважали заявники. На думку Комісії, хоча в статті 1 «примусове відчуження» чітко не згадується, формулювання цієї статті однозначно вказує на те, що друге положення поширюється на примусове відчуження в сенсі примусового заволодіння державою (курсив наук, ред.) або уповноваженою нею третьою стороною певною власністю з метою, яка має слугувати суспільним інтересам. Таке пояснення підтверджувалося підготовчими матеріалами (travaux preparatories) до статті 1. На думку Комісії, в оскарженому законодавстві йшлося зовсім про інше. Воно стосувалося відносин між приватними (курсив наук, ред.) особами. Тому друге речення цієї статті не підлягало застосуванню.

26. Далі Комісія зазначила, що в усіх державах, які є сторонами Конвенції, законодавство, що регулює приватноправові відносини між особами, включає норми, які визначають і майнові наслідки таких правовідносин І в деяких випадках примушують особу передати майно у власність іншої особи. Наприклад, поділ успадкованого майна (зокрема майна сільськогосподарського призначення), поділ майна подружжя (зокрема вилучення та продаж майна в порядку виконавчого провадження). На думку Комісії, такого роду норми, які мають важливе значення в ліберальному суспільстві, як такі не можуть суперечити статті 1 Першого протоколу. Разом з тим Комісія вважала за необхідне пересвідчитися, що при визначенні майнових наслідків правовідносин між особами закон не створив нерівність, за якої одна особа може бути свавільно і несправедливо позбавлена власності на користь іншої. У розглянутому випадку Комісія такої нерівності не виявила.

27. Згадана вище справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid and Malmstrom v. Sweden) має істотне значення не тільки тому, що в ній визнано, що право власності на акції охоплюється змістом статті 1 Першого протоколу, а й тому, що в ній з'ясовано, що ця стаття підлягає застосуванню до законодавства, яке впливає на правовідносини між приватними особами.

28. В одній з більш свіжих справ, «"Стран Грік Рефайнеріз" і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)19, Європейський суд з прав людини постановив, що суми, присуджені рішенням арбітражного (третейського) суду, є «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. У 1972 році (при владі тоді була військова диктатура) п. Андреадіс уклав з державою договір підряду, згідно з яким його власна компанія «Стран» мала збудувати нафтопереробний завод поблизу Афін у Греції. Вартість робіт оцінювалася в 76 млн. дол. США. Держава затвердила договір відповідним законодавчим декретом, але згодом не змогла виконати свої зобов'язання. Коли в Греції було відновлено демократію, держава дійшла висновку, що договір не відповідає інтересам національної економіки, і розірвала його. Компанія «Стран» вклала великі кошти ще до розірвання договору. Виник спір, і компанія вчинила в Афінах позов проти держави. На думку держави, цей позов не був ідсудний суду в Афінах і його мав розглядати арбітражний суд. Тому було створено арбітражний суд, і держава просила його визнати всі вимоги компанії «Стран» необгрунтованими. Але сталося навпаки, і арбітражний суд вирішив справу на користь компанії, зобов'язавши державу сплатити компанії «Стран» понад 16 млн. дол. США. Тоді держава оскаржила це рішення в суді [загальної юрисдикції], стверджуючи, що справа не була підсудна арбітражному суду. В апеляційному суді держава також програла справу. Поки справа перебувала на розгляді в Касаційному суді, держава в 1987 році ухвалила новий закон, згідно з яким відшкодування, присуджене арбітражним судом на користь компанії «Стран», визнавалося недійсним і не підлягало виконанню. Компанія і Андреадіс звернулися до страсбурзьких органів, зокрема на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Більша частина справи розглядалася в Європейському суді з прав людини за статтею 6 Конвенції. Щодо статті 1 Першого протоколу, держава стверджувала, що в даному випадку не могло йтися про «майно», втручання у володіння яким могло б обговорюватися. На її думку, рішення арбітражного суду про присудження майна на користь позивача не можна прирівнювати до права, яке може бути визнане таким рішенням. Суд зазначив, що йому необхідно з'ясувати, чи дан