ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Информация о документе:

Дата добавления: 25/01/2015 в 02:12
Количество просмотров: 48
Добавил(а): Анна Багрий-Шахматова
Название файла: pravo_na_vlasn_st_pitannya_mplementac_statt_1_pers.doc
Размер файла: 350 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ: ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Моніка КАРСС-ФРІСК

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ:

ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Вступ

1. Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини гарантує право на власність 1.

2. В ній сказано: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на ЇЇ думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

3. Конвенція — не єдиний з міжнародно-правових документів з прав людини, що визнає право на власність2. Однак питання про включення цього права до Європейської конвенції викликало дискусію. Зокрема, Сполучене Королівство і Швецію хвилювало, що внесення права на власність до Конвенції може значно обмежити можливості держав щодо реалізації програм націоналізації промисловості в політичних і суспільних інтересах 3. В остаточній редакції право на власність було сформульоване з певними застереженнями4.

4. Відповідно, державам було відведено широкі «межі самостійної оцінки»5 щодо реалізації своїх соціально-економічних рішень, в результаті яких відбувається обмеження права на власність6. Але це не означає, що Суд не має впливу на оцінку правомірності такого обмеження. Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. The United Kingdom)7: «...хоча Суд не може підмінити власною оцінкою оцінку національних органів влади, він зобов'язаний розглянути оскаржений захід відповідно до статті 1 Першого протоколу і таким чином розібратися у фактах, у зв'язку з якими діяли національні органи влади» (п. 46).

______________________________________

1 «Маркс проти Бельгії» (Marckxv, Belgium), АЗІ (1979).

2 Загальна декларація прав людини, зокрема, передбачає: «1. Кожна людина має пра-володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути идставно позбавлений свого майна» {хоча в Міжнародний пакт про громадянські і 'чні права це право не ввійшло).

3 Див.: Harris, O'Boyle and Warbrick, Law of the European Convention on Human Rights (1995), р. 516.

4 Див., зокрема, частину другу статті 1 Першого протоколу.

5 Про поняття «меж самостійної оцінки» (розсуду) див. пункт 94 і далі,

6 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom),

7 A98 (1986), n 46 »8 (1986).

5. В останні роки було особливо багато справ, у яких Європейський суд з прав людини констатував перевищення державою меж самостійної оцінки і порушення нею права на власність, гарантованого статтею 1 Першого протоколу8.

Загальний аналіз права на власність

Зміст поняття

6.Перше, про що слід пам'ятати, розглядаючи статтю 1 Першого протоколу, це те, що поняття власності чи «майна» (possessions) тлумачиться дуже широко. Воно охоплює цілу низку інтересів економічного характеру. Ось що, [наприклад], згідно з рішеннями Суду, визнавалося таким, що підпадає під захист статті 1: рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні права, зокрема акції, патенти, відшкодування згідно з рішенням арбітражу, право на пенсію, право землевласника на орендну плату, економічні права, пов'язані з веденням підприємницької діяльності право займатися професійною діяльністю, правомірні очікування щодо певного стану речей у майбутньому, право вимоги, клієнтура [кінотеатру]9.

7.Але стаття 1 Першого протоколу застосовується тільки в тому разі, коли існує можливість заявлення претензій щодо відповідної власності, тобто захист поширюється тільки на реально наявну в особи власність, а не на право набувати її в майбутньому. Звідси, наприклад, випливає, що захист цієї статті не поширюється на можливість успадкування майна в майбутньому.

8.Важливо пам'ятати, що звертатися до Суду, відповідно до статті 1 Першого протоколу, можуть як юридичні, так і фізичні особи10.

Три положення

9.Згідно з рішеннями Суду, стаття 1 Першого протоколу містить три окремі ормативні положення [далі за текстом — «положення». — Прим. наук. ред.]. Європейський суд з прав людини проаналізував їх в рішенні у справі «Спорронґ і Лоннрот проти Швеції» (SporrongendLonnroth v. Sweden)11Це одне з найважливіших рішень Суду за статтею 1 Першого протоколу.

10.Справа стосувалася дуже цінних об'єктів власності (будівель і землі) у цнтрі Стокгольма в Швеції. Адміністративна рада графства постановила, що ця

_______________________________________

8 Див., наприклад: «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982); «Анріш проти Франції» (Hentrich v. France), A 296-A (1994); «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece): A 301-A (1994); «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Campania Naviera SA v. Belgium), A332 (1995); «Ака проти Туреччини» (Aka v. Turkey), 1998-VI (1998); рішення у справах «Папахелас проти Греції» (Papachelas v. Greece) від 25 березня 1999 року, «Брумереску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) від 28 жовтня 1999 року, «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Sqffi v. Italy) від 28 жовтня 1999 року, «Шпачек проти Чеської Республіки» (Spacekv. Czech Republic) від 9 листопада 1999 року, «Беєлер проти Італії» (Beyelerv. Italy) від 5 січня 2000 року, «Шассанью проти Франції» (Chassagnouv. France) від 29 квітня 2000 року, «Карбонара і Вентура проти Італії» (Carbonara and Ventura v. Italy) від 30 травня 2000 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року.

9 Детальніше прецедентне право щодо цього аспекту розглядається у п. 42 і далі.

10 Це зрозуміло з перших рядків статті 1: «Кожна фізична або юридична особа має пра

во...» (курсив авт.).

11 А52, 1982.

власність необхідна для розбудови міста, і вирішила вжити два різних види заходів: видати дозволи на примусове відчуження (тобто майно в майбутньому могло бути примусово відчужене) і заборонити будівництво (встановлювалася заборона на проведення власниками будь-яких будівельних робіт). Одна із земельних ділянок набула статусу такої, що може бути примусово відчужена протягом 23 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 25 років. Інша ділянка підлягала можливості примусового відчуження протягом 8 років із забороною проведення на ній будівельних робіт протягом 12 років. Зрозуміло, що через такі заходи продати цю власність стало значно важче. Зазначені заходи зрештою були скасовані внаслідок змін у політиці міського планування. Власники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 1 Першого протоколу, оскільки вони не одержали відшкодування за час, протягом якого до їхньої власності застосовувалися відповідні [обмежувальні] заходи.

11. Насамперед перед Судом постало питання, чи взагалі відбулося обмеження права на власність з точки зору статті 1. Як стверджував Уряд Швеції, дозволи на примусове відчуження і рішення про заборону будівництва були складником міського планування і зовсім не обмежували права на мирне володіння майном. Але Суд одразу відкинув цей аргумент. Він зазначив, що, хоча з юридичної точки зору право власників на їхнє майно (тобто право власності) зберігалося за ними, на практиці можливість користування цим правом суттєво звузилася. На думку Суду, внаслідок видачі дозволів на примусове відчуження право заявників на власність «було поставлене під сумнів і могло бути скасоване».

Тому Суд встановив, що право заявників на власність було обмежене. Далі він виклав свій аналіз статті 1 як такої, що містить три положення: «Ця стаття [стаття 1 Першого протоколу] складається з трьох окремих положень. Перше положення загального характеру проголошує принцип мирного користування власністю, який встановлено в першому реченні частини першої. Друге положення стосується питання позбавлення майна і обмежує можливість такого наявністю певних умов; воно викладене в другому реченні тієї ж частини. Третє положення визнає право держави контролювати користування майном, зокрема відповідно до загальних інтересів, застосовуючи для цього такі закони, які вона вважає за потрібне; це положення викладене в частині другій» (п. 61).

12. Далі Суд розглянув питання про те, чи підлягає застосуванню друге положення, і встановив, що не відбулося ні примусового відчуження, ні позбавлення власності. З юридичної точки зору, заявники увесь цей час мали право користуватися майном, продавати, дарувати і здійснювати інші дії. Хоча продати його стало важче через застосовані заходи, але така можливість у заявників залишалася. Отже, друге речення частини першої {тобто друге положення) застосуванню не підлягало.

13. Щодо частини другої статті 1 (тобто третього положення), Суд встановив, що вона однозначно мала бути застосована до рішень про заборону будівництва, які [фактично] були проявом контролю за користуванням майном. Водночас Дозвіл на примусове відчуження слід розглядати за першим реченням частини першої (тобто за першим положенням), бо він не мав наслідком позбавлення майна і не передбачав встановлення контролю за користуванням майном.

Виправданість: допустиме втручання у право на власність

14. Виявивши втручання у право на власність за одним із трьох положеньстатті 1 Першого протоколу, необхідно з'ясувати, чи може держава виправдати таке втручання. Якщо такі дії можуть бути виправдані (обов'язок доведення покладається на державу), то слід вважати, що порушення статті 1 Протоколу не відбулося.

15. Втручання у право на власність може бути виправданим, якщо воно переслідує легітимну мету в громадських чи загальних інтересах12.

16. Але самої легітимної мети недостатньо для виправдання втручання. Таке втручання має також бути «пропорційним». У справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) (див. вище) Суд встановив важливий принцип, що стосується виправданості такого втручання: «...Суд повинен визначити, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів громади і вимогами щодо захисту основних прав особи... Пошуки цього балансу притаманні Конвенції в цілому і'відображені в структурі статті 1[Першого протоколу] (п. 69) (курсив asm.).

Застосовуючи цей критерій, Суд встановив, що в даній справі справедливий баланс було порушено. У своїх пізніших рішеннях Суд неодноразово наголошував ще на одному важливому принципі: «Поєднані таким чином, ці дві серії заходів створили ситуацію, що порушила справедливий баланс, який необхідно підтримувати між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів: на Спорронґа і Льоннрот було покладено особистий і надмірний обов'язок, який міг бути визнаний легітимним тільки тоді, коли б їм було надано можливість домагатися зменшення строків або компенсації. Однак на той час законодавство Швеції виключало ці можливості і другу з них виключає ще й досі» (п. 73) (курсив авт.).

17. Отже, необхідно враховувати, чи в разі втручання у право на власність забезпечується справедливий баланс між захистом права на власність і вимогою щодо загальних інтересів. Такий справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на окремого власника покладається «особистий і надмірний обов'язок»13. Детальніше застосування цих критеріїв розглядається далі14.

18. До обмеження права на власність також застосовується вимога правової визначеності, або законності. Ця вимога чітко викладена в другому реченні частини першої статті 1 Першого протоколу, згідно з яким особа може бути позбавлена власності тільки «на умовах, передбачених законом». Але принцип правової визначеності притаманний Конвенції в цілому і має дотримуватися незалежно від того, яке з трьох положень, встановлених статтею 1, підлягає застосуванню.

19. Правова визначеність передбачає наявність і дотримання національних нормативно-правових положень, які належною мірою доступні, достатньо чіткі й відповідають основним концептуальним вимогам поняття «закон». Іншими сло-

__________________________________________________

12 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 46.

13 «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), A52 (1982), n. 73.

14 Див. п. 20 і далі.

вами, фраза «на умовах, передбачених законом» не зводиться тільки до відповідності [втручання] національному законодавству. Конвенція покликана забезпечувати ситуацію, за якої і саме національне законодавство відповідатиме основним вимогам «закону». Це передбачає наявність справедливої і належної процедури, за якої кожний конкретний захід має призначатися й виконуватися відповідним органом і не може бути свавільним15. Також мають існувати процедурні гарантії від зловживання державою своїми повноваженнями. Принцип правової визначеності розглядається далі16.

Запитання, які слід поставити

20. Як випливає зі сказаного, щоб вирішити, чи відбулося порушення права на власність, передбаченого статтею 1 Першого протоколу, слід поставити такі запитання:

1) Чи йдеться про право на власність або майно, як визначено змістом статті 1?

2) Чи мало місце втручання в це право на власність?

3) За яким із трьох положень статті 1 слід розглядати таке втручання?

4) Чи переслідує це втручання легітимну мету в суспільних або загальних інтересах?

5) Чи є таке втручання пропорційним? Тобто чи забезпечується при цьому справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи?

6) Чи відповідає таке втручання принципу правової визначеності, або законності?17

21. Якщо втручання у право на власність мало місце, то воно не буде несумісним з положеннями статті 1 Першого протоколу, якщо відповідь на будь-яке з четвертого по шосте запитання буде «ні».

II. МАСШТАБ ПРАВА НА ВЛАСНІСТЬ

22. Як уже було зазначено, використане в статті 1 Першого протоколу поняття власності або «майна» — широке. Ним охоплюється ціла низка економічних інтересів, зокрема рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні інтереси.

23. Те, що стаття 1 застосовується до права власності на акції компанії, наприклад, було підтверджено Європейською комісією з прав людини в 1982 році під час розгляду заяв № 8588/79 і № 8589/79, справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid andMalmstrom v. Sweden) (1982)18. Ця справа стосувала-

____________________________________________

15 «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerpv. the Netherlands), A33 (1979).

16 Див. нижче, п. 149 і далі.

17 У рішенні у справі «ЯтрідІс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 25 березня 1999 року Європейський суд з прав людини наголосив на важливості цієї вимоги і зазначив, що це питання має ставитися в першу чергу, бо якщо втручання у право не було легітимним, воно не може вважатися таким, що відповідає статті 1 Першого протоколу (п. 58). Разом з тим у наведеному вище переліку запитань ця вимога стоїть останньою, оскільки передбачається, що в більшості справ насамперед з'ясовуватимуться питання про те, чи переслідувало обмеження легітимну мету І чи було воно пропорційним.

18 Див. справу «Сміт Кляйн і "Френч Лабораторіз" проти Нідерландів» (Smith Kline and French Laboratories v. the Netherlands), заява № 12633/87 (1990), де було визнано той факт, що стаття 1 Першого протоколу може застосовуватися до права власності на патенти.

двох приватних осіб, які мали у своїй власності акції великого і добре відомого супермаркету в Стокгольмі (Швеція). У 1977 році було ухвалено новий Закон про компанії, згідно з яким компанія, яка володіє понад 90% акцій іншої компанії з правом голосу, має право змусити меншість акціонерів продати їй їхні акції за такою ціною, яка могла б бути встановлена в разі публічних торгів, або ж за ціною, встановленою арбітражем. Акціонери з меншою часткою акцій оскаржили в Комісії застосування до них нового закону. Вони стверджували, що їм довелося віддати свої акції акціонерам, які володіли контрольним пакетом акцій, за ціною меншою, ніж ринкова (ціна була встановлена арбітражем).

24. Комісія спершу розглянула питання про те, чи можна вважати акції «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. Вона зазначила, що поняття акції є складним: це документ, який підтверджує, що його власникові належить частка компанії разом з відповідними правами (особливо правом голосу).Акція також підтверджує непряме право її власника на частину активів компанії. У цій справі не було жодних сумнівів, що акції мали матеріальну цінність. Тому Комісія дійшла висновку, що акції є «майном».

25. На питання, яке з трьох положень статті 1 мало бути застосоване, Комісія відповіла, що застосування Закону про компанії до акцій акціонерів, які володіли меншою часткою акцій, не підпадало під дію другого положення про «позбавлення» права, як вважали заявники. На думку Комісії, хоча в статті 1 «примусове відчуження» чітко не згадується, формулювання цієї статті однозначно вказує на те, що друге положення поширюється на примусове відчуження в сенсі примусового заволодіння державою (курсив наук, ред.) або уповноваженою нею третьою стороною певною власністю з метою, яка має слугувати суспільним інтересам. Таке пояснення підтверджувалося підготовчими матеріалами (travaux preparatories) до статті 1. На думку Комісії, в оскарженому законодавстві йшлося зовсім про інше. Воно стосувалося відносин між приватними (курсив наук, ред.) особами. Тому друге речення цієї статті не підлягало застосуванню.

26. Далі Комісія зазначила, що в усіх державах, які є сторонами Конвенції, законодавство, що регулює приватноправові відносини між особами, включає норми, які визначають і майнові наслідки таких правовідносин І в деяких випадках примушують особу передати майно у власність іншої особи. Наприклад, поділ успадкованого майна (зокрема майна сільськогосподарського призначення), поділ майна подружжя (зокрема вилучення та продаж майна в порядку виконавчого провадження). На думку Комісії, такого роду норми, які мають важливе значення в ліберальному суспільстві, як такі не можуть суперечити статті 1 Першого протоколу. Разом з тим Комісія вважала за необхідне пересвідчитися, що при визначенні майнових наслідків правовідносин між особами закон не створив нерівність, за якої одна особа може бути свавільно і несправедливо позбавлена власності на користь іншої. У розглянутому випадку Комісія такої нерівності не виявила.

27. Згадана вище справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid and Malmstrom v. Sweden) має істотне значення не тільки тому, що в ній визнано, що право власності на акції охоплюється змістом статті 1 Першого протоколу, а й тому, що в ній з'ясовано, що ця стаття підлягає застосуванню до законодавства, яке впливає на правовідносини між приватними особами.

28. В одній з більш свіжих справ, «"Стран Грік Рефайнеріз" і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)19, Європейський суд з прав людини постановив, що суми, присуджені рішенням арбітражного (третейського) суду, є «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. У 1972 році (при владі тоді була військова диктатура) п. Андреадіс уклав з державою договір підряду, згідно з яким його власна компанія «Стран» мала збудувати нафтопереробний завод поблизу Афін у Греції. Вартість робіт оцінювалася в 76 млн. дол. США. Держава затвердила договір відповідним законодавчим декретом, але згодом не змогла виконати свої зобов'язання. Коли в Греції було відновлено демократію, держава дійшла висновку, що договір не відповідає інтересам національної економіки, і розірвала його. Компанія «Стран» вклала великі кошти ще до розірвання договору. Виник спір, і компанія вчинила в Афінах позов проти держави. На думку держави, цей позов не був ідсудний суду в Афінах і його мав розглядати арбітражний суд. Тому було створено арбітражний суд, і держава просила його визнати всі вимоги компанії «Стран» необгрунтованими. Але сталося навпаки, і арбітражний суд вирішив справу на користь компанії, зобов'язавши державу сплатити компанії «Стран» понад 16 млн. дол. США. Тоді держава оскаржила це рішення в суді [загальної юрисдикції], стверджуючи, що справа не була підсудна арбітражному суду. В апеляційному суді держава також програла справу. Поки справа перебувала на розгляді в Касаційному суді, держава в 1987 році ухвалила новий закон, згідно з яким відшкодування, присуджене арбітражним судом на користь компанії «Стран», визнавалося недійсним і не підлягало виконанню. Компанія і Андреадіс звернулися до страсбурзьких органів, зокрема на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Більша частина справи розглядалася в Європейському суді з прав людини за статтею 6 Конвенції. Щодо статті 1 Першого протоколу, держава стверджувала, що в даному випадку не могло йтися про «майно», втручання у володіння яким могло б обговорюватися. На її думку, рішення арбітражного суду про присудження майна на користь позивача не можна прирівнювати до права, яке може бути визнане таким рішенням. Суд зазначив, що йому необхідно з'ясувати, чи дане рішення породило виникнення боргу на користь компанії «Стран»,який був достатньо чітко визначений для того, щоб стати предметом примусового виконання. Суд дійшов позитивного висновку. Рішення було остаточним і обов'язковим для виконання. Для його виконання не було необхідності в жодних додаткових заходах, і воно не підлягало подальшому перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Таким чином, компанія «Стран» мала право власності відповідно до змісту статті 1 Першого протоколу на момент, коли в 1987 році було прийнято закон, що скасував рішення суду.

30. Справа «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compaпш Naviera SA v. Belgium)20 дещо схожа і також свідчить про те, наскільки широким є поняття власності, або «майна», в даному контексті. Це ще одна справа, в якій ішлося про позовні вимоги. У цьому випадку заявниками виступили власники морських суден, які зазнали аварійних зіткнень у територіальних водах

_______________________________________

19 А301-В (1994).

20 А332 (1995).

Бельгії. Заявники вважали, що зіткнення сталися внаслідок недбалості бельгійських лоцманів (відповідальність за дії яких, згідно з бельгійським законодавством покладається на державу), і подали в суд на державу. Законом від ЗО серпня 1988 року бельгійський законодавчий орган виключив відповідальність держави за шкоду, завдану в цих справах.

31. Власники суден подали скаргу за статтею 1 Першого протоколу, стверджуючи про порушення їхнього права на власність. Держава наполягала на тому що у заявників не було «майна», і заявила, що їхні претензії не були визнані рішенням суду, яке було остаточним.

32. Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча поняття «майно» автономне21, його доцільно розглянути з позицій національного (бельгійського) законодавства. Суд зауважив, що, згідно із законодавством Бельгії, право на позов щодо компенсації шкоди, завданої внаслідок цивільних правопорушень, виникає одразу після заподіяння шкоди. Такий позов вважається «активом», а отже,прирівнюється до «майна» у значенні, закладеному в статті 1 Першого протоколу. Крім того, виходячи із судових рішень, винесених до прийняття Закону 1988 року, заявники могли стверджувати, що вони мали правомірні очікування на те,що їхні позови можуть бути розглянуті відповідно до загальних положень законодавства про цивільно-правову відповідальність.

33. Закон 1988 року було визнано таким, що сам по собі був втручанням у право на власність, оскільки він позбавив заявників можливості користуватися правами, які вони мали до прийняття цього закону.

34. «"Пайн Веллі Девелопментс Лтд" проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd. v. Ireland)22 — ще одна справа, яка ілюструє, наскільки широким є зміст статті 1 Першого протоколу. У цій справі Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 1 може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей [у майбутньому]. У цій справі йдеться про те, що заявник у 1978 році придбав ділянку землі з урахуванням наявного на той час дозволу на її промислове освоєння. Згодом, у 1982 році, Верховний суд Ірландії постановив, що початковий дозвіл був виданий без відповідних повноважень і його слід вважати недійсним, бо він не відповідає чинному законодавству. Заявник стверджував, що рішення Верховного суду порушує його право на власність,гарантоване статтею ї Першого протоколу.

35. Насамперед Суд вирішив з'ясувати, чи мав заявник право на освоєння земельної ділянки, яке могло стати предметом втручання за статтею 1, з огляду на рішення Верховного суду, згідно з яким заявник не мав такого права відповідно до законодавства Ірландії. Суд постановив, що заявник таке право мав, тому що він придбав ділянку згідно з дозволом, належним чином зафіксованим у державному реєстрі, і мав усі підстави вважати його дійсним. Суд зазначив, що за цих обставин висновок про те, що рішення Верховного суду не було втручанням у право заявника на власність, був би «неналежно формалістичним»23. До винесення цього рішення заявник правомірно очікував, що він може провести

________________________________

21 Тобто національне законодавство не може вважатися остаточним джерелом при визначенні того, що слід вважати правом власності, чи «майном».

22 А222 (1991).

23 Пункт 51.

плановані роботи з освоєння ділянки, і таке очікування слід вважати, з точки статті 1 Першого протоколу, складником поняття власності (тобто земельної ділянки), про яке йдеться.

36 У справі «Ван Марле проти Нідерландів» (Van Marie v. the Netherlands)24 Європейському суду з прав людини довелося розглянути питання про те, чи професійна клієнтура підпадає під захист статті 1 Першого протоколу. Заявники працювали бухгалтерами протягом кількох років, коли в 1972 році було прийнято новий закон, згідно з яким для продовження цієї діяльності їм належало звернутися із заявою про реєстрацію до атестаційної комісії. Вони подали заяву, але в 1977 році їм було відмовлено в реєстрації. Заявники оскаржили це рішення в апеляційній комісії, але після співбесіди з ними скаргу було відхилено. На думку комісії, вони дали незадовільні відповіді і не виявили достатньої професійної компетентності. Заявники стверджували, що рішення комісії суперечить статті 1 Першого протоколу, оскільки внаслідок цього зменшився їхній дохід і немайно-ва вартість їхньої професійної практики («гудвіл»). На їхню думку, зазначене рішення обмежило їхнє право мирно володіти майном, і їх було частково позбавлено майна без компенсації.

37. Держава стверджувала, що заявники не мали жодного «майна», з точки зору статті 1, але Суд з цим не погодився. Він постановив, що право, на яке посилалися заявники, «могло бути пов'язане з правом власності», передбаченим статтею 1. У процесі своєї діяльності заявники сформували клієнтуру, наявність якої в багатьох відношеннях має приватноправову природу, є певним активом, а отже, і «майном».

38. Крім того, відмова зареєструвати заявників принципово вплинула на умови їхньої професійної діяльності, обсяги якої зменшилися. Зменшилися їхні доходи, коло клієнтів та обсяг їхнього бізнесу взагалі. Отже, відбулося втручання в їхнє право на мирне користування своїм майном.

39. Справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolagv. Sweden)25 — це ще один приклад застосування статті 1 Першого протоколу до економічних інтересів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. У цьому випадку заявником виступило шведське акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. До його управління перейшов ресторан під назвою «Кардинал» (у 1980 році). Ще раніше цьому ресторану була видана ліцензія на продаж алкогольних напоїв. Згодом виникли певні питання щодо жінки, яка стояла за компанією-заявником, а саме — щодо сплати нею податків і взагалі здатності управляти рестораном. У липні 1983 року адміністративна комісія графства ухвалила рішення скасувати ліцензію, і воно одразу ж вступило в дію. Компанія стверджувала, що внаслідок цього ресторан довелося закрити вже наступного дня (хоча представник держави з цим не погодився). Скаргу до вищого адміністративного органу було відхилено, як і заяву до уряду про компенсацію збитків, завданих скасуванням ліцензії.

40. Заявники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 6 і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. З приводу останньої статті держава стверджувала, що ліцензія на продаж алкоголю не може бути «майном» з

___________________________

24 А101 (1986).

25 А159 (1989).

точки зору статті 1. Але Суд, як і Комісія, дійшов висновку, що «економічні інтереси, пов'язані з» діяльністю ресторану, є «майном» з цього погляду. Наявність ліцензії була однією з головних умов ведення підприємницької діяльності компанією-заявником, і її скасування мало негативні наслідки для нематеріальних активів (гудвілу) ресторану І його вартості як бізнесу. Це призвело до втручання у право на мирне володіння майном.

41. Далі Суд навів три положення статті 1. Він зазначив, що, незважаючи на всю суворість рішення, це обмеження не підпадає під дію другого речення частини першої. У компанії-заявника, яка хоч і не могла більше утримувати «Кардинал» як ресторан, залишалися певні економічні інтереси, пов'язані з орендою приміщень і майновими активами, які становили ці приміщення і які вона остаточно розпродала в 1984 році. Отже, позбавлення власності, як зазначено в другому положенні, не відбулося. Скасування ліцензії було [визнано] заходом, що, згідно з частиною другою статті 1, став засобом контролю за користуванням майном.

42. Такий самий підхід до оцінки ділових інтересів як «майна» було застосовано і в одному з останніх рішень у справі «Ятрідіс проти Греції» (latridis v. Greece) від 25 березня 1999 року, у якій ішлося про те, що п. К. N. Успадкував земельну ділянку в Греції, на території якої він вирішив побудувати кінотеатр просто неба (на що отримав необхідний дозвіл від органів влади). Згодом виник спір щодо права власності на землю, на якій було збудовано кінотеатр, і держава заявила на цю ділянку свої права. Попри це держава також вимагала, щоб спадкоємці К. N, сплатили податок на спадщину на цю ділянку (у 1976 році).Спір щодо права власності тривав, а тим часом у 1978 році спадкоємці К. N. здали кінотеатр в оренду заявникові, який відбудував його. У 1989 році органи влади видали наказ про звільнення заявником ділянки. Цей наказ було виконано в примусовому порядку, а кінотеатр передано місцевому муніципалітету.

43. Щодо питання про те, чи мав заявник «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу, Суд іще раз наголосив, що поняття «майна» в статті 1 має автономне значення, яке, звичайно ж, не зводиться лише до права власності на матеріальні речі. Деякі інші права й інтереси, що мають характер активів, можуть також вважатися «правами на власність», а отже, «майном» з точки зору статті І 26.

44. Суд чітко роз'яснив, що він не може розглядати спір стосовно того, хто має вважатися власником землі відповідно до національного законодавства, але зазначив, що до примусового звільнення ділянки заявник відповідав за роботу орендованого кінотеатру і ця оренда була офіційно дійсною, а органи влади не мали щодо неї жодних претензій. Внаслідок цього заявник сформував клієнтуру, яка вважається активом.

45. Далі Суд нагадав три положення статті 1. Оскільки заявник мав право на оренду приміщення, то відповідні дії держави [щодо вилучення земельної ділянки) не були [визнані] ні примусовим відчуженням, ні контролем за користуванням майном, а становили порушення першого положення статті 1.

46. У справі «Меллахер проти Австрії» (Mellacher v. Austria)27 Суд розглянув випадок обмеження права власника на орендну плату (ренту), передбачену договором 28. Заявники мали у спільній власності великий будинок у м. Грац (Graz) в Австрії, в якому було кілька квартир, що здавалися в оренду. Система регулювання орендної плати існувала в Австрії ше з часів Першої світової війни, але вона не стосувалася будинків, збудованих після 1917 року, і деяких категорій квартир. У 1981 році після бурхливого обговорення вступив у дію новий Закон про ренту, який передбачав загальну реформу в цій сфері. Внаслідок цього розмір ренти заявників за існуючими договорами про оренду суттєво зменшився. Вони скаржилися, що закон обмежує їхню свободу договору і право на майбутню ренту, оскільки поточна рента була встановлена договорами, укладеними ще відповідно до старого законодавства.

47. Той факт, що зменшення ренти, згідно із Законом 1981 року, було втручанням у права заявників як власників будинку, не викликав сумніву. Заявникистверджували, що де-факто відбулася експропріація їхньої власності (будинку) і що в будь-якому разі їх було позбавлено передбаченого договорами права отримувати орендну плату. Суд постановив, що в даному разі не було експропріації власності де-факто, бо не було факту переходу власності заявників в інші руки.Так само їх не було позбавлено права користуватися власністю, здавати її в оренду чи продавати. Судячи з усього, закон позбавив їх частини доходу від власності. За даних обставин це означало встановлення контролю за користуваннямвласністю.

48. Під захист статті 1 Першого протоколу може підпадати і право на пенсію.Це питання розглядалося в одному з ранніх рішень Європейської комісії з правлюдини за заявою № 5849/72 у справі «Мюллер проти Австрії» (Mtiller v. Austria)(1975). Пан Мюллер протягом багатьох років працював слюсарем в Австрії таЛюксембургу й робив обов'язкові І добровільні внески за державною схемоюпенсійного страхування. Внаслідок укладення між Австрією і Люксембургомміждержавного договору частина його вкладів надалі не могла враховуватися для нарахування йому основної пенсії, а тільки додаткової. Це означало, що, коли п. Мюллер у 1970 році досяг пенсійного віку, він не отримав такої пенсії, на якурозраховував. На його думку, застосування договору порушило його право на власність, передбачене статтею 1 Першого протоколу.

49. Під час розгляду його заяви Європейська комісія з прав людини чіткозазначила, що право на пенсію за віком як таке не згадується серед прав, передбачених Конвенцією. Але, на думку Комісії, внаслідок сплати обов'язковихвнесків до пенсійного фонду може виникати право власності щодо частки на цей фонд, і на оцінку цього права [як такого, що може становити «власність» у сенсі статті 1 Першого протоколу. — Прим. наук, ред.] може впливати спосіб розподілуцього фонду.

Комісія також схилялася до того, що добровільні пенсійні внески також можуть створювати право, яке гарантується статтею 1 Першого протоколу, хоча остаточного рішення щодо цього питання вона не прийняла.

______________________________________

28 Див. також заяву № 10741/84, «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the UnitedKingdom) (1984), в якій Комісія вирішила, що стаття 1 Першого протоколу підлягає застосуванню до Інтересів, передбачених рестриктивними (обмежувальними) умовами договору, І до права на річну ренту.

50. І всеж такиКомісія відхилиласкаргу п. Мюллера напідставі того, що, хочастаття Іможе гарантуватиособі правона отриманняпевної «вигоди», її не можнатлумачити яктаку, щозабезпечує правоцієї особина конкретнийрозмір (курсивнаук, ред.) цієї «вигоди». Разом з тимце рішенняє важливим, бо воносвідчить проте, щопенсійні права, які виникаютьвнаслідок сплативнесків допенсійного фонду, можуть підпадатипід захистстатті 1. Це, звичайно, не означає, що стаття І Першого протоколу гарантує право на пенсію або соціальне забезпечення, якщо, згідно з національним законодавством, для цього немає підстав.

«Автономність» поняття «майно»

51. Слід враховувати, що для застосування статті 1 Першого протоколу не обов'язково, щоб національне законодавство визнавало відповідний інтерес правом власності, бо, з точки зору Конвенції, поняття «майно» є автономним.

52. Це добре ілюструє справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Тге Traktorer Akiiebolag v. Sweden)29, у якій (як зазначено вище) Суд визнав, що захист, передбачений статтею 1 Першого протоколу, поширюється і на визначені економічні інтереси, пов'язані з веденням підприємницької діяльності.

53. Але, щоб скористатися захистом статті 1, особа повинна мати хоч якесьправо, передбачене національним законодавством, яке може вважатися правом власності з точки зору Конвенції. Цей момент ілюструється розглядом заяви № 11716/85, справа «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the United Kingdom) (1986), у процесі якого Європейська комісія з прав людини постановила, що заволодіння власністю без законного на те права не підпадає під захист статті 1 Першого протоколу.

54. У цій справі одна жінка жила з іншою жінкою «як чоловік і дружина». Цяінша жінка орендувала муніципальне житло, але сама заявниця не мала законного права власності чи оренди. Коли її партнерка, яка була орендарем, померла, заявниця звернулася до англійського суду з проханням передати їй правооренди як одному з подружжя. Але англійський суд постановив, що закон не передбачає такого порядку, бо на оренду може претендувати тільки одна зі сторін різностатевого подружжя, що перебувало в зареєстрованому шлюбі. В заяві до Європейської комісії з прав людини заявниця посилалася в основному на статтю 8 Конвенції, але наводила також статтю 1 Першого протоколу. Комісія відхилила цю скаргу. Вона зазначила, що заявниця не мала права, яке випливало б із договору, і лише той факт, що вона проживала в будинку, не означає, шо вонамала «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу.

Відсутність гарантій щодо права набувати власність у майбутньому

55. Захист, передбачений статтею 1 Першого протоколу, поширюється тільки на випадки, коли можна заявити претензії щодо конкретної власності. Стаття 1 не захищає право набувати власність.

56. Цей принцип можна проілюструвати справою «Маркс проти Бельгії»(Marckx v. Belgium)30. У даній справі заявниця та її малолітня донька поскаржили-

___________________________________

29 АІ59 (1989), п. 53.

30 А 31 (1979). Порівняйте зі справою «Інце проти Австрії» (Inze v. Austria), A126 (1987). Тут заявник був позашлюбною дитиною і подав скаргу про те, що йому не було дозволено успадкувати ферму його матері (як найстаршому синові), як це могло бути в разі, якби він був дитиною, народженою в шлюбі. Він заявив про порушення статті 1 Першого протоколу, взятої у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Держава, спираючись на рішення у справі Маркс (Marckx), наполягала на тому, що стаття 1 Першого протоколу тут ні до чого. Але Суд відхилив цей аргумент. Він наголосив на відмінності справи Маркс (Marckx) у тому, що, тимчасом як та справа стосувалася потенційного права спадкування, у даному випадку заявник фактично вже успадкував частину ферми і його скарга полягала в тому, що йому не дозволялося успадкувати стільки, скільки він міг би успадкувати, якби був дитиною, народженою в шлюбі.

ся на те, що певні аспекти законодавства Бельгії про статус дитини, народженої поза шлюбом, — зокрема те, що материнство може встановлюватися тільки офіційним актом його визнання, наявність обмежень щодо права матері заповідати майно, а також обмеження права позашлюбної дитини на успадкування майна, — становлять втручання у їхнє право на власність, передбачене статтею 1 Першого протоколу (зокрема у поєднанні зі статтею 14)31. При цьому висувалися й інші претензії, зокрема за статтею 8 32.

57. Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 1 Першого протоколу взагалі не може бути застосована до дочки, і зазначив, що ця стаття лише закріплює право кожного на мирне володіння «своїм» майном, а тому застосовується тільки до наявного в особи майна і не гарантує права набуття майна за заповітом чи в порядку добровільного відчуження.

58. Такий самий принцип був застосований під час розгляду заяви № 8410/78, справа «X. проти Федеративної Республіки Німеччини» (X, v. The Federal Republic of Germany) (1979). У цій справі заявником виступив нотаріус, який працював у Німеччині. Він поскаржився на німецьке законодавство, яке зобов'язувало його зменшити свої розцінки на вчинення нотаріальних актів для певних категорій клієнтів, наприклад, університетів, церков та інших неприбуткових організацій. Вартість послуг зменшувалася на 80% порівняно з розцінками, які він мав право встановлювати за попередніми правилами. Він подав скаргу, зокрема за статтею 1 Першого протоколу. Європейська комісія з прав людини швидко вирішила це питання. Вона зазначила, що претензії нотаріуса щодо розцінок могли б вважатися майном тільки в тому разі, якби ці претензії виникли у зв'язку з конкретним випадком щодо фактично наданих послуг і на підставі чинних [на момент надання послуг] правил визначення розцінок на послуги нотаріусів. Саме лише очікування, що встановлені законодавством правила визначення розцінок не змінюватимуться, не може вважатися правом власності [за змістом статті 1 Першого протоколу].

Власність корпорацій

59. Під захист статті 1 Першого протоколу підпадають не тільки фізичні особи. Захист права на власність поширюється і на юридичних осіб. Це видно з тексту статті 1, де зазначено — «кожна фізична або юридична особа» (курсив авт.).

60. Звідси випливає, що компанії також можуть заявляти про втручання в їхнє право власності. Але акціонери загалом не мають можливості висувати пре-

____________________________________________

31 Стаття 14 Конвенції забороняє дискримінацію щодо здійснення гарантованих нею прав і свобод. Див. нижче, п. 163 і далі.

32 Стаття 8 Конвенції захищає право на невтручання у приватне і сімейне життя

тензії на підставі заподіяння шкоди їхній компанії. Позов конкретної фізичної особи від імені компанії допускається тільки у виняткових випадках, наприклад ■ коли компанія не може вчиняти позов через свої органи або через ліквідаторів. 61. Цей принцип можна проілюструвати справою «"Агротексім" проти Греції» (Agrotexim v. Greece)33. У цій справі заявниками виступили компанії, які маі ли акції пивного заводу в Афінах. Щоб розв'язати певні фінансові проблеми, пивному заводу необхідно було освоїти дві належні йому ділянки землі. Але афінський суд вирішив вжити заходів з метою експропріації цих ділянок. Пивний завод закрили, і для його ліквідації було призначено ліквідаторів. Декотрі зі акціонерів подали заяву до Європейської комісії з прав людини про те, що заходи щодо експропріації суперечать статті 1 Першого протоколу.

62. Держава спочатку стверджувала, що заявники як акціонери не постраждали внаслідок порушення права компанії на власність. Комісія дійшла висновку, І що їх можна вважати такими, що постраждали, оскільки втручання в права пивного заводу призвело до зменшення ціни акцій, а відтак — і до зменшення вартості пакета акцій заявників. Однак Суд з цим не погодився. Він не підтримав І думку про те, що акціонер загалом повинен мати право звертатися із заявою [до органів Конвенції. — Прим. наук, ред.] у зв'язку з порушенням майнових праві компанії. Він звернув увагу на те, що суперечки між акціонерами і радою директорів компанії чи між самими акціонерами — поширене явище. Такі суперечки можуть ускладнювати виявлення факту порушення прав компанії. Якщо керуватися позицією Комісії, то виникає небезпека того, що в умовах конфлікту інтересів виникнуть труднощі з визначенням того, хто має право подавати заяву. Така позиція також викличе справжні проблеми з точки зору вичерпання національних засобів правового захисту 34, оскільки переважно в державах-членах акціонери не мають права звертатися до суду з приводу порушення прав компанії.

63. Таким чином, Суд постановив, що подання фізичною особою заяви від імені компанії, тобто відступ від принципу самостійної правосуб'єктності ком-1 панії, допускається тільки за виняткових обставин, зокрема, коли чітко встановлено, що компанія не має можливості подати заяву через органи, створені установчими документами, або — в разі ліквідації — через ліквідаторів. У даному І випадку не було ні законних підстав відступити від правила про компетенцію ] ліквідаторів реалізовувати таку правосуб'єктність, ні ознак того, що вони не виконують свої повноваження належним чином. Тому вимоги заявників було відхилено ще на етапі попереднього розгляду35

____________________________________________

33 АЗЗО-А (1995).

34 Стаття 35 Конвенції передбачає необхідність вичерпання всіх національних засобів

правового захисту перед зверненням до Європейського суду з прав людини.

35 Рішення у справі «"Агротексім" проти Греції» (Agrotexim v. Greece) відрізняється від деяких попередніх рішень Комісії тим, що в ньому було визнано: якщо акціонерів значна кількість, то вони можуть вважатися такими, що постраждали внаслідок заподіяння шкоди компанії з точки зору статті 1 Першого протоколу. Див, заяву Ne 9266/8I, справа «Ярроу проти Сполученого Королівства» (Yarrow v. the United Kingdom) (1983), і заяву № 1706/62, справа «X. проти Австрії» (X. v. Austria), 21 CD 34 (1966).

ПІ. ТРИ ПОЛОЖЕННЯ

64. Як ми побачили, Європейський суд з прав людини проаналізував статтю1 Першого протоколу як таку, що передбачає три окремі положення. Цей аналіз уперше було викладено у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)36, а потім він час від часу повторювався в подальших рішеннях Суду. Ось ці три положення:

I. Принцип мирного володіння майном (перше речення частини першої).

II. Позбавлення майна (друге речення частини першої).

III. Контроль за користуванням (частина друга).

65. Спочатку розглянемо друге і третє положення, а потім перше.

Друге положення

66. Щоб вирішити, чи мало місце позбавлення майна з точки зору другого положення, необхідно не тільки встановити формальну наявність примусовоговідчуження чи переходу права власності37, а й з'ясувати обставини ситуації, щоб пересвідчитися, чи майно де-факто перейшло в інші руки.

67. Цей аспект було роз'яснено у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)38, яка стосувалася видачі дозволів на примусове відчуження і рішень про заборону будівництва щодо нерухомого майна в Стокгольмі (Швеція)39. У цій справі Суд зазначив: «За відсутності формального примусового відчуження, тобто переходу права власності, Суд вважає, що необхідно глибше проаналізувати обставини і прояснити реальну ситуацію, з приводу якої подано скаргу... Оскільки Конвенція покликана гарантувати права, які є «практичними й ефективними»..., слід з'ясувати, чи в даній ситуації можна говорити про експропріацію де-факто, як стверджують заявники» (п. 63)40.

68. Такий підхід до питання про те, що ж слід вважати вилученням власності, відповідає підходу, який використовується в загальному міжнародному праві.Згідно з ним, «...вжиті державою заходи можуть обмежити права власності до такої міри, коли ці права стають настільки мізерними, що їх слід вважати експропрійованими, хоча держава і не мала на меті експропріювати їх, і законне право на майно формально зберігається за початковим власником»41.

___________________________________________

36 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

37 Щодо прикладу формального переходу права власності, яке суперечить другому положенню статті 1 Першого протоколу, див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції» (The Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року. зв А52 (1982).

39 Щодо стислого аналізу фактів цієї справи див. вище, п. 9 І далі. У цій справі Суд відкинув аргумент, згідно з яким застосуванню підлягає друге положення статті 1 Першого протоколу, бо не було ні юридичного позбавлення права власності, ні примусового відчуження де-факто, оскільки заявники практично мали змогу продати своє майно, хоча зробити це стало важче внаслідок вжиття оскаржених заходів.

40 Див. також справи: «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 38, і «Анріш проти Франції» (Hentrichv. France), A296-A (1994),п. 34-35.

41 Справа стосовно «Старретт Хаузінг Корпорейшн» і Уряду Ісламської Республіки Ірану (Starrett Housing Corporation and the Government of the Islamic Republic of Iran), проміжне рішення, винесене в грудні 1983 року трибуналом з розгляду претензій між Іраном і Сполученими Штатами Америки

[Залишається дивуватися, чому Суд не застосував цей принцип послідовно у справі «Гайдук та інші проти України» (справа вкладників Ощадбанку). Адже він був більш ніж наочно представлений у цій справі: штучне знецінення державою вкладів у 100 000 разів (!), що перетворило їх з еквіваленту десятків тисяч доларів у еквівалент декількох центів, не могло бути оцінене ніяк інакше, як перетворення прав на вклади на «настільки мізерні, що їх слід вважати експропрійованими» До речі, автор цього матеріалу під час обговорення відповідної справи в аноні-мізованому стані (у вигляді гіпотетичної справи) під час тренінгу для українських адвокатів (див. вступне слово) дійшла саме такого висновку (до того як у реальній справі Суд проігнорував цей та інші аргументи) і під час ділової гри «вирішила» справу на користь заявників. Що ж, принаймні «вкладники» перемогли в теорії хоча й програли на практиці. Наш коментар щодо цього рішення див. у примітці до переліку справ Суду в кінці цього розділу. — Прим. наук, ред.]

69. Показовий приклад заходів, які де-факто стали експропріацією, бачимо у справі «Папаміхалопулос проти Греції» (Papamichalopoulos v. Greece)42. Заявники були власниками великої та цінної ділянки землі в Греції. Ця ділянка мала вихід на берег моря, і в 1963 році заявники отримали дозвіл грецького управління туризму на будівництво на ній готельного комплексу. Але згодом влада у Греції перейшла до рук військової диктатури, і в серпні 1967 року земельну ділянку (в тому числі і пляжну частину) було передано Військово-морському флоту. Заявники,зрозуміло, звернулися з вимогою повернути ділянку, але не домоглися цього.Військово-морський флот почав на цій ділянці будівництво військово-морської бази і санаторію для офіцерів.

70. Незважаючи на оскарження цих дій у різні судові органи Греції і ряд пропозицій від імені держави щодо обміну ділянки заявників на іншу ділянку, заявники так і не отримали компенсації аж до початку 1990-х років, коли вони звернулися до Комісії в Страсбурзі.

71. Коли справа надійшла на розгляд Європейського суду з прав людини, Суд передусім підкреслив, що таке обмеження права має розцінюватися як триваюче порушення, що продовжується з 1967 року. Суд зазначив, що це обмеження не полягає в контролі за користуванням майном, а тому третє положення статті 1 не застосовується. Що ж до другого положення, то земельна ділянка з формальної точки зору не була експропрійована у тому розумінні, що право власності на неї не було передане. Але оскільки Конвенція має на меті захист прав, які є «практичними та ефективними», то необхідно було з'ясувати, чи в ситуації, з приводу якої було подано скаргу, все ж не мала місця експропріація де-факто.

72. Суд зазначив, що фактично власність заявників фізично перейшла до Військово-морського флоту, який почав на цій ділянці будівництво. З цього моменту заявники не могли користуватися своїм майном, продати, заповісти,віддати в заставу або подарувати його. Суд дійшов висновку, що позбавлення заявників можливості розпоряджатися земельною ділянкою разом з неефективністю всіх вжитих заявниками заходів для виправлення цієї ситуації призве

ли до досить серйозних наслідків у формі експропріації земельної ділянки заявників де-факто 43.

73. Цей принцип також було нещодавно застосовано у справі «Брумерескупроти Румунії» (Brumarescu v. Romania) 44, в якій Європейський суд з прав людини ше раз наголосив, що при визначенні того, чи відбулося позбавлення майна у сенсі другого положення, слід глибше проаналізувати обставини, «зазирнути за лаштунки» і з'ясувати ре