МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ України МАРІУПОЛЬСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КАФЕДРА ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

Информация о документе:

Дата добавления: 06/01/2015 в 19:15
Количество просмотров: 39
Добавил(а): Фарид Азизов
Название файла: m_n_sterstvo_osv_ti_nauki_ukra_ni_mar_upolskiy_der.doc
Размер файла: 285 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ України МАРІУПОЛЬСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КАФЕДРА ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ІНАУКИ України

МАРІУПОЛЬСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН






КУРСОВА РОБОТА

«Судова реформа 1864 р.»
















студента ІІ курсу

спеціальності «Історія»

Азізова Фаріда Бахтіяровича

Науковий керівник:

доц. Коробка В.М.





Маріуполь – 2014

ЗМІСТ


ВСТУП........................................................................................................... 3


РОЗДІЛ 1.

ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМИ..…………………..……………..11


РОЗДІЛ 2.

СУДОВІ СТАТУТИ 1864 РОКУ – ОСНОВА ПЕРЕБУДОВИ ІМПЕРСЬКОГО СУДУ ……………………………………….18



РОЗДІЛ 3.

ВПРОВАДЖЕННЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ……….28



ВИСНОВКИ................................................................................................32


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ........................35




















ВСТУП


Актуальність темиобумовлена тим, що судовоправова реформа стала складовою частиною новітнього українського державотворення. Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради ще в 1992 р., головною її метою виступає реалізація демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою наукою і практикою, гарантування права громадянина на розгляд його справи компетентним і неупередженим судом у змагальному процесі.

Конституція та Закон України «Про судоустрій» передбачають необхідність залучення громадян до здійснення правосуддя за допомогою таких інститутів безпосередньої демократії, як народні засідателі та суд присяжних. Впровадженню цих установ сприятиме поступова уніфікація та адаптація українського законодавства до норм європейського права в процесі євроінтеграції України.

Проте внаслідок тривалої та несистемної державної політики у вітчизняному правосудді бачимо приклади порушення принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, втручання у справи суду з боку адміністрації, беззаконня та корупцію.

Суттєвий внесок у розробку теоретичного підґрунтя новітньої судової влади зможе зробити більш повна та достовірна реконструкція історичного досвіду перетворень форм судоустрою та судочинства. Яскравим прикладом ефективного функціонування демократичного суду є система правосуддя в Російській імперії за Судовими статутами 20 листопада 1864 р.

Актуальність дослідження пов’язана й з тим, що судова реформа 1864 р. та її проведення комплексно не вивчена і потребує наукової уваги сучасних дослідників. На сьогодні маємо лише праці, які за територіальним або інституціональним принципом носять фрагментарний характер і не розкривають всього процесу докорінної реформи суду в українських губерніях у другій половині ХІХ ст.

Об’єктомдослідження виступає судоустрій та судочинство в підросійській Україні 1848 – 1880 рр.

Предметом курсової роботи є судова реформа 1864 р., розробка Судових статутів, процес їх прийняття та впровадження на території українських губерній Російської імперії.

Хронологічні межікурсової роботи охоплюють період з 1848 р. до 1880 р. Нижня межа заснування – спеціального ІІ відділення канцелярії імператора з розробки положень щодо реформування судової частини. Верхня межа – офіційне закінчення впровадження Судових статутів 20 листопада 1864 р. на українських землях імперії.

Географічні межі– Російська імперія станом на 1864 – 1880 рр.

Історіографія теми.Судова реформа, розпочата в 1864 р., одразу викликала увагу істориків, юристів і публіцистів, які вступили в дискусію. У 1860-х рр. у світ виходять перші науково-публіцистичні праці, основною метою яких був аналіз та визначення перспектив розвитку нового суду, а також роз’яснення щодо застосування норм судових статутів. Дискусія щодо реформи проводилась між двома напрямками тогочасної історіографії ліберального та консервативного (охоронного). Консерватори і ліберали вже у 1860-х рр. дійшли спільного висновку, що стара система правосуддя вичерпала себе і були потрібні докорінні зміни, для подолання кризи суду [24, с. 3]. Ліберали (І. Гессен, А. Коні, М. Філіпов, Г. Джаншиєв та ін.) виступали за якнайшвидшу повну перебудову системи правосуддя за зразками європейської судової практики задля подолання його важкого становища. Консерватори (М. Катков, П. Леонтьєв, Н. Коркунов) висловлювали негативне ставлення до реформи, вважаючи її штучною, та виступали за поступову заміну старої системи суду шляхом зміни структури судових установ, а також формування високофахового кадрового складу судової гілки влади. Більшість інформації щодо громадської дискусії збереглося на шпальтах періодики того часу – газетах «Московские ведомости», «Русский вестник» та «Русская старина»[36].

Узагальних працях ХІХ – поч. ХХ ст. А. Сафонова [87] і Г. Джаншиєва [35] судова реформа розглядається у зв’язку з іншими перетвореннями. При цьому увага акцентувалась на ролі особи імператорів в проведенні і згортанні реформ.

У комплексномудослідженні з історії проведення реформи І. Гессена увагу зосереджено на ставленні урядових кіл і суспільства до реформованого правосуддя, поміж іншого аналізувалися й основи Судових статутів [31]. У статтях Г. Джаншиєва комплексно розглянуто етапи реформи – розробка, підготовка, впровадження Судових статутів, діяльність видатних юристів Д. Зам’ятіна, Д. Ровінського, С. Зарудного [35]. Г. Джаншиєв керувався виключно позитивними сторонами діяльності пореформених судових органів.

Розгляд впровадження та функціонування суду присяжних в імперській судовій системі одним з перших здійснив М. Буцковський у монографії «О приговорах по уголовным делам решаемым с участием присяжных заседателей» (СПб., 1866). Ця робота характеризується викладом коментарів до найважливіших статей Устрою судових установлень, які регламентували діяльність суду присяжних. Автор проаналізував рівень репресивності нового правоохоронного інституту та його якісний склад [24].

О. Бобрищев-Пушкін у дослідженні «Эмпирические законы деятельности русскогосуда присяжных» (М., 1897) розмірковував над правосвідомістю російських присяжних, використовуючи не тільки свої особисті враження, але й статистику та аналіз вердиктів[20].

У спеціальній праці М. Буцковського «О деятельности прокурорского надзора вследствие отделении обвинительной власти от судебной» (СПб., 1867), розглянуто реорганізаційні заходи в правоохоронній системі та визначено місце і роль прокурора-обвинувача під час судового процесу за участі присяжних повірених та присяжних засідателів [23].

Отже, ми можемо визначити, що дореволюційні праці є важливими для нас через те, що вони розкривають процес розробки та впровадження реформи суду. Недоліком зазначених праць є відсутність об’єктивної критики та ідеалізація Судових статутів 20 листопада 1864 р. Причиною такого стану речей стала жорстка цензура, що домінувала в Російській імперії.

Радянська історіографія також зробила певний внесок у дослідження судової реформи. Щоправда, більшість праць зазначеного історіографічного періоду у своїх висновках орієнтувалась на праці В. Леніна, який суперечливо ставився до проведення реформи суду та називав її недосконалою, односторонньою, а також «буржуазною» [57, с. 401 – 419]. У 1930-х рр. через скасування інституту суду присяжних та негативні відозви на його адресу, дослідження цієї проблематики не проводились. У подальшому найбільш системні наукові дослідження проводилися лише до сторіччя реформи, а потім носили несистемний та епізодичний характер. Разом з тим радянські науковці у контексті аналізу внутрішньополітичного розвитку Російської імперії, суспільно-правових відносин та інституту влади в цілому, поклали початок науковій дискусії щодо сутності та значення Судових статутів 1864 р. [91, с. 2].

Вагомий внесок у дослідженнясудової реформи зроблено Б. Віленським, який висвітлив розробку проектів судової реформи в монографії «Підготовка Судових статутів 20 листопада 1864 в Росії» (Саратов, 1963) [26]. Пізніше світ побачила друга його праця «Судова реформа та контрреформа в Росії» (Саратов, 1969), в якій автор детально розглянув історіографію проблеми, хід реформи та її згортання [27].

В 70 – 80-ті рр. ХХ ст. вийшло багато праць, присвячених окремим аспектам судової реформи. Серед них монографія П. Щербини, що висвітлювала перебудову судоустрою в Правобережній Україні [99]. Сутність реформи час від часу висвітлювалась у науковій періодиці [50; 79; 97]. Історіографічний аналіз робіт радянських вчених з проблеми здійснено Н. Корневою [51].

Отже, досягненнярадянських вчених з проблеми реформування суду полягали у тому, що дослідники спробували проаналізувати сутність реформи, механізми взаємодії нової судової влади та імперської адміністрації. Світ побачили праці про реалізацію реформи в окремих регіонах імперії. Разом з тим у радянській історіографічний період, фактичний матеріал розглядався через призму класового підхіду, конкретних ленінських оцінок, що ставало на заваді всебічного та об’єктивного розгляду.

На сучасномуісторіографічному етапі проблема, природньо, досліджується в Росії та Україні. На початку 1990-х рр. велась наукова дискусія щодо значущості введення Судових статутів 1864 р. в контексті великих реформ [71]. Такі вчені, як А. Верещагіна [25],Л. Захарова [39], О. Демичев [34], А. Трусов [85]– висвітлюють загальні питання та сутність судової реформи. О. Афанасьєв [18; 19],О. Геворгиз [29], С. Казанцев [82]– присвятили роботи різним аспектам розробки, підготовки, становлення та еволюції суду присяжних.

А. Поповарозглянула вплив реформи на суспільний розвиток та політичну культуру в Російській імперії [67]. Роль видатних юристів в реформі суду висвітлювали Д. Легкий[55; 56],О. Репніков [72], В. Терешков [84].

У статті С. Лонськоїрозглядався інститут мирового судді, з використанням статистичних матеріалів. Наприкінці 1990-х рр. вийшов навчальний посібник «Судебная реформа 1864 г. в России» (Новосибірськ, 1999) укладачами якого є Л. Бєлковець та В. Бєлковець [80]. Ця монографія здебільшого повторює положення Б. Віленського, окрім ролі революційного впливу як чинника реформи.

Українські правознавцідосліджують проблеми функціонування суду присяжних (О. Сидорчук [78], О. Середа [77], В. Кульчицький [52; 53; 54], І. Зубочова [40]), питання формування адвокатури (В. Святоцька [75]), мирові суди (Д. Шигаль [98]), інститутів апеляції (Н. Бондаренко-Зелінська [21]) та організації прокуратури (Р. Савуляк [73]). Більшість праць вийшли вже у 2000-ні рр., що вказує на прогресивний рух української історичної та історико-правової наук.

При дослідженні проблеми впровадження Судових статутів 20 листопада 1864 р. в Україні для нас є корисними краєзнавчі дослідження, прикладом яких є матеріал, зібраний маріупольськими краєзнавцями Р. Божко, Р. Саєнко та ін. [59].

Проаналізувавши українську історіографію, ми можемо констатувати, що правознавці та історики активно долучились до дослідження судової реформи на сучасному етапі.

Отже, реформа судової системи 1864 р.досліджена досить добре. Проблемою залишається відсутність комплексних праць щодо впровадження судової реформи та функціонування нових інститутів. Пік дослідження цієї теми припав на часи ще Російської імперії, де конкурували два протилежні погляди щодо долі та принципів судових статутів 20 листопада 1864 р. У радянські часи дослідженню судової реформи було приділено увага із відчутним впливом класового підходу. На сучасному етапі дослідження в Росії та Україні ведеться на середньому рівні інтенсивності, у зв’язку з еволюцією історичною науки та переосмисленням минулих методів досліджень та аналізу історичних подій, явищ та діячів.

Метадослідження полягає у розгляді передумов судової реформи, етапів розробки, підготовки та процесу впровадження Судових статутів 20 листопада 1864 р. в підросійській Україні. Реалізація мети потребує вирішення наступних дослідницьких завдань:

розглянути передумови перебудови системи судоустрою в імперії;

дослідити процес розробки Судових статутів 20 листопада 1864 р., та позицію громадськості щодо майбутньої реформи;

визначити структуру та принципи Судових статутів 20 листопада 1864 р. як нормативно-правової основи реформи;

охарактеризувати впровадження судової реформи 1864 р. в підросійській Україні.

Джерельнубазу курсової роботи становлять законодавчі акти, діловодні документи, епістолярні матеріали, мемуари діячів реформи та її сучасників. Серед законодавчих документів головне місце належить Судовим статутам 1864 р., які складаються з «УказаПравительствующему Сенату» 20 листопада 1864 року [13], «Учреждениясудебныхустановлений»[16], «Устава уголовногосудопроизводства»[15], «Устава гражданського судопроизводства»[12], «Уставао наказаниях, налагаемых мировыми судьями» [14].У цих законодавчих актах викладена сутність та принципи функціонування нової системи судочинства. Процес впровадження статутів регламентує постанова Сенату «Основные начала преобразования судебной части в России» від 29 вересня 1862 [5, 109 – 111].

Законодавчі акти, що регламентують процес впровадження реформи на території України: «О введении в действие Судебных уставов 20 ноября 1864 г. в губерниях: Харьковской, Курской, Орловской и Воронежской и в уездных городах: Бахмут и Славяносербск Екатеринославской губернии и Липецк, Лебединск и Усмань Тамбовской губернии. Высочайший указ,данный Правительствующему Сенату от 10 января 1867 г.»[3], «О порядке введения Судебных уставов 20 ноября 1864 г. в губерниях: Харьковской, Курской, Орловской и Воронежской. Открытие Харьковской судебной палаты и окружных судов Харьковской губернии. Высочайшее повеление, предложенное сенату управляющим министерством юстиции от 28 октября 1867 г.» – надають відомості щодо механізму впровадження та принципів формування органів судочинства в майбутньому підпорядковані Харківській окружній судовій палаті[4]. «Расписание числа нотариусов в губерниях и уездах, входивших в округ Харьковской судебной палаты. 1867» – дає низку фактів про устрій супутній судовій системі - нотаріату, що також був новиною для України [8].

Внаслідок активної роботи нових інститутів суду в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. видаються довідкові видання: збірники кримінальних, цивільних справ [6; 83] офіційних роз’яснень щодо роботи органів судочинства [5; 10].

Джерельна база дослідження є достатньою для об’єктивного та ґрунтовного дослідження судової реформи 1864 р.

Методологіядослідження. Наукове пізнання судової реформи 1864 р. забезпечена принципами історизму, системності та об’єктивності. Саме ці регулятивні засоби визначали сутнісний бік пізнання і спрямували розвиток науково-дослідних дій.

Для розв’язання наукових завдань в курсовії роботі нами застосовувались наступні методи дослідження – системно-структурний – за допомогою якого ми розглядали судову реформу 1864 р. як складно організовану та саморегульовану подію в межах процесу модернізації імперського суспільства, порівняльно-історичний, що ґрунтується на зіставляння та виявлення загальних та особливих рис у впровадженні Судових статутів в українських губерніях імперії; історично-хронологічний – передбачає розгляд подій в хронологічному порядку та з відповідною логікою перебігу подій; нормативно-ціннісний – аналіз найважливіших подій та їх значення для розробки та перебігу реформи судочинства, біографічний який дозволив визначити роль і місце окремих осіб в процесі розробки положень судової реформи. Чільне місце посідають принципи історизму, системності, всебічності, об’єктивності, наступності.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання його матеріалів, теоретичних положень і висновків для подальшого застосування в навчальному процесі. Дослідження може бути використане у науководослідницькій роботі, тобто, в процесі подальшого дослідження проблеми та корисним при підготовці навчальних занять середніх навчальних закладів з історії України.

Структура дослідженнявизначається його метою і завданнями. Курсова роботаскладається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМИ


Судова реформа була наслідком загальної кризи російського самодержавства. Системна криза торкнулася інститутів судочинства та їх функціонування. Структура та основи організації діяльності дореформеного суду були закладені «Учреждением для управления губерний» 1775 р. Суд з часом перетворився на формальний орган, оскільки всі його функції виконували адміністративні органи - губернські правління, органи поліції.

Суд на середину ХІХ ст. був становий з безліччю інстанцій, складними і заплутаними процесуальними вимогами та великою кількістю виключень з загального судочинства. У дореформеному суді було складно визначити коло справ, які мають підлягати розгляду тим чи іншим судовим органом. Суд будувався за становим принципом. Участь суспільного елемента у вигляді станових засідателів, які обирались на декілька років в судову палату не виправдовувала себе і носила скоріше формальний характер[19].

Існувалобагато спеціальних судіввійськовий, духовний, комерційний, совісний, межовий та ін. Найбільшим недоліком дореформеного суду було хабарництво, яке набуло жахливого, всепоглинаючого характеру. Спроби уряду боротися з ним не давали ніяких результатів, оскільки воно охопило весь державний апарат. Судова система була породженням феодально-кріпацької системи державної влади.

Дореформений суд Російської імперії характеризувався великою громіздкістю. Існувала велика кількість судових інстанцій, побудованих на станових засадах.

Судова влада залежала від адміністрації. Фактично судова система була її придатком. Суди знаходилися в повній залежності від адміністративної влади, що говорить про суб’єктивність всіх процесів, а якщо рішення суду не влаштовувало владу, то вона скасовувала його розпорядженням вищих інстанцій [81, с. 123].Особливо яскравою була думка А. Устінова – лідера тверського дворянства, який зазначав, що суд у нас не важить нічого, адміністрація тримає всю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде бажане їх керівництву. При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що поважає тільки гроші і суспільне положення [45, с. 231].

Слідство відбувалося за «зачиненими дверима». Велося таємне та письмове діловодство зі складною системою доказів, застосовувалися тортури, постійний психологічний тиск на підсудного. Через домінування в слідстві системи формальних доказів доля підсудного залежала цілком і повністю від волі судового чиновника [19]. Наслідком цього стала велика кількість несправедливо засуджених.

Суддівські кадри відрізнялись низьким загальноосвітнім рівнем та відсутністю юридичного фаху. Посади суддів обіймали військові, секретарі, чиновники низького рангу, які не знали законів, не цікавились правосуддям та не мали судової практики. Судовій практиці були притаманні корупція серед суддів та слідчих.«А ні царські накази, а ні страх перед законом, а ні та ненависть… котрою клеймив народ лицемірів-суддів, називаючи їх «чорнильною кляксою», «кропивним зерном», не зупиняла багатьох користолюбців…, продавати закон та совість…»[87, с. 162]. Хабарництво було настільки поширеним, що наприклад міністру внутрішніх справ В. Паніну довелося давати, через посередників, хабар для прискорення майнової справи своєї доньки [19].

Слідство та судовий процес у дореформений час відрізнялись довготривалістю. Більшість цивільних та кримінальних справ розглядалась протягом десятків років і закінчувались через давнину справи або смерть підсудного.

В той же часнизький рівень репресивності суду призводив до того,що більше половини підсудних звільнялись через брак доказів та припинення позову.Внаслідок цих явищ величезна маса людей лишалась за судовим процесом та мала низький рівень довіри до правосуддя.

Саме ці процеси у дореформеному суді підштовхнули владу і суспільство, до негайної судової реформи. Якщо брати сутність, то реформа є політичною дією, а її головне призначення полягає у тому, щоб за короткий термін часу надолужити відставання від прогресу, що надає змогу державі існувати далі і динамічно розвиватись [61,с. 103]. Потребу оновлення відчувало імперське суспільство та одним з найважливіших кроків, на шляху оновлення державного механізму, стала реформа суду, яка від самого початку не залежала від станових інтересів та привілеїв [30, с. 88].

Проблеми у судовій системі розумів Микола І, який у відповідь на доповідь про стан справ в департаментах Санкт-Петербургу (не вирішено 3375 справ, не виконано 1500 наказів, розтрачено 650 тис. карб.) наклав критичну резолюцію:«Неслыханный срам! Беспечность ближнего начальства неимоверна и ничем не извенительна; мне стыдно и прискорбно, что подобный беспорядок мог под глазами моими и мне оставаться неизвестным» [25, с. 26].

Зауважимо, що у судовій реформі були зацікавлені всі стани російського суспільства, крім судових чиновників, які мали великий зиск від недосконалого судочинства і не бажали пристосовуватися до нових порядків. Прихильником судової реформи виступив, перед усім, імператор Олександр ІІ та його брат Костянтин Миколайович, якій був навіть радикальнішим за брата [74, с. 122].

М. Чубинський писав, що без селянської реформи спроби поліпшити суди незмінно терпіли невдачу, найважливішою з причин було існування узаконеного безправ’я, як кріпосництво [45, с. 231 – 232].

Для систематичного перегляду всього судового ладу працювала комісія з 1843 р., яку очолював Д. Блудов. Наслідком роботи комісії стали розроблені нею малоефективні та консервативні проектів майбутніх змін у системі судочинства [45, с. 249]. Реформаториправознавці розуміли, що для дореформеного суду, від якого, як говорив І. Аксаков, «волос стає дибом и мороз дере шкіру» заходи, щодо покращення вже не підходили, а існувала нагальна потреба радикальних змін усієї системи суду.

На основі скрутного становища судової системи Микола І у 1848 р. створює спеціалізоване ІІ відділення особистої канцелярії імператора, головною метою якого було створення проектів статутів цивільного та кримінального судочинства [72, с. 163]. З різних куточків імперії під час роботи комісії, надходили різні проекти від передових представників різних верств імперського суспільства.

Процес розробки та підготовки основних положень майбутньої судової реформи вчені розподіляють на два періоди. Перший це з 1848 по 1861 рік ,другий з 1861 до 1864 (В. Шувалова, А.Трусов), які обґрунтовували надану періодизацію важливістю селянської реформи в процесі розробки перетворень суду. Ми не будемо заперечувати значення селянської реформи 1861 р., але на нашу думку можна виділити інакшу періодизацію процесу розробки судових статутів. Основою наданої нами періодизації - є діяльність видатних юристів та їх вплив на перебіг розробки Судових статутів.

Отже, перший етап це 1843 – 1857 – розробка теоретичних консервативних заходів для оновлення системи правосуддя, робота над статутами Д.М. Блудова, [84]; другий - 1857 - 1861- розробка теоретичних положень структурного реформування суду при активній роботі С. Зарудного, прихід до влади Олександра І, прискорення темпів розробки [52, с. 116] в цей період був виданий перший Положення про судоустрій, де закріплювалась концепція діяльності мирових суддів [86]; третій 1861 – 1864 - кінцева розробка та редагування Судових статутів у відповідності до нових умов соціально-економічного розвитку імперії (селянська 1861 р., земська 1864 р. реформи) Д.Стасов, С. Зарудний, Н. Буцковський, К. Победоносцев, Д. Равинський, під керівництвом В.П. Буткова [34, с. 386]. Важливо відзначити, що майбутній контрреформатор та поборник консерватизму К. Победоносцев приймав активну участь у розробці положень про гласність та відкритість нового суду в Росії, за що отримав особисту вдячність імператора Олександра ІІ [72].

Тепер ми більш детально розглянемо процес розробки судової реформи у період з 1843 по 1864 рр.У 1843 році було створено спеціальне ІІ відділення канцелярії імператора Росії. Очолив її граф Д.М. Блудов [84]. В цьому ж році керівник ІІ відділення потребував зауваження від членів судового міністерства,на основі яких склав «пропозиції», щодо необхідних покращень суду. У 1845 році розпочалась робота над підготовкою нового Кримінального укладання, підготовчі роботи по покращенню цивільного процесу. Г. Джаншиєв охарактеризував цей період як «паліативний», тобто проекти змін залишалися на папері і носили характер «часткових реформ» [34,с. 394].

Участь у судових перетвореннях, а саме їх підготовці, узяв видатний юрист Д. Стасов та автор основних статутів реформи С. Зарудний. Разом з колегами вони мандрували по країнах та вивчали судові системи Німеччині, Франції, Італії саме в період з 1857 до 1861 рр. Ознайомившись з європейським досвідом, Д. Стасов взяв активну участь у підготовці майбутньої реформи суду, через організацію низки юридичних гуртків у Петербурзі задля теоретичного та практичного дослідження правових питань, які на практиці втілив С. Зарудний [56, с. 10]. У останній період підготовки з 1861 по 1864 рр. засідання комісії з розробки Судових статутів та юридичного гуртка Д. Стасова проходили спільно, де обговорювалися положення реформи та матеріали по підготовці статей кримінального та цивільного статутів. Д. Стасов пізніше напише зауваження до проекту Статуту цивільного судочинства [42, с. 201-202].

З 1857 – 1860 рр. робота щодо розробки реформ прискорилась через зміну поглядів керівника комісії графа Д.М. Блудова [84]. Внаслідок чого було внесено до Державної Ради «Устав гражданского судопроизводства», «Положение о присяжных поверенных», «Устав судопроизводства», автором і упорядником яких був С. Зарудний. Проекти становили величезний крок вперед. Серед «непорушних начал» проголошувалося: відділення влади судової від адміністративної, знищення канцелярської таємниці, гласність, усність, запровадження змагальності та адвокатури, нові механізми апеляції [34, с. 397].

Розробку судової реформи прискорило скасування кріпосного права з 1861 р. серед розробників реформи постало питання впровадження суду присяжних як елементу нового судочинства. Поштовхом у вирішенні питання запровадження суду присяжних в Росії належить московському губернському прокурору Д. Ровєнському, ідеї якого зустріли підтримку з боку юристів Н. Буцковського та С. Зарудного [49, с. 64]. У своїй записці Д. Ровєнський, вказує значимість участь народно-суспільного елементу в російському карному суді, розвивав думку про необхідність заміни існуючих при судах станових засідателів на присяжних засідателів. Запорукою успіху перетворення станового кримінального суду в суд присяжних була у тому, що представники суспільства за реформою зосереджували свою увагу виключно на питання про вину або невинність підсудного[86, с. 196 ].

На початок 1861 року на розгляд Державної ради було подано загалом з 1857 по 1861 рр. 14 законопроектів, що пропанували різні зміни в структурі судової системи та судочинства, загалом матеріали судової реформ склали 74 томи [35, с. 201].

З 1862 р.починається розробка і положень про майбутній інститут присяжного повіреного, який очолив українець за походженням видатний адвокат, вчений-юрист О. Кістяківський. Потребу в цьому інституті пояснюється низьким рівнем освіти, правовою безпомічністю переважної більшості населення, недостатній розвиток змагальності, незрозуміле уявлення своїх прав та свобод, а також способів його захисту, що і спричинило виникнення верстви адвокатів [75, с. 147].

Головним у роботі С.Зарудного було вирішення питання: яким має бути склад суду, зокрема кримінального, бо для досягнення загальної довіри до суду, особливо кримінального, потрібно відповісти на запитання за яких умов досягається загальна довіра до судових рішень? До цих умов він відніс: 1) чисельність членів суду; 2) право обвинуваченого відводити суддів; 3) склад суду повинен складатись з постійних та змінних членів [53, с. 116].

Необхідність негайної судової реформи диктувалася економікою країни, що знаходилася в глибокій кризі після Кримської війни. Саме вона давала можливість розраховувати на допомогу іноземного капіталу.

Для укладання вже кінцевих проектів статутів була утворена особлива комісія, до якої були залучені найкращі юридичні сили російського суспільства, починаючи з сенаторів, професорів права та закінчуючи представниками з числа найбільш вдалих практиків. Комісія почала з того, що проаналізувала всі зауваження та побажання, що надійшли раніше. В процесі аналізу значна кількість відозв, зауважень та пропозицій з місць були переглянуті та восени 1863 р. були складені остаточні проекти Статутів, котрі були підкріплені ґрунтовними, виваженими та професійно розписаними пояснювальними записками.

У такому вигляді статути надійшли на розгляд ІІ департаменту та міністерству юстиції восени 1863 р. Міністр юстиції Д. Замятін після перегляду Статутів надав вичерпний додаток в 500 сторінок із зауваженнями та роздумами щодо Статутів. У грудні 1863 р. проекти Судових статутів надійшли разом з численними зауваженнями до Державної Ради, за участю найвизначніших вчених і практиків вітчизняної юстиції.

Судова реформа 1864 р., як бачимо, готувалася і проводилася за найактивнішої участі фактично всієї юридичної громадськості тодішньої Росії. У численних і багатосторонніх обговореннях проектів Статутів брали участь не тільки члени Державної ради, міністри, сенатори і професори, але й представники всього юридичної спільноти Росії, аж до секретарів повітових судів. Участь значної кількості висококласних юристів забезпечило реформі міцний науковий фундамент. [53, с. 116].

Це свідчить, що процес розробки судових статутів був на високому ріні і, на відміну від інших реформ, був комплексним та системним [26, с. 87].

Отже, судова реформа була однією з головних на порядку денному в Російській імперії, оскільки суспільство потребувало змін у цій сфері.

РОЗДІЛ 2

СУДОВІ СТАТУТИ 1864 РОКУ – ОСНОВА ПЕРЕБУДОВИ

ІМПЕРСЬКОГО СУДУ


20 листопада 1864 року імператор Олександр IIпідписав Указ Правительствуючому Сенату, що затвердив чотири законодавчі акти:Устрій судових установлень, Статут кримінального судочинства; Статут цивільного судочинства, Статут про покарання, які накладають мирові судді.У подальшому ці акти, як єдине ціле матимуть загальну назву – Судові статути 20 листопада 1864 р. й стали основою всієї судової системи Російської імперії до революції 1917 р.

У згаданому Указі наголошувалося, що мета реформи полягає у встановленні в Росії суд швидкого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих, прославити судову владу, дати їй належну самостійність і загалом утвердити в народі пошану до закону, без якої неможливий суспільний добробут і яке повинне бути постійним керівником дій всіх і кожного, від вищого до нижчого [13, с. XL].

Судові статути 1864 року внесли у імперський судоустрій важливі елементи цивілізованого правосуддя - суд присяжних засідателів і адвокатуру. Статути скоротили кількість судових інстанцій, проголосили демократичні принципи судочинства, незалежність суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність процесу, скасували систему формальних доказів і різницю підсудності за станами, запровадили інститут судових слідчих, мирова юстиція стала виборною [74, с. 123]. Порівняно із середньовічними інститутами і принципами суду і процесу, що існували в Росії до 1864 року, запровадження нових інститутів і принципів, при всій їх обмеженості, було, безперечно, прогресивним фактом.

Нова система правосуддя включала в себе всі судові установи. Головна роль серед них за законом належала судам. При них же складалися органи, установи та особи всіх інших судових установлень (прокурори і судові слідчі; судові пристави, їх товариства, присяжні повірені та їхні ради; канцелярії судових місць, нотаріуси та кандидати на посади по судовому відомству), яким у судочинстві належала допоміжна роль. Внаслідок такого розподілу ролей між судами і всіма іншими судовими установами суди в цій системі іменувалися «судовими місцями». А решта що складалися при них органи, установи (в літературі і на практиці їх іноді іменували «судовими установами», «судовими службами» або навіть «магістратами») розглядалися в якості допоміжних органів суду. Вінцем всієї системи судових установлень, за принципом організаційної єдності було єдине судове відомство - Міністерство юстиції Росії [85].

За судовими статутами судова система імперії поділилась на дві частини за територіальним та виборчим чинниками:

  • місцеві суди – мировий суд, з’їзд мирових суддів, які були виборчою ланкою суду;

  • загальні суди - окружний суд, судова палата, де судді призначалися владою.

    Єдиною касаційною інстанцією для всіх судів імперії ставали департаменти Сенату – кримінально-касаційний та цивільно-касаційний [27, с. 164].

Мировий суд був запроваджений для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирова юстиція, виборчий та одноосібний у першій інстанції суд [97, с. 124]. Повіти і міста були місцем знаходження мирових суддів. Повіт з існуючими на його території містами становив мировий округ, який поділявся на дільниці, в кожній з них правосуддя здійснював дільничний мировий суддя [ 71, с. 23].

Місцевому судовому інституту – системі мирових судів, організатори реформи відводили вельми важливу роль. Ці суди були щонайближче до населення і його проблем. Саме вони повинні були сприяти, як наголошувалося в Указі від 20 листопада 1864 р., впровадженню суду швидкого, правого, милостивого і рівного «для всіх підданих» [13, с. XL].

Самостійність мирового судді при здійсненні правосуддя, одноосібний розгляд справ, його безсторонність, відсутність зацікавленості в результаті справи, незалежність від виконавчої влади, використання місцевих звичаїв, норм моральності дозволяли йому більш оперативно розглядати конкретні справи і приймати по них справедливі рішення.

Мирові судді обиралися, з місцевих жителів, які володіли земельними ділянками площею не менше 400 десятин або мали нерухоме майно вартістю не менше ніж 1500 рублів(містах – 3000 - 6000 руб.) на 3 роки повітовими земськими зборами, а в містах – міськими думами із затвердженням Сенату. У Волинській, Київській та Подільській губерніях мирові судді призначалися міністр юстиції.

Мировим суддям були підсудні дрібні кримінальні справи, що порушені приватними особами, які можуть закінчитися примиренням, справи про крадіжки, шахрайство, лісові порубки, привласнення знайденого майна, образ, побиття людини, крадіжки, проступки проти громадського порядку, справи, порушені поліцією та іншими адміністративними органами. Мирові судді мали право: оголошувати зауваження, догану, накладати грошове стягнення не більше як 300 руб., карати арешту на строк до 3-х місяців та тюремним ув’язненням до 1 року [14, с. 5]. Мировий суддя розглядав справи одноособово в скороченому порядку судового провадження, фіксуючи все, що стосувалося справи, в протоколі. Вирок суддя виносив, виходячи «зі свого внутрішнього переконання, побудованого на сукупності обставин, вив ленних при судовому розгляді». Вирок вважався остаточним, тобто не підлягав перегляду в апеляційному порядку, якщо ним призначалося зауваження, догана, грошове стягнення не більше як на 15 крб. з однієї особи або арешт на строк до 3 днів та коли розмір шкоди або збитків не перевищував 30 крб. [27, с. 166].

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. До складу цих установ входили всі мирові судді, що працювали на території конкретного повіту Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату [74, с. 123 – 124].

Законність рішень з’їздів мирових суддів, за визначених в законі умов, могла бути перевірена окружним судом.Дільничні мирові судді за посадою рахувалися державними службовцями і забезпечувались високою платнею.

У відповідності до Судових статутів 20 листопада 1864 р. спеціальна юридична освіта для мирових суддів не вимагалась. Судді повинні були отримати освіту в будь-яких вищих або середніх навчальних закладах або скласти відповідний іспит. Альтернативним варіантом була робота, яка вимагала протягом 3-х років отримання практичних знань та свідоцтв поро виробництво судових справ. Дослідниця С. Лонська на основі детальних статистичних дослідження говорить про феномен «напівпрофесіоналізму» мирових суддів, в значенні неповної юридичної освіти[58, с. 216].

Система загальних судів складалася з: 1) окружних судів; 2) судових палат, які були другою інстанцією, що розглядала апеляційні скарги на рішення і вироки окружних судів і 3) Правительствуючий Сенат – вища судова інстанція.

В основі розподілу окружних судів полягала не загальноадміністративна одиниця - губернія чи повіт, а особлива територіальна одиниця - судовий округ, хоча, як правило, він співпадав з губерніями. Декілька окружних судів утворювали судову палату [43, с. 551].

Судові засідання, за ст. 153 Устрою судових установлень, для вирішення кримінальних та цивільних справ відбувались у судових інстанціях відкрито та публічно, що робило суд насправді гласним у порівнянні з попередньою системою судового розгляду справ [16, с. 20].

Окружний суд був державним органом, який виконував не тільки судові, але й слідчі та нотаріальні функції. Голови і члени цих судів призначалися імператором за пропозицією міністра юстиції, який, рекомендуючи до призначення кандидатів, повинен був рахуватися з думкою загальних зборів суддів того суду, де належало працювати тому, кого призначають. До претендентів на суддівські посади, згідно із законом, висувалися жорсткі й численні вимоги (вища освіта, юридична практика, наявність певного майна, бездоганність репутації) [16, с. 56]. Термін повноважень не встановлювався.

У складі окружних судів утворювалися, залежно від кількості суддів, присутствія (у деяких великих судах таких присутствій було декілька). Їм була підсудна більшість справ, віднесених до компетенції загальних судових інститутів (справи про злочини, які не могли розглядатися місцевими судовими органами). До основних їх повноважень відносились розгляд кримінальних і цивільних справ у першій інстанції. Окружні суди виступати в ролі другої інстанції по відношенню до з’їздів мирових суддів і перевіряли законність їх рішень [17].

Залежно від особливостей конкретної справи, складності і тяжкості злочину закон передбачав можливість утворення колегій у різному складі. Закон встановлював розгляд справ середньої тяжкості в окружних судах колегіями у складі трьох професійних суддів; в інших випадках - професійними суддями за участю станових представників, а в тяжких - професійними суддями за участю присяжних засідателів.

Суд за участю станових представниківбув одним з проявів непослідовності судової реформи 1864 року. «Замахнувшись» на множинність судів дворян, що створилися для «обслуговування» купців, ремісників, селян та інших станів, влада не зважилась повністю ізолювати суди від впливу станових інтересів. Були окреслені категорії злочинів, розгляд справ, які вилучались із загального судочинства і передавались до представників основних станів. До таких відносилися, наприклад, справи про державні та службові злочини [27, с. 170].

Розгляд кримінальних справ за участю станових представників здійснювався не тільки в окружних судах, але і в судах інших інстанцій загальних судових установ - в судових палатах і Правительствуючому Сенаті.

При їх розгляді до професійних суддів приєднувалися передбачені законом чотири станові представники - губернський і повітові предводителі дворянства, міський голова і волосний старшина (припускалася деяка зміна такого складу станових представників: у розгляді справи міг брати участь не сам губернський предводитель дворянства, а хтось інший, якому довірялося виконати цю місію від імені дворянських зборів). Станові представники брали участь в ухваленні вироків, користуючись такими ж правами, що і професійні судді: при ухвалі вироків вони засідали всі разом і всі разом вирішували питання як про те, чи винен даний підсудний у скоєнні злочину, в якому його звинуватили, так і про те, чи підлягає він покаранню, а якщо підлягає, то якому.

Кримінальні справи підлягали розглядові окружного суду в тому ж складі з участю присяжних засідателів. Справи про злочини і проступки, за які в законі були передбачені покарання, пов’язані з позбавленням усіх прав і переваг, розглядалися не інакше як за участю присяжних засідателів [16, с. 27]. Вироки в справах, розглянутих за участю присяжних засідателів, вважалися остаточними, апеляції не підлягали і могли бути оскаржені або опротестовані в касаційному порядку до Правительствуючого Сенату.

Суд за участю присяжних засідателів складався з двох колегій: коронної, яка складалася з трьох суддів-професіоналів, а також колегії засідателів присяг («лава присяжних») з 12 осіб [43, с. 552].

Колегія (лава) присяжних засідателів складалася з 12 осіб, підібраних адміністративною і судовою владою. Функції присяжних полягали у рішенні питання про винність підсудного, функції коронного суду – у визначенні міри покарання.

Судові статути встановлювали певні умови, необхідні для обрання присяжними засідателями: російське підданство, вік не менше як 25 і не більше як 70 років, проживання не менше ніж два роки в повіті, де проводилися обрання в присяжні засідателі. Не могли бути обраними в присяжні засідателі особи, які перебували під слідством і судом за злочини; особи, які мали судимість і відбували покарання в тюрмі, звільнені із служби за рішенням суду чи із духовного закладу за проступки, боржники, особи, які перебували під опікою за марнотратство, а також особи, які мали фізичні вади – сліпоту, глухоту, німоту, душевну хворобу, особи, які не володіли російською мовою [6, с. 11].

Комісії, що спеціально утворилися, завчасно складали списки всіх, хто в даній місцевості міг бути викликаний до суду як присяжний. Після складання списків під час відкриття справи проводилося жеребкування, за яким і обирали майбутніх присяжних засідателів [47, с. 76].

Розробники судових статутів звернули увагу на розмір майнового цензу, яким повинна володіти особа, щоб мати право бути внесеною в списки присяжних засідателів. Розглядаючи питання про розмір майнового цензу, Державна рада відкинула як неприйнятну для Російської імперії англійську, французьку і бельгійську системи, які встановлювали ценз для присяжних засідателів від суми щорічного платежу податку в скарбницю держави. Ця неприйнятність пояснювалася тим, що в Росії існували стани і окремі особи, які були звільнені від платежів податків. Встановлено, що сума оцінки майна кандидата в присяжні засідателі, має бути високою [27, с. 170].

Важливим моментом для набуття статусу присяжних засідателів становила процедура присяги, що здійснювалась священиком під керівництвом головуючого судді. Тільки після цього певна особа отримувала право присяжного засідателя.

Основною функцією присяжних було ухвалення рішення з питання про те, винен чи невинен підсудний у скоєнні злочину, в якому його звинувачували. У разі визнання підсудного винним вони могли висловити свою думку щодо того, заслуговує або не заслуговує він поблажливості привизначенні міри покарання. Тобто, суддя професіонал встановлював лише міру покарання за тим чи іншим вироком присяжних, керуючись Статутом кримінального судочинства [96, с. 634].

Під час судового слідства присяжні мали право оглядати сліди злочину і речові докази, а також мали право через голову суду задавати допитуваним запитання. Після закінчення судового слідства і дебатів суд ставив запитання, які належало вирішити присяжним засідателям: чи винний підсудний і якщо винен, то виявити обставини, що особливо збільшують або зменшують ступінь вини. Рішення присяжних (вердикт) ухвалювали по кожному питанню більшістю голосів. Вироки, винесені окружним судом з участю присяжних, а також усі вироки судової палати вважалися остаточними і могли бути скасовані тільки в касаційному порядку Сенатом[74, с. 125].

Наступним судовим інститутом були судові палати.Судові палати, що були вищестоящими інстанціями по відношенню до окружних судів. Створювалися палати в кожному окрузі, що складався з декількох губерній, за особливим розкладом. Судова палата розділялася на департаменти, голова і члени яких призначалися царем, після представлення міністром юстиції [27, с. 173]. Вимоги до тих, хто хотів обіймати таку посаду, багато в чому співпадали з вимогами, що пред’являлися до кандидатів в окружні судді.

Вінчав вершину пірамід загальногромадянських судів – Правительствуючий Сенат, який ставав органом адміністративної юстиції. У його складі було створено два касаційні департаменти – у цивільних і кримінальних справах. Вони і виконували касаційно-судові функції:

  • перевірку в апеляційному порядку обґрунтованості і законності вироків, винесених без участі станових представників судовими палатами або суддями самого Сенату (сенаторами);

  • перевірку в касаційному порядку законності рішень і вироків всіх вказаних вище судових інстанцій, зокрема вироків, винесених за участю засідателів присяг або станових представників (у такому порядку не могли перевірятися лише вироки сенаторів, поставлені без участі станових представників) [16, с. 34].

Присяжні повірені вступали до процесу: за вибором та дорученням осіб які звернулись до них по юридичну допомогу, за призначенням у відповідних випадках Радами присяжних повірених та головами судів.

Судовими повіреними ставали за ст. 354 Устрою судових установлень особи: які мали атестат університету або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичної науки або складання юридичного іспиту, стаж роботи не менше за 5 років у судовому відомстві, на тих посадах котрі були пов’язані у здобутті практики на основі провадження судових справ, ті котрі не менше 5 років були учнями та помічниками присяжного повіреного [16, с. 48].

За присяжним повіреним закріплялася функція кінцевого вирішення справи, яку він повинен був виконати. Якщо того потребувала справа, то вона могла розглядатись по різним інстанціям одного рівня до того моменту поки не була розглянута та не винесений вирок, але в межах одної судової палати судового округу [75, с. 149].

Більшість справ присяжні повірені отримували на розгляд за призначенням голови суду. Присяжний повірений призначений головою або Радою відповідного суду не міг відмовитись від виконання наданого йому доручення, не надавши для цього аргументованих доводів. У той же час. оплата праці повіреного присяжного гарантувалась встановленою державою таксою на послуги адвокатів [18, с.190].

Частіше за все присяжні повірені виконували роль довіреної особи батьків неповнолітніх, дружин, які за думкою держави вимагали найбільшої допомоги, уваги та турботи. Судові статути суворо регламентували діяльність нового інституту суду вимагаючи чіткої звітності за проведені справи, а за невиконання або низький рівень виконання доручень, справ присяжний повірений карався попередженням, доганою, забороною професійної діяльності на один рік та виключення з числа присяжних повірених. Також, присяжні повірені могли притягатись і до кримінальної відповідальності в наслідок умисних незаконних дій, змови з протилежною стороною судової справи, підкуп та інші [75, с. 151].

Керівним органом присяжних повіренихбула Рада, яка обиралась щорічно, засновувалась на демократичних принципах устрою та функціонування. До повноважень Ради належало вирішення таких питань, як: прийом та облік присяжних повірених, надання їм свідоцтва, розподіл між присяжними повіреними відсоткового збору, призначення присяжних повірених захисниками або довіреними особами у справах, розгляд скарг на дії захисту. Але усі дії Ради присяжних повірених можна було оскаржити в судовій палаті за якою вона була закріплена[75, с. 152].

Судові статути 20 листопада 1864 р. закріпили розбудову всієї системи правосуддя на основі змагальності, що і пояснювало впровадження присяжних повірених в судовий процес. Статутом цивільного судочинства передбачалося, що «суд у жодному разі не збирає доказів або довідок, та обґрунтовує рішення виключно на доказах, наданими сторонами» [12, с. 67]. Основними принципами змагальності було, те що сторони були зацікавлені у з’ясування обставин справи, оскільки кожна з них прагнула задовольнити свої вимоги й у зв’язку з цим намагається відшукати для суду всі факти, які свідчать на її користь, що відповідало сутності цивільного процесу.

Отже, судові статути 20 листопада 1864 р. стали основою перебудови імперського суду. На засадах положень, які були закладені в статутах в систему правосуддя впроваджувались нові інститути судочинства - суд присяжних, інститути мирових суддів, судових слідчих, присяжних повірених. Разом з цим була реорганізована прокуратура, поліція і проголошені демократичні принципи судочинства - гласність, усність, змагальність, презумпція невинуватості та інші.

Створювалося нова чітка система юрисдикції та підпорядкування органів правосуддя, що ліквідовувало громіздкість судової ланки влади. Одночасно з новою структурною організацією судочинства зменшувався тиск влади на формування кадрового складу суддівського корпусу, ведення слідства та винесення вироків.

Судові статути створили модернізовану та наближену до європейського зразка систему правосуддя в імперії, що посприяло розвитку нових інститутів суду, еволюції правової думки, сприяло активній законотворчості та підвищувала рівень довіри суспільства та якість відправлення суду в Росії.

Прогресивні нововведення, за судовими статутами, створили сприятливі умови для повноцінного функціонування суду, який гарантував права на правосуддя кожному громадянину та принцип рівності перед законом всіх верств імперського суспільства.

РОЗДІЛ 3

ВПРОВАДЖЕННЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ

Після довгого процесу розробок будь якої реформи починається головний етап – це її впровадження в життя. Судова реформа яка офіційно була розпочата 20 листопада 1864 р. почала втілюватися в життя спершу через підготовчі дії– пошук будинків, вироблення бланків та форм, впровадження нотаріальної та адвокатської служби, перепис населення, а потім заснування судових установ (мирових судів, з’їзду мирових судів, судових палат, окружних судів), формування судово-територіальних одиниць імперії – судових округів та судових палат.

Реалізація нової нормативно закріпленої моделі судочинства та судоустрою вимагала великих зусиль з боку держави і суспільства. Російська імперія була багатонаціональна і розробники реформи одразу проголосили про поступове впровадження судової реформи, а в особливо активних національних регіонах (Царство Польське, Закавказзя, Середня Азія), які були потенційно загрозливі для самодержав’я - судові статути повинні були бути трансформовані під національні умови території.

Задля забезпечення організованогоздійснення намічених перетворень, 19 жовтня 1865 року Олександр ІІ затвердив «Положение о введение в действие Судебных уставов 20 ноября 1864 г.» [6, с. 1 - 14], що стало основним нормативним актом, який встановлював порядок проведення реформи.

«Положення» стало керівництвом по впровадженню судових статутів на території імперії. У статтях розписувався механізм заснування інституту мирових суддів та затвердження його персонального складу окремими особливими повітовими присутствіями та затвердження мирових суддів в губерніях за допомогою окремого особливого повітового представництва з членів повітової земської управи, предводителя дворянства, поліцмейстера, міських голів, повітового судді та ін. Пропозиції щодо персонального складу списків кандидатів на посаду мирового судді подавало земство. За відсутності земства створювались спеціальні тимчасові комісії [6, с. 3].

Списки повинні були складатися не більше трьох місяців від початку роботи комісії. Таж сама комісія розробляла та надсилала до міністерства юстиції план розподілу повіту на мирові дільниці, який ураховував «населення, простір, зручність сполучення та розвиток промислів та торгівлі» [6, с. 3].

Відповідно до Устрою судових установлень від 20 листопада 1864 р. в європейській частині імперії утворювались мирові суди, які діяли на території судових дільниць, що включали в себе декілька повітів. На одну дільницю як мінімум один мировий суддя, що обирався на три роки. Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування - земських зборів та міських дум [45, с. 449]. Одночасно допускалося заступників або помічників мирових суддів, а також почесних мирових суддів, які виконували деякі судові функції безоплатно.

До найважливіших категорій кримінальнихсправ, які підлягали розгляду мировими суддями, відносили справи про правопорушення проти порядку управління, проти порядку і спокою, проти суспільного благоустрою, порушення статуту про паспорти, проступки проти особистої безпеки (зберігання зброї, пороху), про крадіжку(крадіжка предметів на суму не більше як 300 руб.).

Мирові судді виносили вироки з такими мірами покарання, як догани, зауваження, грошові штрафи до 300 руб., арешт до трьох місяців, тюремне ув’язнення до одного року.

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. Вироки і рішення з’їзду мирових суддів вважалися остаточними і знову апеляції не підлягали. Однак вони могли бути оскаржені в касаційному порядку. Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату [74, с. 122 – 123].

Розробники судової реформи чітко спланували процедуру заміни старої системи новою, але цей процес був вельми затягнутий і тому лише через 2 роки після обнародування судових статутів були відкриті судові округи та судові палати Санкт – Петербургу та Москви, що й стало початком вже функціонування нової системи судочинства. Разом з тим, мирова юстиція запроваджувалась раніше ніж коронна (загальна).

Наслідком судової реформи 1864 р. була корінна зміна всього судового ладу Росії. У результаті проведених перетворень у російській держави склалася чітка інстанційна судова система, що складалась із судів першоїінстанції, апеляційних судів і Касаційного Суду, які діяли на всій території українських губерній [21, с. 127].

Після впровадження суду присяжних у судову практику число противників
останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зросла кіл
ькість його прихильників [82, с. 28]. Але низка проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, неможливість їх нерозв’язання як у практичному, так у теоретичному відношенні через державну систему самодержавства, породило напружену і складну науковудискусію [54, с. 125].

Напруженість породжувало і те, що судові палати, як судово-територіальні одиниці були занадто великими, що гальмувало судовий процес. Процедура розгляду була тривалою та затяжною, оскільки справи розглядалися палатами далеко від місця їх виникнення, в губернських містах, та зокрема на виїзних сесіях, які відбувалися через великі проміжки часу [77, с. 467].

Розглядаючи становленняокремих інститутів судової гілки влади ми звернемо увагу на якісний показник штату який працював у цих структурах.

Суд присяжних розвивався в «межах дозволеного» самодержавним царським урядом. При обранні місцевості, де проектувалося введення суду присяжних, враховувалось багато факторів - етнічний склад, щільність населення, соціальна структура, грамотності [58, с. 216], рівня розвитку громадських відносин та правової культури [69, с. 90].

Останнім нововведенням в межах судової реформи було утворення в Сенаті у 1877 р. департаменту, на який було покладено функцію вищої дисциплінарної інстанції для всіх суддів і передбачено утворення дисциплінарного присутствія у складі шести сенаторів [90, с. 77].

Наказами 1872 і 1878 років було передбачено утворення особливої присутності Сенату. Склад такої присутності щорічно затверджувався царем, функції голови зазвичай покладалися на одного з першоприсутніх (голів касаційних департаментів), а членів - на тих, що призначалися персонально: п’ять сенаторів і чотири станові представники (губернський представник дворянства, міський голова губернського міста, предводитель дворянства повіту і волосний старшина з Санкт-Петербурзької губернії). Вони розглядали справи про політичні злочини і злочини, здійснені суддями, прокурорами та іншими працівниками установ судової влади.






















ВИСНОВКИ


У ході розв’язання наукових завдань, зумовлених метою дослідження, було отримано результати, що зводяться донаступних підсумкових положень.

Історіографічний огляд показав, що Судова реформа 1864 р. на сьогодні не є остаточно дослідженою і викликає інтерес спеціалістів права та історії. На разі існує потреба проведення комплексного дослідження запровадження реформи.

Джерельна база з проблеми достатня. Джерела нами були розподілені на групи за походженням: це законодавчі акти, діловодні документи, епістолярні матеріали, мемуари діячів реформи та її свідків, а також періодика.

Дореформена судова система Російської імперії потребувала докорінного змінення, через її недосконалість та невідповідність цивілізаційному поступу держави і суспільства. Діяльність державних органів, що відали розглядом цивільних і кримінальних справ відрізняла. Формалізм, закритість та непрозорість слідства, наявність хабарництва, адміністративне втручання та низький фаховий рівень кадрового складу. Логічним наслідком цього було брак незалежності, справедливості, ефективності у функціонування судової системи. Криза суду поглиблювалась на фоні загострення становища усього державного ладу самодержавства. Разом з тим передумовою впровадження Судових статутів 20 листопада 1864 р. стали селянська та земська реформи 1860-х рр.

Нове законодавство про судоустрій старанно обмірковували за найактивнішої участі фактично всієї юридичної громадськості імперії. Видатні правознавці (С. Зарудний, М. Замятін, Д. Ровінський, Д. Стасов та ін.) стали авторами-розробниками нової судової система імперії. Підготовка реформи відбувалося в три етапи, в період з 1843 по 1864 рр. Загалом розробка статутів йшла поступово, обережно в залежності від політичної кон’юнктури. При розробці Судових статутів було використано досвід кращих досягнень вітчизняного та європейського правознавства, що дало змогу виробити універсальні принципи нового суду для російської дійсності: суд присяжних, відокремлення від адміністративної влади, гласність судового процесу, система мирових судів.

Судові статути20 листопада 1864 р. як нормативно-правові документи реформи займають фундаментальне місце в розбудові нової модернізованої системи судочинства Російської імперії. Структура статутів відповідала основним складовим її організації та функціонування. Цивільний та кримінальний статути розкривали правовідносини між суб’єктами права. Устрій судових установлень визначав структуру, організацію та засади діяльності судової системи. Статут про покарання, які накладають мирові судді регламентував види проступків та засоби покарання, що застосовувалися мировою юстицією.

Нове законодавство імперії про судоустрій, запроваджуючи ще небачені інституції з чітко визначеними функціями, фактично створювало в державі помірно незалежну гілку влади.

Новостворені інституту – суд присяжних засідателів, присяжних повірених, мирової юстиції, нотаріату, що знаменували значний крок уперед у поступі судово-процесуального процесу імперії. Разом із тим модернізації було піддано прокуратуру, поліцію та слідство. Водночас закріплювався принцип дотримання державою всіх демократичних прав стосовно учасників суду: скасовано катування, запроваджено презумпцію невиносності, прозорість слідства, гласність судового процесу. Все це сприяло закріпленню принципів незалежності та неупередженості при розгляді цивільних та кримінальних справ.

У той самий час Судові статути регламентували кримінальний та цивільний процеси,адміністративну відповідальність посадових осіб та ін.

Комплексний характер реформи, її тісний зв’язок із селянською та земською реформами, демократичні засади, ефективний устрій стали запорукою появи довіри у населення до суду та його повноцінного функціонування як інституту, що справедливо вирішує конфліктні ситуації в суспільстві.

Неспроможність влади до кінця сприйняти дійсність та недалекоглядність суспільства залишили в системі суду малоефективні військові, волосні та комерційні суди які випадали із загального судочинства.

Однією з цілей реформи була остаточна уніфікація залишків національних норм судочинства. Судові статути 20 листопада 1864 р. протягом 14 років впроваджувались на території українських губерній та ліквідували залишки литовського, козацького та гетьманського судочинства, що завершило їх поглинання Російською державою.

Отже, Судові статути 20 листопада 1864 р. мали значний вплив на формування правової думки, через впровадження передових судово-процесуальних інститутів, головною метою яких був захист прав та свобод населення на безстанових та демократичних засадах. Реформа уніфікувала систему судоустрою всіх регіонів, що сприяло покращенню справ у суді і ліквідації залишків національних традицій та норм судочинства, що було типовим для імперій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


Джерела

  1. Бунин И. А. Памяти А.Ф. Кони. – [Електронний ресурс] / И.А. Бунин // Сегодня понедельник. – №3. – 17.01.1921. – Режим доступу: http://mediascope.ru/node/497.

  2. Кони А. Ф. Воспоминание о деле Веры Засулич / А.Ф. Кони // Избранные произведения: Статьи и Заметки; Судебные речи; Воспоминания. [сост. А.Б. Амелин] – М.: Госюриздат, 1956. – С. 497 – 703.

  3. О введении в действие Судебных уставов 20 ноября 1864 г. в губерниях: Харьковской, Курской, Орловской и Воронежской и в уездных городах: Бахмут и Славяносербск Екатеринославской губернии и Липецк, Лебединск и Усмань Тамбовской губернии. Высочайший указ данный Правительствующему Сенату от 10 января 1867 г. // Сборник узаконений и распоряжений изданных, с 20 ноября 1864 г. по 1 января 1868 г. в дополнение и разъяснение судебных уставов. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1868. – С. 135 – 141.

  4. О порядке введения Судебных уставов 20 ноября 1864 г. в губерниях: Харьковской, Курской, Орловской и Воронежской. Открытие Харьковской судебной палаты и окружных судов Харьковской губернии. Высочайшее повеление, предложенное сенату управляющим министерством юстиции от 28 октября 1867 г. // Сборник узаконений и распоряжений изданных, с 20 ноября 1864 г. по 1 января 1868 г. в дополнение и разъяснение судебных уставов. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1868. – С. 161.

  5. Основные начала преобразования судебной части в России. // Неизвестная Фемида. Документы, события, люди / [под ред. А.Г. Звягинцева, Ю.Г. Орлова]. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – С. 109 – 111.

  6. Положение о введении в действие Судебных уставов 20 ноября 1864 г. 19 октября 1964. // Судебные уставы 20 ноября 1864 г. с разъяснениями их по решению кассационных департаментов Правительствующего Сената, с приведением статей законов на которых содержаться в уставах ссылки и с прибавлением всех позднейших узаконений, дополняющих Судебные уставы. – М.: Типография В. Готье, 1868. – С. 1 – 14.

  7. Рапорт казанского губернатора М.К. Нарышкина министру внутренних дел П.А. Валуеву. 14 марта 1864 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: - http://www.archive.gov.tatarstan.ru/magazine/go/anonymous/main/?path=mg:/numbers/1999_3_4/02/02_6/.

  8. Расписание числа нотариусов в губерниях и уездах, входивших в округ Харьковской судебной палаты. 1867 // Сборник узаконений и распоряжений изданных, с 20 ноября 1864 г. по 1 января 1868 г. в дополнение и разъяснение судебных уставов. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1868. – С. 221.

  9. «Русская Правда» П.И. Пестеля. – Режим доступу: http://www. hrono.info/dokum/ru_pr1825.html.

  10. Устав гражданського судопроизводства // Судебные уставы 20 ноября 1864 года с изложением рассуждений на коих они основаны, изданные Государственной канцелярией: в 5 ч. – СПб.: Изд-во Государственной канцелярии, 1867. – Ч. І. – С. 14 583.

  11. Указ Правительствующему Сенату 20 ноября 1864 года // Судебные уставы 20 ноября 1864 года с изложением рассуждений на коих они основаны, изданные Государственной канцелярией: в 5 ч. – СПб.: Изд-во Государственной канцелярии, 1867. – Ч. І. С. ХХХIXXLI.

  12. Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями // Судебные уставы 20 ноября 1864 года с изложением рассуждений на коих они основаны, изданные Государственной канцелярией: в 5 ч. – СПб.: Изд-во Государственной канцелярии, 1867 – Ч. IV. – С. 1 – 77.

  13. Устав уголовного судопроизводства // Судебные уставы 20 ноября 1864 года с изложением рассуждений на коих они основаны, изданные Государственной канцелярией: в 5 ч.– СПб.: Изд-во Государственной канцелярии, 1867. – Ч. II. С. 1 – 349.

  14. Учреждение судебных установлений // Судебные уставы 20
    ноября 1864 года с изложением рассуждений на коих они основаны,
    изданные Государственной канцелярией: в 5 ч. – СПб.:
    Изд-во Государственной канцелярии, 1867. – Ч. ІII. – С. 1 – 383.


Література

  1. Аминов И.И. Педагогика в судопроизводстве периода великой судебной реформы (вт. пол ХІХ в) [Електронний ресурс]. / И.И. Аминов // Адвокатская практика. – 2007. – Режим доступу: http://www.juristlib.ru/book_2493.html.

  2. Афанасьев А.К. Присяжные заседатели в России. 1866 – 1885 гг. / А.К. Афанасьев // Великие реформы в России 1856 – 1874: Сборник / [под ред. Л.Г. Захаровой, Б. Эклофа, Дж. Бушнелла] – М.: Изд. МГУ, 1992. – С. 184 – 202.

  3. Афанасьев А. Суд присяжных в России [Електронний ресурс]. / А. Афанасьев // Отечественные записки [История вопроса]. – 2003. – №2. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/oz/2003/2/afan.html.

  4. Бобрищев-Пушкин А.М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных / А.М. Бобрищев-Пушкин. – М.: Журн. «Русская мысль», печ. А.И. Снегиревой, 1896. – 620 с.

  5. Бондаренко-Зелінська Н.Л. До питання про виникнення та розвиток інституту апеляції в Україні / Н.Л. Бондаренко-Зелінська // Університетські наукові записки. – 2007. – №1(21). – С. 117 – 130.

  6. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до
    XX століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

  7. Буцковский Н.А. О деятельности прокурорского надзора вследствие отделении обвинительной власти от судебной. / Н.А. Буцковский. – СПб.: Типография 2-го отд. импер. канцелярии, 1867. – 80 с.

  8. Буцковский Н.А. О приговорах по уголовным делам решаемым с участием присяжных заседателей. – СПБ.: Типография 2-го отд. имп. канцелярии. 1866. – 178 с.

  9. Верещагина А.В. Заметки о суде присяжных в России // Правоведение. – 2005. – №6. – С. 207 – 219.

  10. Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в России / В.Б. Виленский. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 1963. – 567 с.

  11. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России / В.Б. Виленский. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 1969. – 397 с.

  12. Владимиров Л.Е. Суд присяжных. Условия действия института присяжных и методы разработки доказательств / Л.Е. Владимиров. – Харьков: Университетская типография, 1873. – 255 с.

  13. Геворгиз А. Приобретение статуса присяжного поверенного по Судебным уставам 1864 г. и приобретение статуса адвоката в современной России: сравнительный анализ / А. Геворгиз // Адвокат. – 2009. – №7. – С. 15 – 21.

  14. Геллер М. Я. История Российской империи: в 3 т. / М.Я. Геллер. – М.: Издательство «МИК», 1997. – Т. 3. – 304 с.

  15. Гессен И.В. Судебная реформа / И.В. Гессен. – СПб.: Типо-Литография Ф. Вайберга, 1905. – 267 с.

  16. Гончаренко О.В. Формування органів державного управління формування суддівського корпусу / О.В. Гончаренко // Університет. Історико-філософський журнал. – 2007. – №5. – С. 3 – 21.

  17. Гребеньков Г.В. Юридична етика: Навч. посіб. / Г.В. Гребеньков, Д.П. Фіолевський. – К.: Алерта, 2004. – 209 с.

  18. Демичев А.А. Периодизация истории суда присяжных в России /А.А. Демичев // Журнал российского права. – 2001. – № 7. – С. 137 – 150.

  19. Джаншиев Г.А. Эпоха великих реформ / Г.А. Джаншиев. – СПб.: Типолитография Б. М. Вольфа, 1907. – 800 с.

  20. Джаншиев Г.А. Основы судебной реформи: Сборник статей / Г.А. Джаншиев. – М.: «Статут»; РАП, 2004. – 410 с.

  21. Зарудный С.И. // Русская старина. – 1885. – № 5. – С. 17.

  22. Епоха «великих реформ» // Історія України з найдавніших часів до 2004 р. – [Електронний ресурс] / [ред. В.М. Литвин]. – К., 2005. – Режим доступуhttp://www.lytvynv.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=Ch4_r6_p3

  23. Захарова Л.Г. Великие реформы 1860-1870-х годов: поворотный пункт российской истории? / Л.Г. Захарова // Отечественная история. – 2005. – № 4. – С. 151 – 166.

  24. Зубачова І.С. Перспективи запровадження інституту суду присяжних в Україні / І.С. Зубачова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 45. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корицького НАН України, 2009. – С. 224 – 229.

  25. Іванов В. М. Історія держави і права України: Навч. посібник: в 2 ч. / В.М. Іванов – К.: МАУП, 2002. – Ч. I. – 264 с.

  26. Исаев И.А. История государства и права России: Полный курс
    лекций. – [2-е изд. перераб. и доп.] / И.А. Исаев. – М.: Юность, 1995. – 448 с.

  27. История государства и права СССР / [под ред. С.С. Юшкова]: в 2 ч. – М.: Госюрисиздат, 1961. – Ч. 1. – 665 с.

  28. Історія держави і право України. Підручник: у 2 т. / [за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гочаренко]. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – Т.1. – 665 с.

  29. История России в XIX веке: в 9 т. – СПб.: Издательство
    Товарищества братьев А. и И. Гранат и К., 1901 – 1905. – Т. 3. – 1902. – 326 с.

  30. История СССР: в 2 т. / [под ред. М.В. Нечкиной]. – [2-е изд., испр. и доп.] – М.: Госполитиздат, 1949. – Т. 2: Россия в ХІХ веке. – 870 с.

  31. Кампо В.М. Мирові судді та громадські мирові судді в Україні: проблеми та перспективи впровадження / В.М. Кампо. – К.: ТОВ «ІКЦ Леста», 2007. – 40 с.

  32. Кони А.Ф. Отцы и дети Судебной реформы: К пятидесятилетию Судебных уставов. – СПб.: Типография Т-ва И.Д. Сытина, 1914. – ІV, 230 с.

  33. Коротких М.Г. Судебная реформа 1864 года в России / М.Г. Коротких // Вопросы истории. – 1987. – № 12. – С. 21 – 39.

  34. Корнева Н.М. Судебные преобразования пореформенной России в советской историографии / Н.М. Корнева // Правоведение. – 1985. – №4. – С. 86 – 91.

  35. Кульчицький В. Фундатор судової реформи у царській Росії С.І. Зарудний та суд присяжних / [В. Кульчицький, І. Бойко, О. Сидорчук] // Право України. – 2004. – №8. – С. 114 – 117.

  36. Кульчицький В. Порядок формування суду присяжних в Україні за судовою реформою 1864 р. / В. Кульчицький, О. Сидорчук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. Випуск 37. – С. 111 – 116.

  37. Кульчицький В. Суд присяжних і наукова думка про нього в Україні після судової реформи 1864 р. / В. Кульчицький // Право України. – 2003. – №6. – С. 125 – 128.

  38. Легкий Д.М. Дмитрий Васильевич Стасов забытый автор судебных уставов 1864 г. / Д.М. Легкий // Правоведенье. – 2002. – № 3. – С. 201 – 217.

  39. Легкий Д.М. Первый председатель Санкт-Петербургского Совета присяжных поверенных / Д.М. Легкий // Правоведение. – 2003. – № 1. – С. 5 – 18.

  40. Ленин В.И. Бей, но не до смерти // Полное собрание сочинений В.И. Ленина в 55 т. [5-е изд.]. – М.: Издательство политической литературы, 1958 – 1975. Т.4: Случайные заметки. – 1967. – С.401 – 416.

  41. Лонская С.В. Мировые судьи дореволюционной России: опыт профессионального портрета / С.В. Лонская // Правоведение. – 2009. – № 2. – С. 216 – 222.

  42. Мариуполь и его окрестности: взгляд из XXI века. / [Р.П. Божко, Т.Ю. Були, Н.Н. Гашененко и др.]. – Мариуполь: «Рената», 2006. – 356 с.

  43. Мощелков Е.Н. Преобразовательные процессы в истории России (XVIII – начало ХХ вв.): социально-политический аспект / Е.Н. Мощелков // Вестник МГУ. Сер. 12, Политические науки. – 2000. – №4. – С. 96 – 105.

  44. Новицкая Т.Е. Реформы Александра II / Т.Е.Новицкая // Вестник МГУ. Сер. 11, Право. – 1998. – №6. – С. 38 – 53.

  45. Нечкина М.В. Декабристы. – [Електронний ресурс] / М.В. Нечкина – М.: «Наука», 1984. – Режим доступу: http://www.hrono.info/libris/lib_ n/nechk14.html.

  46. Орлова, С. А. Сенат как высший надзорно-контрольный и судебно-административный орган России. [Електронний ресурс] / С. А. Орлова. // Правоведение. – 2000. – № 2. – С. 227 – 235. – Режим доступу: http://www.law.edu.ru/article/article.asp?articleID=158432.

  47. Покровская А.Ю. История телесных наказаний в русском уголовном праве. – [Електронний ресурс] / А.Ю. Покровская. 2004. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library/doc101p0/instrum3941/item3942.html.

  48. Полузанов В.Н. Вопрос о миссии присяжних заседателей в новейшей русской литературе / В.Н. Пузанов. – Одесса, 1899. – 75 с.

  49. Попова А.Д. Судебная реформа 1864 года и развитие гражданского общества во второй половине XIX века / А.Д. Попова // Общественные науки и современность – 2002. – №3. – С. 89 – 100.

  50. Пушкарёв С.Г. Россия в ХІХ веке (1801 - 1914) / С.Г. Пушкарёв. – Нью-Йорк: издательство им. А.П. Чехова, 1956. – 500 с.

  51. Савуляк Р. Організація, структура та правовий статус органів прокуратури російської імперії за судовою реформою 1864 р. в українських губерніях / Р. Савуляк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2009. – Вип. 48. – С. 60 – 65.

  52. Савуляк Р. Судові органи Російської імперії на Україні за реформою 1864 року / Р. Савуляк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2004. – Вип. 39. – С. 122 – 126.

  53. Святоцька В. Інститут присяжних повірених на території України за Судовими статутами 1864 р. / В. Святоцька // Право України. – 2009. – №8. – С. 147 – 153.

  54. Середа О.В. Державне регулювання підсудності суду присяжних у кримінальному процесі Російської імперії в другій половині ХІХ століття (на матеріалах українських губерній). – [Електронний ресурс] / О.В. Середа // Форум права. – 2008. – № 3. – С. 464 – 468. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08sovmug.pdf.

  55. Сидорчук О. Участь присяжних засідателів у судовому процесі за судовими статутами 1864 року / О. Сидорчук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2003. – Вип. 38. – С. 106 – 111.

  56. Скрипилев А.Е. Об одной стороне судебной контрреформы в России / А.Е. Скрипилев // Советское государство и право. – 1983. – № 9. – С. 120 – 122.

  57. Судебная реформа в России: в 2 т. [под ред. Н.В. Давыдова, Н.Н. Полянского]. – М.: Книгоиздательство «Объединение», 1915. – Т.1. 375 с.

  58. Суд присяжных: Громкие уголовные процессы 1864 – 1917 гг. / [cост. С.М. Казанцев]. – Л.: Лениздат, 1991. – 512 с.

  59. Тарановски Т. Судебная реформа и развитие политической культуры царской России / Т. Тарановски // Великие реформы в России 1856 – 1874: Сборник / [ под ред. Л.Г. Захаровой, Б. Эклофа, Дж. Бушнелла]. – М.: Изд. МГУ, 1992. – С. 301 – 317.

  60. Терешков В. Граф Дмитро Блудов – локомотив судової реформи 1864 р. [Електронний ресурс]. / В. Терешков // Юридичний журнал. – 2005. №2. – Режим доступу з: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1587.

  61. Трусов А.И. Образец законотворчества и правовой культуры. – [Електронний ресурс] / А.И. Трусов // Классика российского права. – Режим доступа: http://civil.consultant.ru/sudeb_ustav/.

  62. Филипов М.А. Судебная реформа в России: В 2-х т. / М.А. Филипов. – СПб.: Типография В. Тушнова, 1871 – 1875. – Т.1. – 1871. – 631 с.

  63. Царствование императора Александра ІІ. – [2-е изд.] / [сост. А.П. Сафонов]. – М.: Издание книгопродавца М.В. Клюкина, 1900. – 186 с.

  64. Чельцов-Бебутов М. А. Курс советского уголовно-процессуального права: Очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах: в 2 т. / М.А. Чельцов-Бебутов. – М.: Госюриздат, 1957. – Т. 1. – 839 c.

  65. Чубинский М.П. Современная борьба взглядов за и против суда присяжных и реформаторские попытки в этой области / М.П. Чубинский // Чубинский М.П. Статьи и речи по вопросам уголовного права и процесса: в 2 т. – Харьков: Типография «Печатное дело» К.И. Гагарина, 1906. – Т.1.: 1896 – 1906. – С. 245 – 279.

  66. Чубинский М.П. Суд присяжних и новая практика Сената / М.П. Чубинский // Чубинский М.П. Статьи и речи по вопросам уголовного права и процесса: в 2 т. – Харьков: Типография «Печатное дело» К.И. Гагарина, 1906. – Т.1.: 1896 – 1906. – С. 279 – 298.

  67. Шандра В. На службе праву. Прошлое как будущее судебной реформы: [реформа 1864 г.] / В. Шандра // День. – 2007. – 9 февраля. – С. 8.

  68. Шаравара Т.О. Проблема судової реформи та контрреформи другої половини ХІХ ст. в історіографії 1860-х – 1980-х рр. – [Електронний ресурс] / Т.О. Шаравара // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. – 2010. – Вип. 32. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Gileya/2010_32/Gileya32/I12_doc.pdf.

  69. Шевчук П. Історичні аспекти розвитку принципу змагальності в цивільному процесі / П. Шевчук // Право України. – 2004. – №4. – С. 8 – 12.


  1. Шувалова В.А. О сущности судебной реформы 1864 г. в России / В.А. Шувалов // Советское государство и право. – 1964. – № 10. – С. 121 – 127.

  2. Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине / П.Ф. Щербина. – Львов: Вища школа, 1974. – 192 с.