ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Информация о документе:

Дата добавления: 25/01/2015 в 02:12
Количество просмотров: 38
Добавил(а): Анна Багрий-Шахматова
Название файла: pravo_na_vlasn_st_pitannya_mplementac_statt_1_pers.doc
Размер файла: 350 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Моніка КАРСС-ФРІСК

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ:

ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Вступ

1. Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини гарантує право на власність 1.

2. В ній сказано: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на ЇЇ думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

3. Конвенція — не єдиний з міжнародно-правових документів з прав людини, що визнає право на власність2. Однак питання про включення цього права до Європейської конвенції викликало дискусію. Зокрема, Сполучене Королівство і Швецію хвилювало, що внесення права на власність до Конвенції може значно обмежити можливості держав щодо реалізації програм націоналізації промисловості в політичних і суспільних інтересах 3. В остаточній редакції право на власність було сформульоване з певними застереженнями4.

4. Відповідно, державам було відведено широкі «межі самостійної оцінки»5 щодо реалізації своїх соціально-економічних рішень, в результаті яких відбувається обмеження права на власність6. Але це не означає, що Суд не має впливу на оцінку правомірності такого обмеження. Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. The United Kingdom)7: «...хоча Суд не може підмінити власною оцінкою оцінку національних органів влади, він зобов'язаний розглянути оскаржений захід відповідно до статті 1 Першого протоколу і таким чином розібратися у фактах, у зв'язку з якими діяли національні органи влади» (п. 46).

______________________________________

1 «Маркс проти Бельгії» (Marckxv, Belgium), АЗІ (1979).

2 Загальна декларація прав людини, зокрема, передбачає: «1. Кожна людина має пра-володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути идставно позбавлений свого майна» {хоча в Міжнародний пакт про громадянські і 'чні права це право не ввійшло).

3 Див.: Harris, O'Boyle and Warbrick, Law of the European Convention on Human Rights (1995), р. 516.

4 Див., зокрема, частину другу статті 1 Першого протоколу.

5 Про поняття «меж самостійної оцінки» (розсуду) див. пункт 94 і далі,

6 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom),

7 A98 (1986), n 46 »8 (1986).

5. В останні роки було особливо багато справ, у яких Європейський суд з прав людини констатував перевищення державою меж самостійної оцінки і порушення нею права на власність, гарантованого статтею 1 Першого протоколу8.

Загальний аналіз права на власність

Зміст поняття

6.Перше, про що слід пам'ятати, розглядаючи статтю 1 Першого протоколу, це те, що поняття власності чи «майна» (possessions) тлумачиться дуже широко. Воно охоплює цілу низку інтересів економічного характеру. Ось що, [наприклад], згідно з рішеннями Суду, визнавалося таким, що підпадає під захист статті 1: рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні права, зокрема акції, патенти, відшкодування згідно з рішенням арбітражу, право на пенсію, право землевласника на орендну плату, економічні права, пов'язані з веденням підприємницької діяльності право займатися професійною діяльністю, правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому, право вимоги, клієнтура [кінотеатру]9.

7.Але стаття 1 Першого протоколу застосовується тільки в тому разі, коли існує можливість заявлення претензій щодо відповідної власності, тобто захист поширюється тільки на реально наявну в особи власність, а не на право набувати її в майбутньому. Звідси, наприклад, випливає, що захист цієї статті не поширюється на можливість успадкування майна в майбутньому.

8.Важливо пам'ятати, що звертатися до Суду, відповідно до статті 1 Першого протоколу, можуть як юридичні, так і фізичні особи10.

Три положення

9.Згідно з рішеннями Суду, стаття 1 Першого протоколу містить три окремі ормативні положення [далі за текстом — «положення». — Прим. наук. ред.]. Європейський суд з прав людини проаналізував їх в рішенні у справі «Спорронґ і Лоннрот проти Швеції» (SporrongendLonnroth v. Sweden)11Це одне з найважливіших рішень Суду за статтею 1 Першого протоколу.

10.Справа стосувалася дуже цінних об'єктів власності (будівель і землі) у цнтрі Стокгольма в Швеції. Адміністративна рада графства постановила, що ця

_______________________________________

8 Див., наприклад: «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982); «Анріш проти Франції» (Hentrich v. France), A 296-A (1994); «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece): A 301-A (1994); «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Campania Naviera SA v. Belgium), A332 (1995); «Ака проти Туреччини» (Aka v. Turkey), 1998-VI (1998); рішення у справах «Папахелас проти Греції» (Papachelas v. Greece) від 25 березня 1999 року, «Брумереску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) від 28 жовтня 1999 року, «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Sqffi v. Italy) від 28 жовтня 1999 року, «Шпачек проти Чеської Республіки» (Spacekv. Czech Republic) від 9 листопада 1999 року, «Беєлер проти Італії» (Beyelerv. Italy) від 5 січня 2000 року, «Шассанью проти Франції» (Chassagnouv. France) від 29 квітня 2000 року, «Карбонара і Вентура проти Італії» (Carbonara and Ventura v. Italy) від 30 травня 2000 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року.

9 Детальніше прецедентне право щодо цього аспекту розглядається у п. 42 і далі.

10 Це зрозуміло з перших рядків статті 1: «Кожна фізична або юридична особа має пра

во...» (курсив авт.).

11 А52, 1982.

власність необхідна для розбудови міста, і вирішила вжити два різних види заходів: видати дозволи на примусове відчуження (тобто майно в майбутньому могло бути примусово відчужене) і заборонити будівництво (встановлювалася заборона на проведення власниками будь-яких будівельних робіт). Одна із земельних ділянок набула статусу такої, що може бути примусово відчужена протягом 23 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 25 років. Інша ділянка підлягала можливості примусового відчуження протягом 8 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 12 років. Зрозуміло, що через такі заходи продати цю власність стало значно важче. Зазначені заходи зрештою були скасовані внаслідок змін у політиці міського планування. Власники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 1 Першого протоколу, оскільки вони не одержали відшкодування за час, протягом якого до їхньої власності застосовувалися відповідні [обмежувальні] заходи.

11. Насамперед перед Судом постало питання, чи взагалі відбулося обмеження права на власність з точки зору статті 1. Як стверджував Уряд Швеції, дозволи на примусове відчуження і рішення про заборону будівництва були складником міського планування і зовсім не обмежували права на мирне володіння майном. Але Суд одразу відкинув цей аргумент. Він зазначив, що, хоча з юридичної точки зору право власників на їхнє майно (тобто право власності) зберігалося за ними, на практиці можливість користування цим правом суттєво звузилася. На думку Суду, внаслідок видачі дозволів на примусове відчуження право заявників на власність «було поставлене під сумнів і могло бути скасоване».

Тому Суд встановив, що право заявників на власність було обмежене. Далі він виклав свій аналіз статті 1 як такої, що містить три положення: «Ця стаття [стаття 1 Першого протоколу] складається з трьох окремих положень. Перше положення загального характеру проголошує принцип мирного користування власністю, який встановлено в першому реченні частини першої. Друге положення стосується питання позбавлення майна і обмежує можливість такого наявністю певних умов; воно викладене в другому реченні тієї ж частини. Третє положення визнає право держави контролювати користування майном, зокрема відповідно до загальних інтересів, застосовуючи для цього такі закони, які вона вважає за потрібне; це положення викладене в частині другій» (п. 61).

12. Далі Суд розглянув питання про те, чи підлягає застосуванню друге положення, і встановив, що не відбулося ні примусового відчуження, ні позбавлення власності. З юридичної точки зору, заявники увесь цей час мали право користуватися майном, продавати, дарувати і здійснювати інші дії. Хоча продати його стало важче через застосовані заходи, але така можливість у заявників залишалася. Отже, друге речення частини першої {тобто друге положення) застосуванню не підлягало.

13. Щодо частини другої статті 1 (тобто третього положення), Суд встановив, що вона однозначно мала бути застосована до рішень про заборону будівництва, які [фактично] були проявом контролю за користуванням майном. Водночас Дозвіл на примусове відчуження слід розглядати за першим реченням частини першої (тобто за першим положенням), бо він не мав наслідком позбавлення майна і не передбачав встановлення контролю за користуванням майном.

Виправданість: допустиме втручання у право на власність

14. Виявивши втручання у право на власність за одним із трьох положеньстатті 1 Першого протоколу, необхідно з'ясувати, чи може держава виправдати таке втручання. Якщо такі дії можуть бути виправдані (обов'язок доведення покладається на державу), то слід вважати, що порушення статті 1 Протоколу не відбулося.

15. Втручання у право на власність може бути виправданим, якщо воно переслідує легітимну мету в громадських чи загальних інтересах12.

16. Але самої легітимної мети недостатньо для виправдання втручання. Таке втручання має також бути «пропорційним». У справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) (див. вище) Суд встановив важливий принцип, що стосується виправданості такого втручання: «...Суд повинен визначити, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів громади і вимогами щодо захисту основних прав особи... Пошуки цього балансу притаманні Конвенції в цілому і'відображені в структурі статті 1[Першого протоколу] (п. 69) (курсив asm.).

Застосовуючи цей критерій, Суд встановив, що в даній справі справедливий баланс було порушено. У своїх пізніших рішеннях Суд неодноразово наголошував ще на одному важливому принципі: «Поєднані таким чином, ці дві серії заходів створили ситуацію, що порушила справедливий баланс, який необхідно підтримувати між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів: на Спорронґа і Льоннрот було покладено особистий і надмірний обов'язок, який міг бути визнаний легітимним тільки тоді, коли б їм було надано можливість домагатися зменшення строків або компенсації. Однак на той час законодавство Швеції виключало ці можливості і другу з них виключає ще й досі» (п. 73) (курсив авт.).

17. Отже, необхідно враховувати, чи в разі втручання у право на власність забезпечується справедливий баланс між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів. Такий справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на окремого власника покладається «особистий і надмірний обов'язок»13. Детальніше застосування цих критеріїв розглядається далі14.

18. До обмеження права на власність також застосовується вимога правової визначеності, або законності. Ця вимога чітко викладена в другому реченні частини першої статті 1 Першого протоколу, згідно з яким особа може бути позбавлена власності тільки «на умовах, передбачених законом». Але принцип правової визначеності притаманний Конвенції в цілому і має дотримуватися незалежно від того, яке з трьох положень, встановлених статтею 1, підлягає застосуванню.

19. Правова визначеність передбачає наявність і дотримання національних нормативно-правових положень, які належною мірою доступні, достатньо чіткі й відповідають основним концептуальним вимогам поняття «закон». Іншими сло-

__________________________________________________

12 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 46.

13 «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982), n. 73.

14 Див. п. 20 і далі.

вами, фраза «на умовах, передбачених законом» не зводиться тільки до відповідності [втручання] національному законодавству. Конвенція покликана забезпечувати ситуацію, за якої і саме національне законодавство відповідатиме основним вимогам «закону». Це передбачає наявність справедливої і належної процедури, за якої кожний конкретний захід має призначатися й виконуватися відповідним органом і не може бути свавільним15. Також мають існувати процедурні гарантії від зловживання державою своїми повноваженнями. Принцип правової визначеності розглядається далі16.

Запитання, які слід поставити

20. Як випливає зі сказаного, щоб вирішити, чи відбулося порушення права на власність, передбаченого статтею 1 Першого протоколу, слід поставити такі запитання:

1) Чи йдеться про право на власність або майно, як визначено змістом статті 1?

2) Чи мало місце втручання в це право на власність?

3) За яким із трьох положень статті 1 слід розглядати таке втручання?

4) Чи переслідує це втручання легітимну мету в суспільних або загальних інтересах?

5) Чи є таке втручання пропорційним? Тобто чи забезпечується при цьому справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи?

6) Чи відповідає таке втручання принципу правової визначеності, або законності?17

21. Якщо втручання у право на власність мало місце, то воно не буде несумісним з положеннями статті 1 Першого протоколу, якщо відповідь на будь-яке з четвертого по шосте запитання буде «ні».

II. МАСШТАБ ПРАВА НА ВЛАСНІСТЬ

22. Як уже було зазначено, використане в статті 1 Першого протоколу поняття власності або «майна» — широке. Ним охоплюється ціла низка економічних інтересів, зокрема рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні інтереси.

23. Те, що стаття 1 застосовується до права власності на акції компанії, наприклад, було підтверджено Європейською комісією з прав людини в 1982 році під час розгляду заяв № 8588/79 і № 8589/79, справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid andMalmstrom v. Sweden) (1982)18. Ця справа стосувала-

____________________________________________

15 «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerpv. the Netherlands), A33 (1979).

16 Див. нижче, п. 149 і далі.

17 У рішенні у справі «ЯтрідІс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 25 березня 1999 року Європейський суд з прав людини наголосив на важливості цієї вимоги і зазначив, що це питання має ставитися в першу чергу, бо якщо втручання у право не було легітимним, воно не може вважатися таким, що відповідає статті 1 Першого протоколу (п. 58). Разом з тим у наведеному вище переліку запитань ця вимога стоїть останньою, оскільки передбачається, що в більшості справ насамперед з'ясовуватимуться питання про те, чи переслідувало обмеження легітимну мету І чи було воно пропорційним.

18 Див. справу «Сміт Кляйн і "Френч Лабораторіз" проти Нідерландів» (Smith Kline and French Laboratories v. the Netherlands), заява № 12633/87 (1990), де було визнано той факт, що стаття 1 Першого протоколу може застосовуватися до права власності на патенти.

двох приватних осіб, які мали у своїй власності акції великого і добре відомого супермаркету в Стокгольмі (Швеція). У 1977 році було ухвалено новий Закон про компанії, згідно з яким компанія, яка володіє понад 90% акцій іншої компанії з правом голосу, має право змусити меншість акціонерів продати їй їхні акції за такою ціною, яка могла б бути встановлена в разі публічних торгів, або ж за ціною, встановленою арбітражем. Акціонери з меншою часткою акцій оскаржили в Комісії застосування до них нового закону. Вони стверджували, що їм довелося віддати свої акції акціонерам, які володіли контрольним пакетом акцій, за ціною меншою, ніж ринкова (ціна була встановлена арбітражем).

24. Комісія спершу розглянула питання про те, чи можна вважати акції «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. Вона зазначила, що поняття акції є складним: це документ, який підтверджує, що його власникові належить частка компанії разом з відповідними правами (особливо правом голосу).Акція також підтверджує непряме право її власника на частину активів компанії. У цій справі не було жодних сумнівів, що акції мали матеріальну цінність. Тому Комісія дійшла висновку, що акції є «майном».

25. На питання, яке з трьох положень статті 1 мало бути застосоване, Комісія відповіла, що застосування Закону про компанії до акцій акціонерів, які володіли меншою часткою акцій, не підпадало під дію другого положення про «позбавлення» права, як вважали заявники. На думку Комісії, хоча в статті 1 «примусове відчуження» чітко не згадується, формулювання цієї статті однозначно вказує на те, що друге положення поширюється на примусове відчуження в сенсі примусового заволодіння державою (курсив наук, ред.) або уповноваженою нею третьою стороною певною власністю з метою, яка має слугувати суспільним інтересам. Таке пояснення підтверджувалося підготовчими матеріалами (travaux preparatories) до статті 1. На думку Комісії, в оскарженому законодавстві йшлося зовсім про інше. Воно стосувалося відносин між приватними (курсив наук, ред.) особами. Тому друге речення цієї статті не підлягало застосуванню.

26. Далі Комісія зазначила, що в усіх державах, які є сторонами Конвенції, законодавство, що регулює приватноправові відносини між особами, включає норми, які визначають і майнові наслідки таких правовідносин І в деяких випадках примушують особу передати майно у власність іншої особи. Наприклад, поділ успадкованого майна (зокрема майна сільськогосподарського призначення), поділ майна подружжя (зокрема вилучення та продаж майна в порядку виконавчого провадження). На думку Комісії, такого роду норми, які мають важливе значення в ліберальному суспільстві, як такі не можуть суперечити статті 1 Першого протоколу. Разом з тим Комісія вважала за необхідне пересвідчитися, що при визначенні майнових наслідків правовідносин між особами закон не створив нерівність, за якої одна особа може бути свавільно і несправедливо позбавлена власності на користь іншої. У розглянутому випадку Комісія такої нерівності не виявила.

27. Згадана вище справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid and Malmstrom v. Sweden) має істотне значення не тільки тому, що в ній визнано, що право власності на акції охоплюється змістом статті 1 Першого протоколу, а й тому, що в ній з'ясовано, що ця стаття підлягає застосуванню до законодавства, яке впливає на правовідносини між приватними особами.

28. В одній з більш свіжих справ, «"Стран Грік Рефайнеріз" і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)19, Європейський суд з прав людини постановив, що суми, присуджені рішенням арбітражного (третейського) суду, є «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. У 1972 році (при владі тоді була військова диктатура) п. Андреадіс уклав з державою договір підряду, згідно з яким його власна компанія «Стран» мала збудувати нафтопереробний завод поблизу Афін у Греції. Вартість робіт оцінювалася в 76 млн. дол. США. Держава затвердила договір відповідним законодавчим декретом, але згодом не змогла виконати свої зобов'язання. Коли в Греції було відновлено демократію, держава дійшла висновку, що договір не відповідає інтересам національної економіки, і розірвала його. Компанія «Стран» вклала великі кошти ще до розірвання договору. Виник спір, і компанія вчинила в Афінах позов проти держави. На думку держави, цей позов не був ідсудний суду в Афінах і його мав розглядати арбітражний суд. Тому було створено арбітражний суд, і держава просила його визнати всі вимоги компанії «Стран» необгрунтованими. Але сталося навпаки, і арбітражний суд вирішив справу на користь компанії, зобов'язавши державу сплатити компанії «Стран» понад 16 млн. дол. США. Тоді держава оскаржила це рішення в суді [загальної юрисдикції], стверджуючи, що справа не була підсудна арбітражному суду. В апеляційному суді держава також програла справу. Поки справа перебувала на розгляді в Касаційному суді, держава в 1987 році ухвалила новий закон, згідно з яким відшкодування, присуджене арбітражним судом на користь компанії «Стран», визнавалося недійсним і не підлягало виконанню. Компанія і Андреадіс звернулися до страсбурзьких органів, зокрема на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Більша частина справи розглядалася в Європейському суді з прав людини за статтею 6 Конвенції. Щодо статті 1 Першого протоколу, держава стверджувала, що в даному випадку не могло йтися про «майно», втручання у володіння яким могло б обговорюватися. На її думку, рішення арбітражного суду про присудження майна на користь позивача не можна прирівнювати до права, яке може бути визнане таким рішенням. Суд зазначив, що йому необхідно з'ясувати, чи дане рішення породило виникнення боргу на користь компанії «Стран»,який був достатньо чітко визначений для того, щоб стати предметом примусового виконання. Суд дійшов позитивного висновку. Рішення було остаточним і обов'язковим для виконання. Для його виконання не було необхідності в жодних додаткових заходах, і воно не підлягало подальшому перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Таким чином, компанія «Стран» мала право власності відповідно до змісту статті 1 Першого протоколу на момент, коли в 1987 році було прийнято закон, що скасував рішення суду.

30. Справа «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compaпш Naviera SA v. Belgium)20 дещо схожа і також свідчить про те, наскільки широким є поняття власності, або «майна», в даному контексті. Це ще одна справа, в якій ішлося про позовні вимоги. У цьому випадку заявниками виступили власники морських суден, які зазнали аварійних зіткнень у територіальних водах

_______________________________________

19 А301-В (1994).

20 А332 (1995).

Бельгії. Заявники вважали, що зіткнення сталися внаслідок недбалості бельгійських лоцманів (відповідальність за дії яких, згідно з бельгійським законодавством покладається на державу), і подали в суд на державу. Законом від ЗО серпня 1988 року бельгійський законодавчий орган виключив відповідальність держави за шкоду, завдану в цих справах.

31. Власники суден подали скаргу за статтею 1 Першого протоколу, стверджуючи про порушення їхнього права на власність. Держава наполягала на тому що у заявників не було «майна», і заявила, що їхні претензії не були визнані рішенням суду, яке було остаточним.

32. Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча поняття «майно» автономне21, його доцільно розглянути з позицій національного (бельгійського) законодавства. Суд зауважив, що, згідно із законодавством Бельгії, право на позов щодо компенсації шкоди, завданої внаслідок цивільних правопорушень, виникає одразу після заподіяння шкоди. Такий позов вважається «активом», а отже,прирівнюється до «майна» у значенні, закладеному в статті 1 Першого протоколу. Крім того, виходячи із судових рішень, винесених до прийняття Закону 1988 року, заявники могли стверджувати, що вони мали правомірні очікування на те,що їхні позови можуть бути розглянуті відповідно до загальних положень законодавства про цивільно-правову відповідальність.

33. Закон 1988 року було визнано таким, що сам по собі був втручанням у право на власність, оскільки він позбавив заявників можливості користуватися правами, які вони мали до прийняття цього закону.

34. «"Пайн Веллі Девелопментс Лтд" проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd. v. Ireland)22 — ще одна справа, яка ілюструє, наскільки широким є зміст статті 1 Першого протоколу. У цій справі Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 1 може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей [у майбутньому]. У цій справі йдеться про те, що заявник у 1978 році придбав ділянку землі з урахуванням наявного на той час дозволу на її промислове освоєння. Згодом, у 1982 році, Верховний суд Ірландії постановив, що початковий дозвіл був виданий без відповідних повноважень і його слід вважати недійсним, бо він не відповідає чинному законодавству. Заявник стверджував, що рішення Верховного суду порушує його право на власність,гарантоване статтею ї Першого протоколу.

35. Насамперед Суд вирішив з'ясувати, чи мав заявник право на освоєння земельної ділянки, яке могло стати предметом втручання за статтею 1, з огляду на рішення Верховного суду, згідно з яким заявник не мав такого права відповідно до законодавства Ірландії. Суд постановив, що заявник таке право мав, тому що він придбав ділянку згідно з дозволом, належним чином зафіксованим у державному реєстрі, і мав усі підстави вважати його дійсним. Суд зазначив, що за цих обставин висновок про те, що рішення Верховного суду не було втручанням у право заявника на власність, був би «неналежно формалістичним»23. До винесення цього рішення заявник правомірно очікував, що він може провести

________________________________

21 Тобто національне законодавство не може вважатися остаточним джерелом при визначенні того, що слід вважати правом власності, чи «майном».

22 А222 (1991).

23 Пункт 51.

плановані роботи з освоєння ділянки, і таке очікування слід вважати, з точки статті 1 Першого протоколу, складником поняття власності (тобто земельної ділянки), про яке йдеться.

36 У справі «Ван Марле проти Нідерландів» (Van Marie v. the Netherlands)24 Європейському суду з прав людини довелося розглянути питання про те, чи професійна клієнтура підпадає під захист статті 1 Першого протоколу. Заявники працювали бухгалтерами протягом кількох років, коли в 1972 році було прийнято новий закон, згідно з яким для продовження цієї діяльності їм належало звернутися із заявою про реєстрацію до атестаційної комісії. Вони подали заяву, але в 1977 році їм було відмовлено в реєстрації. Заявники оскаржили це рішення в апеляційній комісії, але після співбесіди з ними скаргу було відхилено. На думку комісії, вони дали незадовільні відповіді і не виявили достатньої професійної компетентності. Заявники стверджували, що рішення комісії суперечить статті 1 Першого протоколу, оскільки внаслідок цього зменшився їхній дохід і немайно-ва вартість їхньої професійної практики («гудвіл»). На їхню думку, зазначене рішення обмежило їхнє право мирно володіти майном, і їх було частково позбавлено майна без компенсації.

37. Держава стверджувала, що заявники не мали жодного «майна», з точки зору статті 1, але Суд з цим не погодився. Він постановив, що право, на яке посилалися заявники, «могло бути пов'язане з правом власності», передбаченим статтею 1. У процесі своєї діяльності заявники сформували клієнтуру, наявність якої в багатьох відношеннях має приватноправову природу, є певним активом, а отже, і «майном».

38. Крім того, відмова зареєструвати заявників принципово вплинула на умови їхньої професійної діяльності, обсяги якої зменшилися. Зменшилися їхні доходи, коло клієнтів та обсяг їхнього бізнесу взагалі. Отже, відбулося втручання в їхнє право на мирне користування своїм майном.

39. Справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolagv. Sweden)25 — це ще один приклад застосування статті 1 Першого протоколу до економічних інтересів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. У цьому випадку заявником виступило шведське акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. До його управління перейшов ресторан під назвою «Кардинал» (у 1980 році). Ще раніше цьому ресторану була видана ліцензія на продаж алкогольних напоїв. Згодом виникли певні питання щодо жінки, яка стояла за компанією-заявником, а саме — щодо сплати нею податків і взагалі здатності управляти рестораном. У липні 1983 року адміністративна комісія графства ухвалила рішення скасувати ліцензію, і воно одразу ж вступило в дію. Компанія стверджувала, що внаслідок цього ресторан довелося закрити вже наступного дня (хоча представник держави з цим не погодився). Скаргу до вищого адміністративного органу було відхилено, як і заяву до уряду про компенсацію збитків, завданих скасуванням ліцензії.

40. Заявники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 6 і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. З приводу останньої статті держава стверджувала, що ліцензія на продаж алкоголю не може бути «майном» з

___________________________

24 А101 (1986).

25 А159 (1989).

точки зору статті 1. Але Суд, як і Комісія, дійшов висновку, що «економічні інтереси, пов'язані з» діяльністю ресторану, є «майном» з цього погляду. Наявність ліцензії була однією з головних умов ведення підприємницької діяльності компанією-заявником, і її скасування мало негативні наслідки для нематеріальних активів (гудвілу) ресторану І його вартості як бізнесу. Це призвело до втручання у право на мирне володіння майном.

41. Далі Суд навів три положення статті 1. Він зазначив, що, незважаючи на всю суворість рішення, це обмеження не підпадає під дію другого речення частини першої. У компанії-заявника, яка хоч і не могла більше утримувати «Кардинал» як ресторан, залишалися певні економічні інтереси, пов'язані з орендою приміщень і майновими активами, які становили ці приміщення і які вона остаточно розпродала в 1984 році. Отже, позбавлення власності, як зазначено в другому положенні, не відбулося. Скасування ліцензії було [визнано] заходом, що, згідно з частиною другою статті 1, став засобом контролю за користуванням майном.

42. Такий самий підхід до оцінки ділових інтересів як «майна» було застосовано і в одному з останніх рішень у справі «Ятрідіс проти Греції» (latridis v. Greece) від 25 березня 1999 року, у якій ішлося про те, що п. К. N. Успадкував земельну ділянку в Греції, на території якої він вирішив побудувати кінотеатр просто неба (на що отримав необхідний дозвіл від органів влади). Згодом виник спір щодо права власності на землю, на якій було збудовано кінотеатр, і держава заявила на цю ділянку свої права. Попри це держава також вимагала, щоб спадкоємці К. N, сплатили податок на спадщину на цю ділянку (у 1976 році).Спір щодо права власності тривав, а тим часом у 1978 році спадкоємці К. N. здали кінотеатр в оренду заявникові, який відбудував його. У 1989 році органи влади видали наказ про звільнення заявником ділянки. Цей наказ було виконано в примусовому порядку, а кінотеатр передано місцевому муніципалітету.

43. Щодо питання про те, чи мав заявник «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу, Суд іще раз наголосив, що поняття «майна» в статті 1 має автономне значення, яке, звичайно ж, не зводиться лише до права власності на матеріальні речі. Деякі інші права й інтереси, що мають характер активів, можуть також вважатися «правами на власність», а отже, «майном» з точки зору статті І 26.

44. Суд чітко роз'яснив, що він не може розглядати спір стосовно того, хто має вважатися власником землі відповідно до національного законодавства, але зазначив, що до примусового звільнення ділянки заявник відповідав за роботу орендованого кінотеатру і ця оренда була офіційно дійсною, а органи влади не мали щодо неї жодних претензій. Внаслідок цього заявник сформував клієнтуру, яка вважається активом.

45. Далі Суд нагадав три положення статті 1. Оскільки заявник мав право на оренду приміщення, то відповідні дії держави [щодо вилучення земельної ділянки) не були [визнані] ні примусовим відчуженням, ні контролем за користуванням майном, а становили порушення першого положення статті 1.

46. У справі «Меллахер проти Австрії» (Mellacher v. Austria)27 Суд розглянув випадок обмеження права власника на орендну плату (ренту), передбачену договором 28. Заявники мали у спільній власності великий будинок у м. Грац (Graz) в Австрії, в якому було кілька квартир, що здавалися в оренду. Система регулювання орендної плати існувала в Австрії ше з часів Першої світової війни, але вона не стосувалася будинків, збудованих після 1917 року, і деяких категорій квартир. У 1981 році після бурхливого обговорення вступив у дію новий Закон про ренту, який передбачав загальну реформу в цій сфері. Внаслідок цього розмір ренти заявників за існуючими договорами про оренду суттєво зменшився. Вони скаржилися, що закон обмежує їхню свободу договору і право на майбутню ренту, оскільки поточна рента була встановлена договорами, укладеними ще відповідно до старого законодавства.

47. Той факт, що зменшення ренти, згідно із Законом 1981 року, було втручанням у права заявників як власників будинку, не викликав сумніву. Заявникистверджували, що де-факто відбулася експропріація їхньої власності (будинку) і що в будь-якому разі їх було позбавлено передбаченого договорами права отримувати орендну плату. Суд постановив, що в даному разі не було експропріації власності де-факто, бо не було факту переходу власності заявників в інші руки.Так само їх не було позбавлено права користуватися власністю, здавати її в оренду чи продавати. Судячи з усього, закон позбавив їх частини доходу від власності. За даних обставин це означало встановлення контролю за користуваннямвласністю.

48. Під захист статті 1 Першого протоколу може підпадати і право на пенсію.Це питання розглядалося в одному з ранніх рішень Європейської комісії з правлюдини за заявою № 5849/72 у справі «Мюллер проти Австрії» (Mtiller v. Austria)(1975). Пан Мюллер протягом багатьох років працював слюсарем в Австрії таЛюксембургу й робив обов'язкові І добровільні внески за державною схемоюпенсійного страхування. Внаслідок укладення між Австрією і Люксембургомміждержавного договору частина його вкладів надалі не могла враховуватися для нарахування йому основної пенсії, а тільки додаткової. Це означало, що, коли п. Мюллер у 1970 році досяг пенсійного віку, він не отримав такої пенсії, на якурозраховував. На його думку, застосування договору порушило його право на власність, передбачене статтею 1 Першого протоколу.

49. Під час розгляду його заяви Європейська комісія з прав людини чіткозазначила, що право на пенсію за віком як таке не згадується серед прав, передбачених Конвенцією. Але, на думку Комісії, внаслідок сплати обов'язковихвнесків до пенсійного фонду може виникати право власності щодо частки на цей фонд, і на оцінку цього права [як такого, що може становити «власність» у сенсі статті 1 Першого протоколу. — Прим. наук, ред.] може впливати спосіб розподілуцього фонду.

Комісія також схилялася до того, що добровільні пенсійні внески також можуть створювати право, яке гарантується статтею 1 Першого протоколу, хоча остаточного рішення щодо цього питання вона не прийняла.

______________________________________

28 Див. також заяву № 10741/84, «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the UnitedKingdom) (1984), в якій Комісія вирішила, що стаття 1 Першого протоколу підлягає застосуванню до Інтересів, передбачених рестриктивними (обмежувальними) умовами договору, І до права на річну ренту.

50. І всеж такиКомісія відхилиласкаргу п. Мюллера напідставі того, що, хочастаття Іможе гарантуватиособі правона отриманняпевної «вигоди», її не можнатлумачити яктаку, щозабезпечує правоцієї особина конкретнийрозмір (курсивнаук, ред.) цієї «вигоди». Разом з тимце рішенняє важливим, бо воносвідчить проте, щопенсійні права, які виникаютьвнаслідок сплативнесків допенсійного фонду, можуть підпадатипід захистстатті 1. Це, звичайно, не означає, що стаття І Першого протоколу гарантує право на пенсію або соціальне забезпечення, якщо, згідно з національним законодавством, для цього немає підстав.

«Автономність» поняття «майно»

51. Слід враховувати, що для застосування статті 1 Першого протоколу не обов'язково, щоб національне законодавство визнавало відповідний інтерес правом власності, бо, з точки зору Конвенції, поняття «майно» є автономним.

52. Це добре ілюструє справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Тге Traktorer Akiiebolag v. Sweden)29, у якій (як зазначено вище) Суд визнав, що захист, передбачений статтею 1 Першого протоколу, поширюється і на визначені економічні інтереси, пов'язані з веденням підприємницької діяльності.

53. Але, щоб скористатися захистом статті 1, особа повинна мати хоч якесьправо, передбачене національним законодавством, яке може вважатися правом власності з точки зору Конвенції. Цей момент ілюструється розглядом заяви № 11716/85, справа «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the United Kingdom) (1986), у процесі якого Європейська комісія з прав людини постановила, що заволодіння власністю без законного на те права не підпадає під захист статті 1 Першого протоколу.

54. У цій справі одна жінка жила з іншою жінкою «як чоловік і дружина». Цяінша жінка орендувала муніципальне житло, але сама заявниця не мала законного права власності чи оренди. Коли її партнерка, яка була орендарем, померла, заявниця звернулася до англійського суду з проханням передати їй правооренди як одному з подружжя. Але англійський суд постановив, що закон не передбачає такого порядку, бо на оренду може претендувати тільки одна зі сторін різностатевого подружжя, що перебувало в зареєстрованому шлюбі. В заяві до Європейської комісії з прав людини заявниця посилалася в основному на статтю 8 Конвенції, але наводила також статтю 1 Першого протоколу. Комісія відхилила цю скаргу. Вона зазначила, що заявниця не мала права, яке випливало б із договору, і лише той факт, що вона проживала в будинку, не означає, шо вонамала «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу.

Відсутність гарантій щодо права набувати власність у майбутньому

55. Захист, передбачений статтею 1 Першого протоколу, поширюється тільки на випадки, коли можна заявити претензії щодо конкретної власності. Стаття 1 не захищає право набувати власність.

56. Цей принцип можна проілюструвати справою «Маркс проти Бельгії»(Marckx v. Belgium)30. У даній справі заявниця та її малолітня донька поскаржили-

___________________________________

29 АІ59 (1989), п. 53.

30 А 31 (1979). Порівняйте зі справою «Інце проти Австрії» (Inze v. Austria), A126 (1987). Тут заявник був позашлюбною дитиною і подав скаргу про те, що йому не було дозволено успадкувати ферму його матері (як найстаршому синові), як це могло бути в разі, якби він був дитиною, народженою в шлюбі. Він заявив про порушення статті 1 Першого протоколу, взятої у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Держава, спираючись на рішення у справі Маркс (Marckx), наполягала на тому, що стаття 1 Першого протоколу тут ні до чого. Але Суд відхилив цей аргумент. Він наголосив на відмінності справи Маркс (Marckx) у тому, що, тимчасом як та справа стосувалася потенційного права спадкування, у даному випадку заявник фактично вже успадкував частину ферми і його скарга полягала в тому, що йому не дозволялося успадкувати стільки, скільки він міг би успадкувати, якби був дитиною, народженою в шлюбі.

ся на те, що певні аспекти законодавства Бельгії про статус дитини, народженої поза шлюбом, — зокрема те, що материнство може встановлюватися тільки офіційним актом його визнання, наявність обмежень щодо права матері заповідати майно, а також обмеження права позашлюбної дитини на успадкування майна, — становлять втручання у їхнє право на власність, передбачене статтею 1 Першого протоколу (зокрема у поєднанні зі статтею 14)31. При цьому висувалися й інші претензії, зокрема за статтею 8 32.

57. Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 1 Першого протоколу взагалі не може бути застосована до дочки, і зазначив, що ця стаття лише закріплює право кожного на мирне володіння «своїм» майном, а тому застосовується тільки до наявного в особи майна і не гарантує права набуття майна за заповітом чи в порядку добровільного відчуження.

58. Такий самий принцип був застосований під час розгляду заяви № 8410/78, справа «X. проти Федеративної Республіки Німеччини» (X, v. The Federal Republic of Germany) (1979). У цій справі заявником виступив нотаріус, який працював у Німеччині. Він поскаржився на німецьке законодавство, яке зобов'язувало його зменшити свої розцінки на вчинення нотаріальних актів для певних категорій клієнтів, наприклад, університетів, церков та інших неприбуткових організацій. Вартість послуг зменшувалася на 80% порівняно з розцінками, які він мав право встановлювати за попередніми правилами. Він подав скаргу, зокрема за статтею 1 Першого протоколу. Європейська комісія з прав людини швидко вирішила це питання. Вона зазначила, що претензії нотаріуса щодо розцінок могли б вважатися майном тільки в тому разі, якби ці претензії виникли у зв'язку з конкретним випадком щодо фактично наданих послуг і на підставі чинних [на момент надання послуг] правил визначення розцінок на послуги нотаріусів. Саме лише очікування, що встановлені законодавством правила визначення розцінок не змінюватимуться, не може вважатися правом власності [за змістом статті 1 Першого протоколу].

Власність корпорацій

59. Під захист статті 1 Першого протоколу підпадають не тільки фізичні особи. Захист права на власність поширюється і на юридичних осіб. Це видно з тексту статті 1, де зазначено — «кожна фізична або юридична особа» (курсив авт.).

60. Звідси випливає, що компанії також можуть заявляти про втручання в їхнє право власності. Але акціонери загалом не мають можливості висувати пре-

____________________________________________

31 Стаття 14 Конвенції забороняє дискримінацію щодо здійснення гарантованих нею прав і свобод. Див. нижче, п. 163 і далі.

32 Стаття 8 Конвенції захищає право на невтручання у приватне і сімейне життя

тензії на підставі заподіяння шкоди їхній компанії. Позов конкретної фізичної особи від імені компанії допускається тільки у виняткових випадках, наприклад ■ коли компанія не може вчиняти позов через свої органи або через ліквідаторів. 61. Цей принцип можна проілюструвати справою «"Агротексім" проти Греції» (Agrotexim v. Greece)33. У цій справі заявниками виступили компанії, які маі ли акції пивного заводу в Афінах. Щоб розв'язати певні фінансові проблеми, пивному заводу необхідно було освоїти дві належні йому ділянки землі. Але афінський суд вирішив вжити заходів з метою експропріації цих ділянок. Пивний завод закрили, і для його ліквідації було призначено ліквідаторів. Декотрі зі акціонерів подали заяву до Європейської комісії з прав людини про те, що заходи щодо експропріації суперечать статті 1 Першого протоколу.

62. Держава спочатку стверджувала, що заявники як акціонери не постраждали внаслідок порушення права компанії на власність. Комісія дійшла висновку, І що їх можна вважати такими, що постраждали, оскільки втручання в права пивного заводу призвело до зменшення ціни акцій, а відтак — і до зменшення вартості пакета акцій заявників. Однак Суд з цим не погодився. Він не підтримав І думку про те, що акціонер загалом повинен мати право звертатися із заявою [до органів Конвенції. — Прим. наук, ред.] у зв'язку з порушенням майнових праві компанії. Він звернув увагу на те, що суперечки між акціонерами і радою директорів компанії чи між самими акціонерами — поширене явище. Такі суперечки можуть ускладнювати виявлення факту порушення прав компанії. Якщо керуватися позицією Комісії, то виникає небезпека того, що в умовах конфлікту інтересів виникнуть труднощі з визначенням того, хто має право подавати заяву. Така позиція також викличе справжні проблеми з точки зору вичерпання національних засобів правового захисту 34, оскільки переважно в державах-членах акціонери не мають права звертатися до суду з приводу порушення прав компанії.

63. Таким чином, Суд постановив, що подання фізичною особою заяви від імені компанії, тобто відступ від принципу самостійної правосуб'єктності ком-1 панії, допускається тільки за виняткових обставин, зокрема, коли чітко встановлено, що компанія не має можливості подати заяву через органи, створені установчими документами, або — в разі ліквідації — через ліквідаторів. У даному І випадку не було ні законних підстав відступити від правила про компетенцію ] ліквідаторів реалізовувати таку правосуб'єктність, ні ознак того, що вони не виконують свої повноваження належним чином. Тому вимоги заявників було відхилено ще на етапі попереднього розгляду35

____________________________________________

33 АЗЗО-А (1995).

34 Стаття 35 Конвенції передбачає необхідність вичерпання всіх національних засобів

правового захисту перед зверненням до Європейського суду з прав людини.

35 Рішення у справі «"Агротексім" проти Греції» (Agrotexim v. Greece) відрізняється від деяких попередніх рішень Комісії тим, що в ньому було визнано: якщо акціонерів значна кількість, то вони можуть вважатися такими, що постраждали внаслідок заподіяння шкоди компанії з точки зору статті 1 Першого протоколу. Див, заяву Ne 9266/8I, справа «Ярроу проти Сполученого Королівства» (Yarrow v. the United Kingdom) (1983), і заяву № 1706/62, справа «X. проти Австрії» (X. v. Austria), 21 CD 34 (1966).

ПІ. ТРИ ПОЛОЖЕННЯ

64. Як ми побачили, Європейський суд з прав людини проаналізував статтю1 Першого протоколу як таку, що передбачає три окремі положення. Цей аналіз уперше було викладено у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)36, а потім він час від часу повторювався в подальших рішеннях Суду. Ось ці три положення:

I. Принцип мирного володіння майном (перше речення частини першої).

II. Позбавлення майна (друге речення частини першої).

III. Контроль за користуванням (частина друга).

65. Спочатку розглянемо друге і третє положення, а потім перше.

Друге положення

66. Щоб вирішити, чи мало місце позбавлення майна з точки зору другого положення, необхідно не тільки встановити формальну наявність примусовоговідчуження чи переходу права власності37, а й з'ясувати обставини ситуації, щоб пересвідчитися, чи майно де-факто перейшло в інші руки.

67. Цей аспект було роз'яснено у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)38, яка стосувалася видачі дозволів на примусове відчуження і рішень про заборону будівництва щодо нерухомого майна в Стокгольмі (Швеція)39. У цій справі Суд зазначив: «За відсутності формального примусового відчуження, тобто переходу права власності, Суд вважає, що необхідно глибше проаналізувати обставини і прояснити реальну ситуацію, з приводу якої подано скаргу... Оскільки Конвенція покликана гарантувати права, які є «практичними й ефективними»..., слід з'ясувати, чи в даній ситуації можна говорити про експропріацію де-факто, як стверджують заявники» (п. 63)40.

68. Такий підхід до питання про те, що ж слід вважати вилученням власності, відповідає підходу, який використовується в загальному міжнародному праві.Згідно з ним, «...вжиті державою заходи можуть обмежити права власності до такої міри, коли ці права стають настільки мізерними, що їх слід вважати експропрійованими, хоча держава і не мала на меті експропріювати їх, і законне право на майно формально зберігається за початковим власником»41.

___________________________________________

36 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

37 Щодо прикладу формального переходу права власності, яке суперечить другому положенню статті 1 Першого протоколу, див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції» (The Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року. зв А52 (1982).

39 Щодо стислого аналізу фактів цієї справи див. вище, п. 9 І далі. У цій справі Суд відкинув аргумент, згідно з яким застосуванню підлягає друге положення статті 1 Першого протоколу, бо не було ні юридичного позбавлення права власності, ні примусового відчуження де-факто, оскільки заявники практично мали змогу продати своє майно, хоча зробити це стало важче внаслідок вжиття оскаржених заходів.

40 Див. також справи: «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 38, і «Анріш проти Франції» (Hentrichv. France), A296-A (1994),п. 34-35.

41 Справа стосовно «Старретт Хаузінг Корпорейшн» і Уряду Ісламської Республіки Ірану (Starrett Housing Corporation and the Government of the Islamic Republic of Iran), проміжне рішення, винесене в грудні 1983 року трибуналом з розгляду претензій між Іраном і Сполученими Штатами Америки

[Залишається дивуватися, чому Суд не застосував цей принцип послідовно у справі «Гайдук та інші проти України» (справа вкладників Ощадбанку). Адже він був більш ніж наочно представлений у цій справі: штучне знецінення державою вкладів у 100 000 разів (!), що перетворило їх з еквіваленту десятків тисяч доларів у еквівалент декількох центів, не могло бути оцінене ніяк інакше, як перетворення прав на вклади на «настільки мізерні, що їх слід вважати експропрійованими» До речі, автор цього матеріалу під час обговорення відповідної справи в аноні-мізованому стані (у вигляді гіпотетичної справи) під час тренінгу для українських адвокатів (див. вступне слово) дійшла саме такого висновку (до того як у реальній справі Суд проігнорував цей та інші аргументи) і під час ділової гри «вирішила» справу на користь заявників. Що ж, принаймні «вкладники» перемогли в теорії хоча й програли на практиці. Наш коментар щодо цього рішення див. у примітці до переліку справ Суду в кінці цього розділу. — Прим. наук, ред.]

69. Показовий приклад заходів, які де-факто стали експропріацією, бачимо у справі «Папаміхалопулос проти Греції» (Papamichalopoulos v. Greece)42. Заявники були власниками великої та цінної ділянки землі в Греції. Ця ділянка мала вихід на берег моря, і в 1963 році заявники отримали дозвіл грецького управління туризму на будівництво на ній готельного комплексу. Але згодом влада у Греції перейшла до рук військової диктатури, і в серпні 1967 року земельну ділянку (в тому числі і пляжну частину) було передано Військово-морському флоту. Заявники,зрозуміло, звернулися з вимогою повернути ділянку, але не домоглися цього.Військово-морський флот почав на цій ділянці будівництво військово-морської бази і санаторію для офіцерів.

70. Незважаючи на оскарження цих дій у різні судові органи Греції і ряд пропозицій від імені держави щодо обміну ділянки заявників на іншу ділянку, заявники так і не отримали компенсації аж до початку 1990-х років, коли вони звернулися до Комісії в Страсбурзі.

71. Коли справа надійшла на розгляд Європейського суду з прав людини, Суд передусім підкреслив, що таке обмеження права має розцінюватися як триваюче порушення, що продовжується з 1967 року. Суд зазначив, що це обмеження не полягає в контролі за користуванням майном, а тому третє положення статті 1 не застосовується. Що ж до другого положення, то земельна ділянка з формальної точки зору не була експропрійована у тому розумінні, що право власності на неї не було передане. Але оскільки Конвенція має на меті захист прав, які є «практичними та ефективними», то необхідно було з'ясувати, чи в ситуації, з приводу якої було подано скаргу, все ж не мала місця експропріація де-факто.

72. Суд зазначив, що фактично власність заявників фізично перейшла до Військово-морського флоту, який почав на цій ділянці будівництво. З цього моменту заявники не могли користуватися своїм майном, продати, заповісти,віддати в заставу або подарувати його. Суд дійшов висновку, що позбавлення заявників можливості розпоряджатися земельною ділянкою разом з неефективністю всіх вжитих заявниками заходів для виправлення цієї ситуації призве

ли до досить серйозних наслідків у формі експропріації земельної ділянки заявників де-факто 43.

73. Цей принцип також було нещодавно застосовано у справі «Брумерескупроти Румунії» (Brumarescu v. Romania) 44, в якій Європейський суд з прав людини ше раз наголосив, що при визначенні того, чи відбулося позбавлення майна у сенсі другого положення, слід глибше проаналізувати обставини, «зазирнути за лаштунки» і з'ясувати реальну ситуацію, з приводу якої подано скаргу.

74. У цій справі йшлося про те, що батьки заявника збудували в 1939 роцібудинок у Бухаресті. 1950 року, згідно з указом, цей будинок було націоналізовано. У 1974 році держава продала його двом братам, які до того як орендарі жили у квартирі в цьому будинку. У 1993 році заявник звернувся до румунськогосуду з проханням визнати націоналізацію недійсною, оскільки на його батьків якбезробітних поширювався виняток, передбачений в указі про націоналізацію.Суд першої інстанції погодився і постановив органам виконавчої влади передати будинок заявникові. Заявник вселився в будинок і сплатив відповідний земельний податок.

75. Але генеральний прокурор від імені братів, яким перед тим ця нерухомість була передана, подав скаргу до Верховного суду. Верховний суд скасуваврішення суду першої інстанції і постановив, що заявник не має права власності на цей будинок і його слід повернути братам.

76. Коли справа надійшла на розгляд Європейського суду з прав людини, цейСуд насамперед встановив, що заявник мав «майно» у формі рішення суду першої Інстанції про те, що власність не була націоналізована законно. Далі Судпостановив, що рішення Верховного суду було втручанням у право, попередньовизнане рішенням суду першої інстанції.

77. Далі Суд застосував принцип, згідно з яким необхідно було з'ясувати, чибув заявник реально позбавлений свого майна, і дійшов висновку, що саме так і сталося, тобто має бути застосоване друге положення. Суд наголосив, що заявник взагалі більше не міг користуватися будинком45.

78. Отже, вирішення питання про те, чи за відсутності формальної передачівласності відбулася експропріація де-факто, залежить від фактичних обставин і ступеня втручання.

____________________________________________

43 Цікаво, що Суд, встановивши експропріацію де-факто, далі не став з'ясовувати, чи переслідувала експропріація легітимну мету і чи була вона пропорційною. Він просто зазначив, що експропріація де-факто «суперечить праву заявників на мирне володіння своїм майном», очевидно, тому, що не було забезпечено компенсації чи іншого варіанта відшкодування.

44 Рішення від 28 жовтня 1999 року, п. 76.

45 Стосовно того, чи можна виправдати втручання у право власності, Суд зазначив, що держава не висувала аргументів про виправдання його суспільними інтересами, Суд також зауважив, шо заявника було позбавлено будинку і протягом чотирьох років не надавалося жодної компенсації, яка відповідає реальній вартості цього майна. Цікаво, що Суду даному випадку вважав «майном» заявника саме рішення румунського суду першоїінстанції, а не будинок як такий і повернуте заявникові право власності на нього. Така позиція, можливо, пояснюється тим, що Суд не бажав, щоб складалося враження, нібивін виходить за межі рішення румунського Верховного суду.

Третє положення

79. Третє положення (частина друга статті І Першого протоколу) застосовується, коли обмеження права власності має на меті встановити контроль за користуванням майном або є частиною законодавчих заходів, що передбачають такий контроль.

80. Приклади застосування третього положення вже наводилися вище. Доних належать справи «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong andLonnrothv. Sweden)46 (щодо заборони будівництва на земельній ділянці), «"Пайн Веллі Де-велопментс Лтд." проти Ірландії» (Pine ValleyDevelopmens Ltdv. Ireland)47 (щодо контролю за плануванням) і «Меллахер проти Австрії» (Mellacherv. Austria)48 (щодо контролю за орендованим майном)49. Інші приклади застосування цього положення детальніше розглядатимуться в розділі, що стосується питань виправданого втручання у право власності.

81. Заходи, що вживаються з метою забезпечення сплати податків чи іншихзборів або штрафів, також слід розглядати відповідно до частини другої статті 1 Першого протоколу. Показовим прикладом застосування третього положення в цьому аспекті є справа «"Ґазус Дозір- унд Фордертекнік" проти Нідерландів» (Gasits Dosier- und Fordertechnik v. the Netherlands)50, в якій німецька компанія поставляла товари голландській компанії на умовах, згідно з якими за першою з них зберігалося право власності на цей товар, доки не буде здійснено їх оплату. Ще до отримання продавцем плати товар був затриманий голландськими податковими органами через непогашення голландською фірмою, яка була їх покупцем, податкової заборгованості. Німецька фірма-продавець стверджувала, що затримання товару голландськими органами стало порушенням її права власності за статтею 1 Першого протоколу. Європейський суд з прав людини зазначив, що цю справу слід розглядати за третім положенням статті 1, оскільки затримання товару є частиною державних заходів, які вживаються з метою збору податків (детальніше цей випадок розглядається далі в п. 129).

_____________________________________________

46 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

47 А222 (1991). Див. вище п. 34.

48 А169 (1989). Див. вище, п. 46 і далі.

49 До Інших прикладів слід віднести справи: «AGOS1 проти Сполученого Королівства»

(AGOSlv. the United Kingdom), A108 (1986) (щодо законодавства, яке встановлює контроль за нелегальним ввезенням золотих монет); «"Ейр Канада" проти Сполученого Королівства» (Air Canada v. the United Kingdom), A316-A (1995) (щодо нелегального ввезеннянаркотичних речовин); «Інце проти Австрії» (Inzev. Austria), A126 (1987); «Фредін протииШвеції» (Fredinv. Sweden), A192 (1991); «Вендіттеллі протиІталії» (Vendittelliv. Italy), А293-А (1994); «Спадеа і Скалабріно проти Італії» (SpadeaandScalabrino v. Italy), A315-B(1995);«Сколлопроти Італії» (Scollov. Italy), A315-C (1995) (щодо законодавства про контроль за житловим фондом).

50 А306-В (1995), п. 59. Серед інших прикладів: заява № 11036/84, «"Свенска Менеджмент Ґруппен" проти Швеції» (Svenska Management Gruppen v. Sweden) (1985); заява№ 13013/87, «"Baca Лів Омзезідіґт" проти Швеції» (WasaLiv Omsesidigt v. Sweden) (1988), на с. 185—187; «Національне провінційне будівельне товариство та інші проти Сполученого Королівства» (National Provincial Building Society and Others v. the United Kingdom),1997-VII (1997), n. 79.

Перше положення

82. Перше положення статті 1 Першого протоколу можна назвати загальним,розрахованим на застосування там, де не застосовуються інші положення. Це положення застосовується, коли певний захід обмежує користування чи володіннямайном, але не «дотягує» до вилучення власності і не має на меті встановленняконтролю за її користуванням.

83. У справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)51 перше положення було застосовано до дозволів, які передбачали примусове відчуження майна заявників. Ще одним прикладом застосування першого положення є справа «"Стран Грік Рефайнеріз" і Стратіс Андреадіс протии Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)52, в якій законодавчі норми, що зводили нанівець винесене на користь заявників рішення арбітражного суду, розглядалися за першим положенням статті 1 53.

Значення аналізу трьох положень

84. Розглядаючи питання про те, чи відбулося порушення статті 1 Першогопротоколу, насамперед слід проаналізувати, чи у позивача є право власності або майно, що охоплюється масштабом застосування статті 1. По-друге, слід з'ясувати, чи мало місце втручання у це право, і, по-третє, яким є характер цьоговтручання (тобто яке з трьох положень підлягає застосуванню).

85. При цьому слід пам'ятати, що Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на взаємозв'язку цих трьох положень: друге і третє положення стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, і їх слід тлумачити в контексті цього загального принципу. Див., наприклад, п. 42 справи «Меллахер проти Австрії» (Mellacher v. Austria)54 про законодавство,яке встановлює контроль щодо сплати орендної плати 55.

86. Дивіться також справу «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)56, в якій Європейський суд з прав людини наголосив, що друге речення статті 1 стосується тільки конкретного випадку втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване загальною нормою, викладеною в першому реченні.

87. Ця справа стосувалася картини Ван Гога, і обставини в ній були надзвичайно складними. Спір вівся з приводу того, чи є заявник власником картини.Держава придбала цю картину згідно з першочерговим правом її купівлі як об'єкта, що становить історичну і художню цінність. Суд встановив, що дії заявника, які він вчиняв з картиною протягом певного часу, свідчать про те, що він мав майно у значенні, закладеному в статті 1 Першого протоколу. Хоча фактично Суд не постановив, що він був власником картини.

_____________________________________________

51 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

52 А301-В (1994), п. 68. Див. також: справа «Еркнер і Гофауер проти Австрії» (Erkner and Hofauer v. Austria), A117 (1987), n. 74; заява № 7456/76, «Віггінс проти Сполученого Королівства» (Wiggins v. the United Kingdom) (1978), на с. 46-47; заява № 7889/77, «Аррон-дел проти Сполученого Королівства» (Arrondellev. the United Kingdom), 19 DR 186 (1980).

53 Детальніший аналіз цієї справи див. вище, п. 28 і далі.

54 А169 (1989).

55 Детальніший аналіз цієї справи див. вище, п. 46 і далі.

56 Рішення від 5 січня 2000 року, п. 98.

88. Далі Суд розглянув характер обмеження права заявника на майно і зазначив, що «складність фактичних і юридичних аспектів цієї ситуації не дає змогивіднести її до конкретної категорії» (п. 106). Заявник стверджував, що застосуванню підлягає друге положення, але Суд, зауваживши, що передбачена другимреченням ситуація є тільки окремим випадком втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване загальною нормою, викладеною в першому реченні статті 1, вирішив, що ситуацію, з приводу якої подано скаргу, слід розглядати з точки зору цієї загальної норми57.

IV. ВИПРАВДАНІСТЬ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Суспільні чи загальні інтереси

89. Як уже зазначалося вище, обмеження права власності може бути виправдане тільки тоді, коли воно здійснюється в суспільних або загальних інтересах. Вимога про те, що вилучення (або позбавлення) власності має відповідати «суспільним» інтересам, чітко передбачена другим реченням статті 1 Першого протоколу.У третьому положенні є чітке посилання на «загальні» інтереси. Але будь-яке втручання у право власності, незалежно від положення [статті 1 Першого протоколу], під яке воно підпадає, має відповідати вимозі, згідно з якою такі дії повинні здійснюватися з легітимною метою в суспільних (або загальних) інтересах.

90. «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom)58 —одна з перших справ, у якій розглядалася ця вимога. Заявники в цій справі Булиуправителями майна герцога Вестмінстерського, у власності якого перебувало 2000 будинків у надзвичайно привабливій частині Лондона. Заявники скаржилися, що вартість цього майна суттєво зменшилася внаслідок вступу в дію Закону 1967 року про реформу орендних відносин, який надавав довгостроковим орендарям право на придбання права власності на орендоване майно за ціну меншу,ніж ринкова. Закон 1967 року стосувався тільки довгострокової оренди, тобтооренди на строк не менше, ніж 21 рік. Це також мала бути оренда, яка передбачала невисоку орендну плату. В результаті примусового продажу права власності,відповідно до цього закону, приблизно 80 орендарям у Лондоні, які використалисвоє право придбати орендоване ними майно, герцог втратив близько 2 мільйонівфунтів стерлінгів порівняно з ринковою вартістю цього майна.

91. Розглядаючи скаргу за статтею 1 Першого протоколу, Європейський судз прав людини насамперед звернувся до аналізу «трьох положень» у справі«Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong andLonnroth v. Sweden)59. На думку Суду, заявників було позбавлено їхньої власності з точки зору другого положення (хоча майно перейшло не до держави, а до інших приватних осіб).

92. Щодо питання про те, чи вилучення власності може бути виправданедержавою, заявники стверджували, що відповідний закон не може визнаватисятаким, що відповідає суспільним інтересам, оскільки майно перейшло не у власність всього суспільства. Заявники наполягали на тому, що перехід майна від

_____________________________________

57 На основі фактів у цій справі Суд зробив висновок, що на заявника було покладено «особистий і надмірний обов'язок», І встановив порушення статті 1 Першого протоколу (п. 122).

58 А98 (1986), п. 46.

59 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

однієї особи до іншої в принципі не може здійснюватися в «суспільних інтересах». Але Суд не погодився з цим і визнав, що примусовий перехід права власності від однієї особи до Іншої [в принципі. — Прим. наук, ред.] може здійснюватися з легітимною метою в суспільних інтересах.

93. Суд додав, що перехід права власності відповідно до політики, розрахованої на підвищення соціальної справедливості в суспільстві, можна правомірновважати таким, що відповідає суспільним інтересам. Встановивши це, Суд зауважив, що при цьому він не керувався підходом, притаманним національному законодавству деяких Договірних держав щодо експропріації.

94. Далі Суд запропонував пояснення важливого принципу про «межі самостійної оцінки» держави, яке відтоді часто цитується в практиці Суду60. Разомз висновками у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong andlonnroth v. Sweden)61 це пояснення й донині є основою для розгляду будь-якогопитання про виправданість втручання у право власності: «Знаючи безпосередньосвоє суспільство І його потреби, національні органи влади в принципі перебувають у кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що відповідає «суспільним інтересам». Тому в рамках створеної Конвенцією системи захисту спочатку саме національним органам влади належить з'ясувати, чи існує проблема, яка заторкує суспільні інтереси і є підставою для застосування заходів,що передбачають позбавлення власності, а також які заходи слід вжити для забезпечення компенсації... Тут, як і в інших сферах, на які поширюються гарантії Конвенції, національним органам влади відповідно відводяться певні межі длясамостійної оцінки».

Крім того, поняття «суспільних інтересів», звичайно, широке. Зокрема, як зазначила Комісія, рішення про введення вдію законів щодо примусового відчуження майна загалом передбачає врахування політичних, економічних і соціальних питань, погляди на які Б рамках демократичного суспільства можуть суттєво відрізнятися одні від одних. Суд, вважаючи природним те, що межі розсуду законодавчого органу щодо реалізації соціально-економічної політики мають бути широкими, поважатиме думку [національного] законодавчого органу про те, що саме (курсив наук, ред.) відповідає «суспільним інтересам», крім випадків, коли така думка буде явно позбавлена розумних підстав. Іншими словами, хоча Суд не може підмінювати оцінку національних органів влади власною оцінкою, він зобов'язаний розглянути оскаржені заходи за статтею І Першого протоколу і в процесі цього розгляду дослідити факти, на підставі яких діяли національні органи влади (п. 46) (курсив авт.).

________________________________

60 Доктрина «меж самостійної оцінки» (розсуду) держави стосується положень Конвенції в цілому. Див., наприклад, справу «Хендісайд проти Сполученого Королівства»(Handyside v. the United Kingdom), A24 (1976), n. 48, в якій Суд зазначив, що «...механізм захисту, встановлений Конвенцією, доповнює національні системи захисту прав людини.Конвенція покладає завдання захисту закріплених нею прав і свобод передовсім на кожну з Договірних держав. Створені нею органи роблять свій внесок у виконання цього завдання, але вони роблять це тільки в порядку провадження за скаргами і тільки тоді, коли всі національні процедури було вичерпано».

61 А52 (1982), п. 69 і 73. Див. вище, п. 9 і далі.

95. Далі Суд встановив, що мета Закону 1967 року про реформування орендних відносин, яка полягала в забезпеченні більшої соціальної справедливості y сфері житлового забезпечення, була легітимною метою в суспільних інтересах,

96. Тоді Суд звернувся до вимоги пропорційності, викладеної у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)62, і тесту на дотримання справедливого балансу між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основних прав особи. Заявники наводили той факт, шо інші держави63, очевидно, не вживають таких драконівських заходів. Як вони стверджували, для того щоб бути пропорційним, захід повинен бути необхідним у тому розумінні, що йому не було альтернативи. Але Суд відхилив таке твердження, [визнавши, що] до його обов'язків не входило оцінювання того,чи Закон 1967 року про реформування орендних відносин був найкращим способом розв'язання проблеми.

97. Суд також розглянув питання компенсації і погодився з Комісією, що, хоча у статті 1 про компенсацію нічого не сказано, вона в цілому вимагає, щоб у разі вилучення власності надавалася компенсація64. Суд зазначив, що в правових системах Договірних держав вилучення власності без компенсації може бути виправданим тільки за виняткових обставин, інакше право на власність буде значною мірою «ілюзорним і неефективним». Що стосується критеріїв компенсації, Суд зазначив, що вилучення майна без компенсації в розмірі, який відображає розумне співвідношення з його вартістю, як правило, буде диспропорційним. Разом з тим стаття 1 не гарантує право на повну компенсацію за всіх обставин: «Легітимні цілі в "суспільних інтересах", як ті, що ставляться в процесі проведення економічних реформ або забезпечення більшої соціальної справедливості, можуть зумовлювати меншу компенсацію, ніж повна ринкова вартість»65.

98. Далі Суд встановив, що в даному випадку було забезпечено необхідний справедливий баланс, хоча герцог Вестмінстерський не отримав повної ринкової вартості за перехід права власності до орендарів. Суд зазначив, що орендар виплатив приблизну вартість ділянки, за винятком вартості будівель на цій ділянці. Звичайно, такий порядок надає переваги орендареві, але, враховуючи кошти, вже сплачені ним (або його попередниками) за оренду (основну суму), і кошти, витрачені протягом років оренди на ремонт, підтримання в належному стані й поліпшення майна, слід вважати, що відповідний орендар чи його попередники вже фактично розплатилися за це майно. Отже, порушення статті І Першого протоколу не було.

99. Справа «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom)66 може бути ілюстрацією того, наскільки широкі межі самостійної оцінки [розсуду] страсбурзькі органи готові відвести для національних органів влади при вирішенні питання про те, чи є обмеження права на власність придатним для досягнення легітимної мети в суспільних інтересах і чи є воно пропорційним цій меті. Разом з тим це рішення також свідчить про те, що Суд це нехтує і свою функцію, яка полягає в дослідженні фактів і визначенні того, чи не перейшла держава зазначених меж. Як уже згадувалося, особливо в останні роки Європейський суд з прав людини в багатьох випадках доходив висновку, Шо ці межі [розсуду] було перевищено67.

100. Більш недавнім прикладом розгляду Судом питання про те, чи обмеженняправа власності переслідувало легітимну мету в суспільних інтересах, є справа «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy)68. У цій справі йшлося про те, що в червні1982 року заявник придбав квартиру в Римі, яку займав орендар. У березні 1983року заявник звернувся із заявою про виселення орендаря, зокрема на тих підставах, що він (заявник) був на 71 відсоток непрацездатним, безробітним, діабетиком і йому була необхідна ця квартира, і, крім того, що орендар припинив сплачуватиорендну плату. У квітні 1983 року суд прийняв на користь заявника перше рішення про виселення. Але, відповідно до політики уряду Італії щодо відстрочення,призупинення і поетапного виконання рішень про виселення орендарів житловихприміщень, виконання рішення суду про виселення призупинялося чотири рази,згідно з декретом парламенту. Зрештою орендар виїхав з квартири за власним бажанням у січні 1995 року, через одинадцять років і десять місяців після початку ініційованого заявником провадження щодо його виселення.

101. Заявник подав заяву про порушення його права на власність, Коли справа надійшла на розгляд, Європейський суд з прав людини спочатку розглянув питання про застосування трьох положень статті І. Він зазначив, що в цьому випадку не було ні переходу майна, ні експропріації де-факто, на чому наполягавзаявник. Заявник постійно зберігав можливість відчуження майна і отримуваворендну плату в повному розмірі до жовтня 1987 року і частково в період з листопада 1987 року до лютого 1990 року. Оскільки внаслідок застосування відповідних заходів орендар продовжував займати квартиру, ці заходи, безумовно, означали наявність контролю за користуванням [заявником своїм] майном. Отже, застосуванню підлягає частина друга статті 1 Першого протоколу.

102. Суд звернув увагу на те, що частина друга статті 1 зберігає за державоюправо вводити в дію такі закони, які вона вважає необхідними для контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Такі закони, зауважив Суд, особливо характерні для житлової сфери, яка в нашому сучасномусуспільстві посідає центральне місце в соціально-економічній політиці. Для реалізації цієї політики законодавчий орган повинен мати широкі межі самостійноїоцінки [розсуду] як щодо визначення проблеми суспільного значення, що вимагає вжиття заходів контролю, так і щодо вибору детальних правил для реалізації цих заходів. Суд іще раз наголосив69, що він поважатиме рішення законодавчого органу стосовно того, в чому полягає загальний інтерес, крім випадків, коли таке рішення буде явно позбавлене розумних підстав.

103. Заявник стверджував, що відповідні законодавчі заходи не мали легітимної мети, і, по суті, те, що держава не мала ефективної житлової політики, позбавило його права розпоряджатися своєю квартирою, оскільки захищені Були тільки інтереси орендаря. Уряд не мав права, стверджував він, виправдовувати надзвичайне законодавство, посилаючись на загальні інтереси.

104. Однак Суд зауважив, що законодавчі положення про призупинення примусового виселення в період з 1984 по 1988 рік виникли внаслідок необхідності врегулювати ситуацію, викликану закінченням дії великої кількості орендних договорів у 1982 і 1983 роках, і необхідністю дати змогу відповідним орендарям знайти прийнятне нове житло або одержати субсидії на розв'язання їхніх житлових проблем. Одночасне виконання всіх рішень про виселення, зазначив Суд,безумовно призвело б до виникнення значної напруги в суспільстві і створило б небезпеку порушення громадського порядку. Тому законодавчі положення переслідували легітимну мету в загальних інтересах, як передбачено статтею 1 Першого протоколу.

105. Перейшовши далі до розгляду вимоги щодо пропорційності, Суд зауважив, що будь-яке обмеження права власності має здійснюватися з дотриманням справедливого балансу і забезпечувати розумне відношення пропорційності між застосованими засобами і поставленою метою70.

106. Заявник стверджував, що обмеження його права було диспропорційним, наголосивши, що він був дрібним власником, який хотів переселитися у власну квартиру і жити там зі своєю сім'єю. Він звернув увагу на те, що йому довелося взяти гроші в борг, щоб придбати собі іншу квартиру. Держава, зі свого боку, посилалася на виняткову нестачу житлового фонду в Італії у той час.

107. Суд зазначив, що нестача житла — практично загальна проблема сучасного суспільства. Щоб з'ясувати, чи були заходи пропорційними поставленим цілям — тобто захисту орендарів з невеликими доходами і запобіганню небезпеці порушення громадського порядку, — Суд мав дослідити, чи ставлення до орендаря житла, яке належало заявникові, відображало необхідний справедливий баланс. Суд зазначив, що заявник дав чітко зрозуміти органам влади, що йому необхідна квартира, що він непрацездатний і тому не працює. Органи влади ніяк не відреагували на це. Заявник не міг отримати своє житло, аж поки орендар за власним бажанням не звільнив його, хоча заявник відповідав усім вимогам, які передбачали примусове виселення, [навіть] протягом періоду, коли ця процедура була призупинена. Суд також зауважив, що заявникові довелося придбати іншу квартиру і вчинити позов з метою стягнення орендної плати. Зрештою, обмеження, встановлені на користування заявником своєю квартирою, призвели до порушення вимоги пропорційності і порушення статті 1 Першого протоколу.

108. Отже, справа «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy) — приклад того, як заявникові не вдалося довести, що відповідні заходи не переслідували легітимної мети в суспільних інтересах. Однак він зміг довести, що навіть за наявності легітимної мети засоби, вибрані для її досягнення, були непропорційні цій меті71

__________________________________________________

70 Пункт 32.

71 Як іще один приклад безуспішної спроби довести, що законодавчі заходи, в результаті яких заявників було позбавлено майна, не служили досягненню легітимної мети в суспільних інтересах, див. рішення у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції» (The Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року. Але заявникам вдалося довести, шо вилучення їхнього майна в Греції без виплати компенсації було диспропорційним, і Суд, відповідно, встановив порушення статті І Першого протоколу.

Пропорційність

109. Як було зазначено вище72, втручання у право власності допустиме лише тоді, коли воно переслідує легітимну мету в суспільних інтересах. Але, крім тогo. має бути розумне відношення пропорційності між засобами, шо використовуються, і поставленою метою73. Справедливий баланс має бути встановлений між вимогами щодо забезпечення загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи, І пошуки такого балансу властиві Конвенції в цілому74. У більшості справ цьому питанню приділяється значна увага.

110. Показовим прикладом практичного застосування критерію пропорційності є справа «AGOSI проти Сполученого Королівства» (AGOSI v. The United Kingdom)75. Заявником у цій справі виступила німецька компанія AGOSI,що спеціалізувалася на плавці металу та операціях із золотими та срібними монетами. Якось у суботу на завод цієї компанії в Німеччині приїхали громадяни X та Y і захотіли на місці придбати 1500 «крюгерандів» (krugerrands) — золотих монет, які чеканилися в ПАР. Загальна вартість монет становила 120 000 фунтів стерлінгів. Тут-таки було досягнуто згоди щодо продажу, і монети завантажили в автомобіль з англійськими номерами. Покупці розплатилися чеком, виписаним на Англійський банк. Компанія спробувала отримати гроші за цим чеком, але банк не прийняв його до сплати. У контракті про купівлю-продаж золотих монет був пункт, згідно з яким право власності на монети зберігається за AGOSI доти, доки компанія не отримає за них плату в повному розмірі.


111. Тим часом покупці спробували ввезти монети до Сполученого Королівства, заховавши їх у запасній покришці до автомобіля. Але монети було виявлено і вилучено митними органами Сполученого Королівства. За кілька місяців до цього Міністерство торгівлі і промисловості ввело заборону на ввезення до країни золотих монет. X та Y було обвинувачено в умисному порушенні заборони на ввезення золотих монет (контрабанді).

112. Компанія AGOSI звернулася з вимогою про повернення монет на підставі того, що за нею зберігалося право власності на ці монети, оскільки плата за них не була отримана. Митні органи відмовилися повертати монети. Суд з кримінальних справ визнав X та Y винними у вчиненні злочину. Але навіть після цього митні органи відмовилися повернути монети компанії. Компанія не змогла домогтися їх повернення і через англійський суд.

133. В Європейському суді з прав людини компанія AGOSI оскаржила, зокрема, відмову митних органів повернути монети. Компанія стверджувала, що вона

________________________________________

72 Див. п. 105.

73 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986),n. 50; «Літґоу проти Сполученого Королівства» (Lithgow v. the United Kingdom), A102 (1986), n. 120.

74 «Спорронг І Льоннрот проти Швеції» (Sporrong andLbnnroth v. Sweden), A52 (1982),n. 69, 73; «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden),A159 (1989), її. 59; «Анріш проти Франції» (Henthch v. France), A296-A (1994), n. 45-49;«Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece), A301-A (1994), n. 70; «"Ер Канада" проти Сполученого Королівства» (Air Canada v. the United Kingdom), A316-A (1995), n. 29.

75 A108 (1986), n. 52.

є законним власником монет і не вчиняла жодних правопорушень і що в англійських судах її заяву не було належно розглянуто. Страсбурзький Суд зазначив, що вилучення (конфіскація) монет однозначно є обмеженням мирного володіння майном, відповідно до першого речення статті 1, і цей момент не оспорювався. Але далі Суду необхідно було визначити, яке саме положення — друге речення частини першої чи частину другу — слід застосувати. Суд зауважив, що заборона на ввезення золотих монет однозначно є контролем за користуванням власності. Вилучення і конфіскація монет є заходами, застосованими з метою забезпечення дотримання цієї заборони. Суд також зазначив, що конфіскація монет, звичайно ж, стала позбавленням майна, але за даних обставин це позбавлення було складовою процедури з контролю за користуванням золотими монетами у Сполученому Королівстві. Відповідно, таким, що підлягало застосуванню, було визнане третє положення про контроль за користуванням.

114. Щодо того, чи можна виправдати ці заходи, Суд зазначив, що заборона наввезення золотих монет, безумовно, не суперечила статті 1 Першого протоколу,оскільки переслідувала легітимну мету в суспільних інтересах. Але необхідно також з'ясувати, чи було забезпечено розумне відношення пропорційності між засобами, використаними для виконання вимог заборони, і поставленою метою. Суду необхідно було визначити, чи було дотримано необхідний справедливий баланс.

Суд зазначив: «Державі відведено широкі межі для самостійної оцінки як засобів, обраних для забезпечення виконання закону, так і визначення того, чи наслідки їх застосування є виправданими з точки зору загальних інтересів задля досягнення мети відповідного закону» (п. 52).

115. Суд зауважив, що за загальними принципами права, визнаними в усіхДоговірних державах, товари, що були предметом контрабанди, як правило, підлягають конфіскації. Але компанія AGOS1 наполягала (і Комісія погодилася знею), що ці правила не застосовуються, коли власник не є винним. Суд наголосив, що забезпечення справедливого балансу залежить від багатьох чинників, іповедінка власника майна (щодо контрабанди), в тому числі ступінь його вини або ж [навпаки] належного суб'єктивного ставлення, — один з елементів у сукупності обставин, які необхідно брати до уваги (Суд також зазначив, що в Договірних державах не існує єдиної практики, яка пов'язувала б конфіскацію з виною).

116. Отже, хоча в статті 1 щодо цього питання немає чітких вказівок, Суду необхідно було розглянути питання про те, чи чинні процедури давали можливістьналежним чином врахувати ступінь вини заявника або ж виявленого нимналежного суб'єктивного ставлення до своїх дій, а також дослідити, чи чинні процедури забезпечили для компанії розумну можливість розгляду її справи у відповідних органах. Суд проаналізував англійську процедуру судового розгляду і встановив, що вона є достатньою і відповідає статті 1 Першого протоколу. Отже,порушення права власності компанії AGOSI не було.

117. Ще одним прикладом застосування принципу пропорційності і широкихмеж самостійної оцінки, що відводяться державі в деяких рішеннях Суду, є справа «Меллахер проти Австрії» (Metlacher v. Austria)76. Як уже зазначалося вище77, ця справа стосується власників багатоквартирного будинку, які стверджували, що австрійське законодавство про регулювання орендних відносин суперечило статті 1 Першого протоколу, бо становило втручання в їхні договірні права на отримання орендної плати. Суд встановив, що застосуванню підлягає стаття 1 і що мало місце втручання у права заявників на власність у сенсі другого положення про контроль за користуванням майном.

118. Що стосується питання виправданості цих заходів, то заявники стверджували, що Закон 1981 року про орендну плату не ставив перед собою легітимну мету. За їхніми словами, він був розрахований не на усунення соціальної несправедливості, а на проведення перерозподілу власності. Вони погоджувалися, шо такі заходи загалом можливі, але наполягали на тому, що на той час небуло проблеми, яка вимагала втручання держави. Заявники звернули увагу на економічний бум, який переживала Австрія. Вони навели статистику, яка свідчила, що житло було фактично доступним, і стверджували, що закон не був підтриманий двома третинами політичних партій, які представляють більшість населення. Вони наполягали, що цей захід був вжитий соціалістичним урядом з наміром догодити певній частині електорату. Тому, за їхніми словами, це не був захід, здійснений в загальних інтересах.

119. Європейський суд з прав людини вивчив пояснювальну записку, подану урядом до австрійського парламенту разом з проектом цього закону. У ній ішлося про необхідність зменшити різницю між розмірами орендної плати за рівноцінні квартири, Закон мав на меті зробити житло доступнішим за розумними цінами. Суд встановив, що ці пояснення не можуть вважатися явно необгрунтованими. Тому закон [був визнаний таким, що] ставив перед собою легітимну мету в загальних інтересах.

120. Що стосується вимоги пропорційності, Суд знову ж таки вдався до тесту на збалансованість. Заявники стверджували, що закон юридично санкціонував порушення умов дійсних договорів і таким чином порушував принцип свободи вступу в договірні відносини. Але Суд зауважив, що в законодавстві про соціальний захист, зокрема у сфері регулювання орендної плати, законодавчий орган має повне право вживати заходи, які впливають на подальше виконання попередньо укладених договорів з метою досягнення поставлених цілей житлової політики. Суд далі зауважив, що можливе існування альтернативних рішень саме по собі не означає, що оскаржене законодавство не може бути виправданим. Якщо таке законодавство не виходить за межі самостійної оцінки (розсуду) [які визнаються за національними органами. — Прим. наук, рєд.], то Суд не може перебирати на себе оцінювання того, чи воно відображає найкращий варіант розв'язання проблеми, чи, може, законодавчому органові слід було піти іншим шляхом.

121. Заявники посилалися на те, шо дія Закону 1981 року зменшила орендну плату аж на 80% у двох випадках і на 22% в інших. Комісія вирішила, що такий ступінь втручання є невиправданим. Держава стверджувала, що навіть у зменшеному розмірі орендна плата в розумних межах відповідала орендній платі, що встановлювалася в інших будинках. Суд дійшов висновку, що необхідний справедливий баланс було забезпечено. Зокрема, він узяв до уваги, що власники будинку й надалі мали змогу перекладати на орендарів обов'язок сплачувати різні платежі, такі як плата за страхування житла, і могли ставити перед орендарями вимогу вносити кошти для ремонтних робіт. У законі також були перехідні положення, згідно з якими власникам житлових приміщень дозволялося за вже діючими договорами отримувати орендну плату на 50% вищу за її розмір, визначений новими правилами оренди. Таким чином, порушення статті 1 Першого протоколу не було.

122. Справа «"Стран Грік Рефайнеріз" і Страті Андреадіс проти Греції» (StranGreek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)78 також уже розглядалася вище79. У цій справі, що стосувалася прийняття законодавства, яке скасовувало рішенняарбітражного суду, Суд вирішив, що таке втручання не є ні експропріацією майна, ні контролем за його користуванням, і його слід розглядати відповідно допершого речення статті 1.

123. Далі Суд перейшов до визначення того, чи було забезпечено необхіднийсправедливий баланс. Держава стверджувала, що оскаржений захід був частиною комплексу заходів, покликаних очистити суспільство від поганої слави, якої зажив собі військовий режим, та проголосити право і готовність грецького народузахищати демократичні інститути. Як стверджувалося, права заявників закріплювалися договором, укладеним на пільгових умовах, що мало негативний вплив на національну економіку і допомагало підтримувати диктатуру. Проте заявникинаполягали на тому, що буде несправедливо визнавати недійсними всі правовідносини, які виникли за часів диктаторського режиму, після того як закінчилося його існування.

124. Суд не ставив під сумнів право держави припинити дію договору, який, наїї думку, шкодить її економічним інтересам. Така можливість давно передбачена міжнародним публічним правом: держава має суверенне право розірвати договір,укладений з приватними особами, за умови виплати їм компенсації. Однак це непоширюється на певні істотні положення договору, такі як положення про арбітражне врегулювання спору, інакше одна зі сторін могла б ухилитися від правила про підсудність спору, щодо якого в договорі містилось узгоджене положення про підсудність спору арбітражному суду. Суд також зазначив, що держава самаобрала арбітражну процедуру, наслідків застосування якої надалі прагнула уникнути. Таким чином, скасувавши арбітражне рішення, законодавчий орган порушив необхідний справедливий баланс. Отже, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу.

125. Справа «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compaпіа Naviera SA v. Belgium)80 — ще один приклад перевищення державою меж самостійної оцінки (розсуду) [що визнається за нею Судом]. Як уже зазначалося81,у цій справі йшлося про кількох власників морських суден, які побували в аварійних зіткненнях у територіальних водах Бельгії. Ці власники вчинили позови про відшкодування збитків, спричинених недбальством лоцманів, обов'язокнадавати яких мала Бельгія. Після того як збитків було завдано, держава прийняла закон, який виключив право на компенсацію в подібних випадках. Суд визнав, що вимоги заявників стосувалися їхнього майна і шо відбулося обмеженняїхнього права за статтею 1 Першого протоколу.

126. Держава звернула увагу на необхідність захисту її фінансових інтересів, потребу перегляду критерію правової визначеності у сфері цивільної відповідальності і необхідність привести бельгійське законодавство у відповідність із законодавством сусідніх країн, зокрема Нідерландів. Суд зазначив, що у створеній Конвенцією системі національні органи влади можуть самостійно давати початкову оцінку як щодо того, чи існує проблема суспільного значення, для врегулювання якої необхідно вжити заходів, пов'язаних з позбавленням права власності, так і щодо забезпечення відповідного відшкодування. Поняття суспільних інтересів, звичайно, широке.Тому державі відведено широкі межі для самостійної оцінки (розсуду).

127. Що стосується пропорційності, Суд звернувся до критерію справедливого балансу і зазначив, що це питання пов'язане з положеннями чинного законодавства щодо компенсації. Він також зауважив, що вилучення майна без виплати суми, яка відповідає його вартості, як правило, може бути виправдане тільки за виняткових обставин. У даному випадку Закон 1988 року унеможливив у порядку зворотної дії і без компенсації претензії щодо відшкодування дуже великих збитків, які раніше могли висуватися в Бельгії особами, що зазнали їх. У деяких випадках розгляд цих позовів іше тривав. Держава посилалася на те, що вразі неприйняття закону їй довелося б виплачувати за позовами величезні суми (3500 мільйонів бельгійських франків). Суд дійшов висновку, що ця стурбованість і прагнення привести законодавство у відповідність із законодавством сусідніх країн могли б виправдати спробу змінити законодавство про цивільну відповідальність на майбутнє, але ці міркування не можуть виправдати факту прийняття закону зі зворотною дією, мета і наслідки якого полягають у позбавленні заявників їхніх [дійсних. — Прим. наук, ред.] вимог щодо права вимагати компенсацію. Таке суттєве втручання у право не відповідає критерію справедливого балансу і є порушенням статті 1 Першого протоколу. [Знов-таки, в контексті зазначеного підходу більш ніж дивним видається рішення Суду у справі Гайдука та Інших — адже в цьому випадку простежується пряма аналогія із щойно наведеними справами: держава, зв'язана договірним обов'язком гаранта повернення вкладів, внесених за договорами зберігання в Ощадбанк, уже після виникнення права вимоги у кредиторів в односторонньому порядку змінила розмір і порядок виконання своїх зобов'язань Законом «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21.11.1996 р. № 537/96-ВР, до того ж не скасувавши закон (зокрема ст. 384 ЦК (у чинній на той час редакції)). який закріплював зобов'язання в їх первинному обсязі. — Прим. наук. ред.].

Заходи, пов'язані з оподаткуванням

128. Право держави забезпечувати сплату податків та Інших зборів чи штрафів (у контексті третього положення статті 1 Першого протоколу) визнавалося Судом особливо широким. І все ж таки податкові заходи мають узгоджуватися з вимогою пропорційності.

129. У справі «"ґазус Дозір- унд Фордертекнік" проти Нідерландів» (Gasus Dosier- undFordertechnik v. the Netherlands)82, про яку вже йшлося вище83, заявни-

______________________________________

82 А306-В (1995), п. 62; «Національне провінційне будівельне товариство та Інші проти Сполученого Королівства» (National Provincial Building Society and Others v. the United Kingdom), 1997-VII (1997), n. 80.

83 Див. вище п. 81.

ком виступила німецька компанія «Ґазус», яка уклала з голландською компанією «Атлас» договір купівлі-продажу бетономішалки. Стандартні умови продажу в компанії «Ґазус» передбачали «положення про збереження права власності», згідно з яким за нею зберігається право власності на бетономішалку, поки не буде оплачено її повну вартість.

130. У компанії «Атлас» почалися фінансові труднощі, і бетономішалку вилучив голландський податковий виконавець у рахунок сплати податкових боргів цієї компанії. Компанія «ґазус» оскаржила ці дії і пройшла довгий процес розгляду скарги в голландському суді, вимагаючи повернути їй бетономішалку, але марно. Компанія подала скаргу до Страсбурга.

131. Цікаво, що, як спочатку стверджувала держава, право власності на бетономішалку за компанією не зберігалося, а її майнові Інтереси були просто забезпечені певною гарантією. Отже, на думку держави, компанія «Ґазус» майна немала. Але Суд одразу ж відхилив цей аргумент. Він нагадав, що поняття «майно» має «автономне» значення у сенсі статті 1 і, звичайно ж, не обмежується тільки фізичними речами. Тому особливого значення не мало те, чи компанія мала право власності, а чи просто гарантію, що забезпечувала її майнові інтереси під час продажу бетономішалки. У будь-якому разі, вона мала майно, на яке поширюється захист статті 1 Першого протоколу.

132. Щодо питання про те, яке з трьох положень має застосовуватися, компанія стверджувала, що її було позбавлено власності, про що йдеться в другому положенні. Але Суд дійшов висновку, що вилучення бетономішалки було процесом, який є частиною державного механізму стягнення податків, і це питання слід розглядати відповідно до частини другої статті І, яка дає державам можливість «забезпечувати сплату податків або інших зборів чи штрафів».

133. У цьому контексті Суд іще раз наголосив, що автори Конвенції надали великого значення цьому аспекту частини другої статті 1: фактично на етапі, коли ця фраза ще не була включена, всі, хто брав участь у підготовці тексту цієї статті, поділяли переконання, зазначив Суд, що держави повинні мати можливість приймати таке фіскальне законодавство, яке вони вважають за необхідне, за умови, що воно в жодному разі не допускатиме «свавільну конфіскацію». У даному випадку, зауважив Суд, свавільної конфіскації не було, законодавство передбачало можливість податкових органів вилучати в приміщенні платника податків товар, який фактично належав не йому, а третій стороні. На підтримку свого висновку Суд зазначив, що такий порядок допускається правовими системами кількох країн.

134. Далі Суд зауважив, що держава має широкі межі самостійної оцінки щодо визначення необхідних податкових заходів, і рішення держави буде поважатися, якщо воно не «позбавлене розумних підстав». Суд звернувся до справи «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and} Lonnroth v. Sweden)84, зокрема до вимоги щодо забезпечення справедливого балансу і пропорційності. Суд також поставив собі запитання, чи на компанію «Ґазус» було покладено «особистий І надмірний обов'язок».

135. Використовуючи ці критерії оцінки, Суд встановив, шо вилучення бетономішалки не суперечить статті 1 Першого протоколу. Суд узяв до уваги, зокрема, те, що 1) компанія здійснювала комерційну операцію, яка за своїм характером передбачає певний ризик; 2) збереження за компанією права власності забезпечувало гарантію від претензій на майно з боку всіх інших кредиторів, окрім податкових органів; 3) компанія «Газус» могла повністю виключити ризик, якби відмовилася надати компанії «Атлас» товар у кредит; 4) компанія «Газус» могла забезпечити додаткові гарантії, наприклад, шляхом страхування; 5) компанія «Газус» сама дозволила розмістити бетономішалку в приміщенні компанії «Атлас».

136. Ця справа показала, що хоча Суд застосовує той самий критерій справедливого балансу до податкових заходів, шо й до інших обмежень права власності,але державі відведені особливо широкі межі для самостійної оцінки (розсуду) у випадку застосування таких заходів.

Компенсація

137. Як уже говорилося85, стаття 1 Першого протоколу не містить чіткої вимоги про виплату компенсації за позбавлення права власності або інше втручання в це право. Але в разі вилучення (або позбавлення) власності, право на компенсацію передбачається імпліцитно. Див., наприклад, справу «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom)86, в якій Суд зауважив, що «...в рамках правових систем Договірних держав вилучення власності в суспільних інтересах без виплати компенсації вважається виправданим тільки за виняткових обставин, які не мають нічого спільного з даними цілями [цілями, на яких наголошувала держава в тій справі. — Прим. наук. ред.]. Що стосується статті 1 (Першого протоколу), то передбачений нею захист права на власність був би значною мірою ілюзорний і неефективний за відсутності певного рівноцінного принципу. Зрозуміло, що умови компенсації мають суттєве значення для оцінки того, чи оскаржуване законодавство забезпечує справедливий баланс між різними інтересами, і особливо чи не покладає воно диспропорційний обов'язок на заявника...» (п. 54).

138. Те, чи надається компенсація, також має значення при оцінюванні пропорційності інших (менш істотних) втручань у право власності.

139. Справа «Шассанью проти Франції» (Chassagnou у. France)87 є прикладом того, як Суд врахував відсутність компенсації при визначенні того, що втручання у право власності мало місце, хоча воно не було визнане позбавленням цього права. У цій справі заявниками виступили землевласники, які, згідно з французьким законодавством, мали виключне право полювання на своїх землях. Це право було одним з аспектів права власності на землю. Але французькі органи

______________________________________

85 Див. вище, п. 97 і далі.

86 А98 (1986), п. 54; «Літґоу проти Сполученого Королівства» (Lithgow v. the United Kingdom), A102 (1986), n. 120; «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece), A30I-A (1994), n. 70-75; «Анріш проти Франції» (Hentrichv. France), A296-A (1994), n. 48; «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera SA v. Belgium), A332 (1995), n. 38; «Ґуїльмен проти Франції» (Guilleminv, France), 1997-1 (1997), n. 52-57.

87 1999-III, n 82. Див. також рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982), п. 73; «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), 1999-V, n. 56-57

влади вирішили, що було б доцільно об'єднати невеликих землевласників і створити асоціацію, яка надала б спільне право на полювання всім її членам. Влада зобов'язала землевласників, таких як і заявники, вступити в асоціацію і відмовитися від своїх виключних прав на полювання на користь інших членів асоціації, щоб вони могли полювати на їхній землі.

140. Заявники (які були активними захисниками тварин і виступали проти полювання) стверджували, що примусове передання прав на полювання [на їхніх землях] суперечить статті 1 Першого протоколу.

141. При розгляді справи Судом не виникало суперечок, що застосуванню підлягає третє положення — про контроль за користуванням майном. Що стосується суспільних інтересів, заявники наполягали на тому, що закон був вигідний тільки мисливцям, а отже, він не відповідав суспільним інтересам. Суд відхилив цей аргумент. Згідно з його висновком, французькі органи влади мали повне право вирішити, що недопущення нерегульованого полювання відповідає загальним інтересам.

142. Що стосується пропорційності, Суд вирішив, що такі дії держави порушили справедливий баланс стосовно заявників, яких примусили передати свої права на полювання іншим особам, щоб ті могли полювати на їхніх землях, тим часом як вони виступали проти полювання з етичних і моральних міркувань. Зокрема, Суд зазначив, що їм не було запропоновано жодної компенсації (уряд вважав, що можливість землевласників, зокрема і заявників, полювати на землях, що належать іншим, буде достатньою компенсацією, але це мало що означало для заявників, адже вони взагалі не бажали займатися полюванням). За цих обставин Суд встановив порушення права заявників на власність, гарантованого статтею 1 Першого протоколу.

143. Якщо для задоволення вимоги пропорційності необхідна виплата компенсації, то це не обов'язково має бути повна компенсація у всіх ситуаціях. Легітимні цілі в «суспільних інтересах», які ставляться під час реалізації заходів з економічної реформи або заходів, покликаних забезпечити більшу соціальну справедливість, можуть передбачати компенсацію, меншу за розміром, ніж ринкова вартість [власності]. Але розмір компенсації має принаймні в розумних межах відповідати вартості майна 88.

144. У справі «Літгоу проти Сполученого Королівства» (Lithgow v. the United Kingdom)89 заявниками виступили суднобудівні й літакобудівні компанії, майно яких було націоналізовано. Вони не оспорювали того, що держава має легітимну мету для вилучення їхнього майна, але стверджували, що виплачена компенсація була вочевидь неадекватною. Британський уряд застосував систему компенсації, при якій вартість націоналізованого майна заявників оцінювалася на основі даних, які Існували приблизно за три роки до моменту переходу права власності на майно. Як стверджував уряд, це було зроблено для того, щоб уникнути штучного завищення вартості, яке відбулося, коли стало відомо про націоналізацію. Заявники наполягали на тому, що використані дані мали бути наближенішими в часі до моменту передачі майна, бо його вартість реально

_________________________________

88 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 54; «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece), A301-A (1994), n. 71.

89 A98 (1986).

зросла. Заявники зауважили, що в подібних випадках у загальному міжнародному праві для визначення вартості майна береться його вартість на момент вилучення або передачі.

145. Суд погодився з думкою Комісії про те, що «вилучення майна без виплати суми, яка в розумних межах відповідає його вартості, як правило, буде диспропорційним втручанням у право власності, яке не може вважатися виправданим за статтею 1. Однак стаття 1 не гарантує право на повну компенсацію у всіх ситуаціях, оскільки легітимні цілі в "суспільних інтересах", які ставляться під часреалізації заходів з економічної реформи або заходів, покликаних забезпечити більшу соціальну справедливість, можуть передбачати менш ніж повну компенсацію ринкової вартості» (п. 121).

146. Слід зауважити, що Суд також висловив думку, згідно з якою розмір компенсації може змінюватися залежно від характеру майна і обставин його вилучення. Розмір компенсації в разі націоналізації може відрізнятися від суми, щопідлягатиме виплаті за інших обставин вилучення власності, наприклад, у разіпримусового придбання землі для суспільних цілей (п. 121).

147. Суд вирішив (відхиливши аргументи заявників), що «межі самостійноїоцінки» (розсуду держави) стосуються не тільки питання про те, чи здійснювалася націоналізація в суспільних інтересах, а й питання вибору умов компенсації.Суд зауважив, що: «...повноваження Суду при розгляді цієї справи обмежуютьсяз'ясуванням того, чи не вийшло рішення щодо компенсації за широкі межі самостійної оцінки, що визнаються за Сполученим Королівством; Суд поважатиме рішення законодавчого органу, прийняте в цьому зв'язку, крім випадків, коли таке рішення буде явно позбавлене розумних підстав» (п. 122).

148. Заявники також посилалися на вимоги, викладені в другому реченні статтіІ, згідно з якими позбавлення власності має здійснюватися на умовах, передбачених «загальними принципами міжнародного права». Вони стверджували, що, відповідно до цієї вимоги, належна їм компенсація мала «бути адекватною, швидкою та ефективною», як передбачається загальними принципами міжнародного права.Але Суд відхилив цей аргумент. Він зазначив, що, згідно із загальними принципами міжнародного права як такими, вони стосуються тільки відносин, суб'єктами котрих є не громадяни. Якшо звернутися до підготовчих матеріалів (travauxpreparatories) до статті 1, стає зрозуміло — держави мали на увазі, що ця фраза застосовуватиметься тільки до осіб, що не є громадянами [держав-відповідачів].

Правова визначеність

149. Обмеження права на власність має також відповідати вимозі правової визначеності, чи законності90. Про це чітко сказано в другому реченні частини першої статті ] стосовно позбавлення майна: перехід майна має здійснюватися «на умовах, передбачених законом». Разом з тим принцип правової визначеностіпритаманний Конвенції в цілому, і ця вимога має виконуватися незалежно від і того, яке з трьох положень підлягає застосуванню.

150. Що стосується змісту принципу правової визначеності, слід звернутисядо справи «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands)91. У цій

справі йшлося про право на особисту свободу, гарантоване статтею 5 Конвенції, і право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6. Заявника примусово тримали в психіатричній лікарні. Його тримали відповідно до рішення суду, що періодично переглядалося, але його не повідомляли про проведення розгляду і не дозволяли бути присутнім або представленим під час такого розгляду. Кілька разів його клопотання про звільнення не передавалися в суд прокурором. Внаслідок перебування в медичній установі заявник автоматично втратив можливість реалізувати правоможність розпоряджатися (управляти) своїм майном.

151. Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 5, яке полягало в тому, що заявникові не було надано можливості перегляду судом рішення про тримання його у психіатричній лікарні і відмовлено в можливості особистої участі в розгляді справи. Крім того, позбавлення права самостійнорозпоряджатися своїм майном без надання можливості особистої участі в судовому розгляді суперечило статті 6 Конвенції.

152. Одне з питань, яке Суд розглянув у сенсі статті 5, полягало в тому, читримання заявника у психіатричній лікарні здійснювалося «відповідно до процедури, встановленої законом»92. Суд зазначив, що ці слова, по суті, звернуті до національного законодавства; вони вказують на необхідність дотримання процедури, передбаченої законодавством. Але національне законодавство, своєю чергою, має відповідати Конвенції, в тому числі загальним принципам, викладенимчи передбаченим у ній. Ідея, покладена із основу зазначеної вимоги, — це необхідність існування справедливої і належної процедури, яка передбачала б,що будь-який захід, який позбавляє особу ЇЇ особистої свободи, має призначатися і виконуватися відповідним органом і не може бути свавільним.

153. Суд також зазначив, що «в демократичному суспільстві, яке дотримується верховенства права, жодне свавільне рішення не може вважатися законним» (п. 39). Цей самий принцип стосується і статті 1 Першого протоколу.

154. Однією з останніх справ, у якій підкреслювалося значення принципу законності, чи правової визначеності, є справа «Ятрідіс проти Греції» (lairidis v. Greece) 93, Як було зазначено вище 94, у цій справі заявника було позбавленокінотеатру просто неба, який належав йому і який було примусово переданомуніципальній владі. Суд вирішив, що клієнтура кінотеатру —- це актив, який підпадає під захист статті І. Після цього Суд перейшов до аналізу обмеження права заявника з точки зору першого положення статті 1.

155. При цьому Суд зазначив, що наказ про позбавлення заявника прав накінотеатр фактично був скасований грецьким судом (хоча правомірність майнових прав заявника на відповідну ділянку землі так і не була підтверджена). Це сталося ще за два роки до того, але земельну ділянку заявникові так і не повернули. За цих обставин Суд використав цю нагоду для того, щоб красномовно наголосити на особливій важливості дотримання державою принципу законності, чи правової визначеності. Як зауважив Суд, у разі невиконання цієї вимоги відпадаєнеобхідність переходити далі до розгляду легітимності цілей держави чи питання

пропорційності. Суд зазначив: «Суд повторює, що першочергова і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання з боку державного органу в мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої допускає позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а частина друга визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом застосування "законів". Крім того, верховенство права — один з основних принципів демократичного суспільства — притаманне всім статтям Конвенції... і передбачає обов'язок держави чи іншого органу влади виконувати судові постанови і рішення, винесені не на їхню користь... Звідси випливає, що розгляд питання про те, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи... є доречним тільки тоді, коли встановлено, що конкретне втручання у право відповідає вимозі законності і не є свавільним» (п. 58)

156. У справі Ятрідіса (Iatridis) неповернення земельної ділянки заявникові «явно» суперечило грецькому законодавству, тому однозначно було визнане порушенням статті 1 Першого протоколу навіть без розгляду інших питань95.

157. Для забезпечення відповідності принципу правової визначеності держава (або орган влади) повинна дотримуватися національних правових положень, до яких забезпечено відповідний доступ, які є достатньо чіткими і відповідають істотним вимогам поняття «закон». Це означає не тільки те, що втручання у право конкретної особи має грунтуватися на певному положенні національного законодавства, а й те, що при цьому має дотримуватися справедлива і належна процедура, а визначений захід має призначатися і виконуватися відпоізідним органом і не може бути свавільним96.

158. Ці вимоги проілюстровані справою «Анріш проти Франції» (Hentrich v. France)97. Пані Анріш придбала в Страсбурзі земельну ділянку за 150 000 французьких франків. Після цього її повідомили, що податкова служба скористається своїм правом на першочергове придбання цієї нерухомості, оскільки, на її думку, сума, яку сплатила пані Анріш, надто мала. При цьому не було забезпечено змагальної процедури розгляду цього питання, у процесі якої пані Анріш було б надано можливість довести, що ціна, за яку вона придбала ділянку, не була низькою.

159. Пані Анріш стверджувала, шо її власність була де-факто експропрійована, і цей аргумент не заперечувався. Вона висловила думку, шо система переважного права купівлі не відповідає суспільним інтересам, якщо вона застосовуєть-

______________________________________

95 Пункт 62.

96 «Літґоу проти Сполученого Королівства» (Lithgowv. the United Kingdom), АШ2 (1986), п, ПО; «ВІнтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), A33 (1979), n. 45 і 39; рішення у справі «Шпачек проти Чеської Республіки» (Spacek v. the Czech Republic) від 9 листопада 1999 року, де Суд зауважив, що коли у статті 1 Першого протоколу йдеться про «закон», то мається на увазі те саме поняття, що й в інших положеннях Конвенції, тобто поняття, яке охоплює як законодавство, так і прецедентне право (судову практику) [щодо тих держав, де остання визнається джерелом права. — Прим. наук. рєд.}. Воно має відповідати якісним вимогам, зокрема шодо доступності та передбачуваності (п. 54).

97 А296-А (1994), п. 42.

ся — як у її випадку — там, де немає ознак недобросовісності або наміру ухилитися від сплати податків. Європейський суд з прав людини відхилив цей аргумент, нагадавши про «широкі межі самостійної оцінки» (розсуду), відведені державам у питаннях визначення суспільних інтересів.

160. Далі Суд зробив важливий висновок щодо питання законності. Він зазначив, що «...переважне право купівлі було застосоване свавільно й вибірково, було мало передбачуваним і не супроводжувалося основними процедурними гарантіями. Зокрема, стаття 668 Загального податкового кодексу, як її витлумачив на той час Касаційний суд в частині, що була застосована до заявниці, недостатньо відповідала вимогам точності і передбачуваності, що випливають із поняття закону за змістом Конвенції, Рішення про застосування переважного права купівлі не може вважатися легітимним за відсутності змагальної процедури судового розгляду, яка відповідає принципу рівності процесуальних засобів [сторін] і дає можливість стороні представити аргументи щодо можливої недооцінки вартості, а отже, щодо позиції податкової служби, — тобто всіх елементів, яких невистачає в даному випадку» (п. 42).

161. Далі Суд перейшов до питання пропорційності і зазначив, що для оцінки цього питання йому слід дослідити ступінь захисту від свавілля. Суд встановив, що такий захист був недостатнім. Він зауважив, що до пані Анріш ця процедура була застосована вибірково, а взагалі вона рідко використовувалася. Не було жодних ознак того, що пані Анріш діяла недобросовісно, і, крім того, держава у своєму розпорядженні мала інші засоби запобігання ухиленню від сплати податків (наприклад, провадження щодо стягнення несплачених податків). За цих обставин Суд встановив, що на пані Анріш було покладено «особистий і надмірний обов'язок»98.

162. Ця справа має важливе значення, особливо з огляду на зроблений у ній наголос на необхідності забезпечення справедливої процедури і відсутності свавілля в діях держави як у зв'язку з принципом законності, так і пропорційності.

V. ІНШІ ПИТАННЯ

Застосування статті 1 Першого протоколу в поєднанні зі статтею 14

163. У деяких випадках може відбутися порушення не самої статті 1 Першого протоколу [взятої окремо], а цієї статті у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (яка забороняє дискримінацію при здійсненні прав і свобод, передбачених Конвенцією)99.

164. Справа «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium)100 ілюструє такий випадок. Як зазначалося вище, в цій справі йшлося про законодавство, яке закріплювало дискримінацію позашлюбних дітей, що полягала, зокрема, у встановленні

______________________________

98 Пункт 49.

99 У статті 14 сказано: «Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин».

100 АЗІ (1979). Див. також справу «Інне проти Австрії» (Inze v. Austria), A126 (1987), про яку детальніше йдеться више у прим. 21.

обмежень на право матері заповісти такій дитині своє майно. Європейський суд з прав людини вирішив, шо в цьому випадку відбулося втручання у право цієї жінки на власність відповідно до статті 1 Першого протоколу у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (хоча порушення окремо взятої статті 1 Першого протоколу не було)101.

165. У Бельгійській мовній справі (Belgian Linguistics Case) (№ 2)102 викладенозагальні принципи, що стосуються статті 14 Конвенції. У цій справі чималофранкомовних батьків із Бельгії скаржилися, що в різних своїх аспектах бельгійське законодавство про використання мов у системі освіти порушує, зокрема, право на невтручання у приватне життя (стаття 8) і право на освіту (стаття 2 Першого протоколу), взяті разом зі статтею 14, оскільки воно відмовляє вдержавній підтримці і визнанні франкомовних шкіл у певних регіонах, визначених як фламандські. Розглядаючи цю скаргу, Суд роз'яснив, що захід, який сам по собі відповідає вимогам певної статті, все ж таки може порушувати цю саму статтю, якщо її взяти у поєднанні зі статтею 14, через дискримінаційний характер цього заходу.

166. Але стаття 14 не забороняє взагалі будь-яку відмінність у поводженні приздійсненні особами своїх прав і свобод, передбачених Конвенцією. Принцип однакового поводження порушується тільки тоді, коли конкретна відмінність у поводженні не має об'єктивного і розумного виправдання. Відмінність у поводженні має переслідувати легітимну мету. Крім того, має бути забезпечене розумне відношення пропорційності між використаними засобами і поставленою метою.

Триваюче порушення

167. Європейський суд з прав людини використовує поняття триваючого порушення права на власність. Цей підхід може стосуватися випадків вилученнявласності, які, на перший погляд, сталися ще до того, як [Україна] визналаюрисдикцію Європейського суду з прав людини.

168. Добре ілюструє ситуацію щодо тривалого порушення справа «Лоїзідупроти Туреччини» (Loizidou v. Turkey)103. У цій справі заявницею виступила грецька кіпріотка, яка заявила про порушення статті 1 Першого протоколу стосовнобудинку, який вона мала у власності і вимушена була покинути на півночі Кіпру після турецької окупації цієї частини острова в 1974 році. Вона стверджувала, що турецькі збройні сили постійно чинили їй перешкоди в доступі до її власності.

169. Турецький уряд заявив, зокрема, що вона не може що-небудь вимагати,бо втручання в її право власності сталося до 1990 року, коли Туреччина визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини щодо подій, які мали місце після цього моменту. Суд же нагадав, що він уже закріпив застосування ним поняття триваючого порушення у справі «Папаміхалопулос та інші проти Греції»(Papamichalopoulos andOthers v. Greece)104 і вплив цього поняття на часові обмеження компетенції конвенційних органів. У даній же справі відповідь на питання про наявність триваючого порушення залежала від того, чи заявницю все ще можна було вважати з точки зору статті 1 законним власником земельної ділянки. Суд встановив, що такою її можна було вважати, а конституційний «закон» прийнятий «Турецькою Республікою Північного Кіпру», яка прагнула позбавити її права власності, не міг розглядатися як закон легітимний.

170. Далі Суд встановив, що внаслідок відмови в наданні доступу до земельної ділянки, починаючи з 1974 року, заявниця фактично втратила контроль над своєю власністю, як і будь-яку можливість користуватися нею. За особливих обставин цієї справи не відбулося ні позбавлення майна, ні встановлення контролю за його користуванням. Це питання слід було розглядати відповідно до першого речення статті 1, і в даній справі відбулося втручання у право заявниці на мирне володіння її майном. Суд зауважив, що [фактичне] чинення перешкод (курсив наук, ред.) може розглядатись як втручання так само, як і юридично встановлене обмеження (курсив наук. ред.). Уряд Туреччини практично й не намагався виправдати втручання у право заявниці, а отже, було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу.

Застосування права на власність до відносин між приватними особами

171. Зрозуміло, що застосування права на власність у статті 1 Першого протоколу не зводиться лише до випадків втручання в це право у зв'язку з переходомпевних майнових прав до держави. Ця стаття може застосовуватися і до заходів, вжитих державою (чи іншим органом влади), якщо внаслідок цих заходів право власності переходить від однієї окремої особи до іншої окремої особи чи осіб, або така особа чи особи отримують від цих заходів будь-яку іншу вигоду, або ці заходи передбачають інші способи регулювання майна особи.

172. Зверніть увагу, наприклад, на справу «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom) 105, в якій ішлося про закон, що давав можливість орендарям викупити у їхніх орендодавців житло, в якому ці орендарі проживали. Зверніть також увагу на заяви № 8588/1979 і 8589/79, справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid and Malmstrom v. Sweden)106 стосовно закону, що регулював відносини між акціонерами однієї компанії.