Українська філософія

Информация о документе:

Дата добавления: 01/10/2015 в 15:55
Количество просмотров: 80
Добавил(а): Машка Вакару
Название файла: ukra_nska_f_losof_ya.docx
Размер файла: 47 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Українська філософія

Українська філософія

Комплексне дослідження історії розвитку філософської думки в Україні бере початок на межі XIX—XX ст. Пріоритетні в ньому системний і культурологічний підходи, за допомогою яких з часом сформувалися як мінімум три погляди на історико-філософський процес у країні. Один з них належить відомому філософу, історику, філологу, слов'янознавцю Д.І. Чижевському (1894—1977). У працях "Філософія на Україні" (1926) і "Нариси з історії філософії на Україні" (1931) він оголосив суверенним суб'єктом філософії націю. Інша філософія —марксистсько-ленінська, —вважала таким суб'єктом робітничий клас. Основою третього погляду було протиставлення матеріалістичного та ідеалістичного філософських напрямів: матеріалістичне однозначно оцінювалося як позитивне, прогресивне, наукове" ідеалістичне — негативне, ненаукове і навіть вороже людям.

Всі ці позиції сьогодні видаються однобічними, але взаємопов'язаними і такими, що доповнюють одна одну. Філософія не може бути ні лише національною, ні лише класовою (інакше у світі було б стільки філософій, скільки є народностей, націй, суспільних класів і держав). Разом з тим людство не знає філософії, яка б не виражала потреби, інтереси, мсту, ідеали людей, отже, різних їх соціальних та етнічних спільнот. Історико-філософський прогрес завжди є рухом до об'єктивно іСТИННОГО знання і загальнолюдських цінностей, сукупність яких є сферою культури. Ступінь відповідності їм цінностей будь-якого народу є показником його цивілізованості.

Філософія — загальнолюдська цінність, однак її становлення, розвиток і функціонування у різні історичні епохи і в різних країнах специфічні. Щодо протиставлення матеріалізму та ідеалізму у філософії, то за межами вирішення її основного питання наукового сенсу воно не має. Філософські вчення оцінюються не за належністю їх творців до якогось напряму чи течії у філософії, а за реальним внеском у розвиток і вдосконалення духовності особистості та суспільства.

В історії української філософії виокремлюють три головні періоди:

1) філософія Київської Русі та періоду феодальної роздробленості (X — кінець XV ст.);

2) філософія XVI—XVIII ст.;

3) філософія XIX—XXI ст.

1. Філософська думка в Україні періоду Київської Русі та феодальної роздробленості

Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням в XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, любов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, прагнення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографічний твір XVІІ—XVIII ст. про найважливіші події на східнослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) висвітлює антропоморфічний і пантеїстичний характер світогляду майбутніх українців.

На становлення і зміст вітчизняної філософської думки суттєво вплинули і певні специфічні обставини, серед яких насамперед слід виокремити дві: введення в Київській Русі наприкінці X ст. (988) християнства як державної релігії, і створення слов'янської абетки уродженцями міста Салоніки в Македонії братами Кирилом (бл. 827—869, до прийняття на початку 869 р. чернецтва — Костянтин) і Мефодієм (бл. 815—885). Завдяки християнізації стародавня філософська думка в Київській Русі одразу долучилася до традиції філософствування, яка склалася в культурі Візантії, а утвердження слов'янської писемності сприяло поширенню в державі перекладної літератури античних, еміністських, візантійських, болгарських авторів, текстів із Біблії, творів "Отців Церкви".

Перші перекладачі цієї літератури і текстів були людьми творчими і самостійними, вони менше піклувалися про відповідність перекладів оригіналам, а більше— про трактування їх змісту і суті. Такого роду трактування та коментарі, очевидно, слід вважати попередниками вітчизняної філософії.

Київським книжникам — перекладачам були знайомі філософські твори Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арістотеля, Епікура, а серед представників патристики — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоаппа Златоуста, Афанасія Александрійського та in. В "Ізборнику Святослава" (1073) вміщено переклад уривка з "Діалектики" Іоанна Дамаскіна, в якому філософія визначалась як пізнання сущого, пізнання речей божественних і людських, як мистецтво мистецтв, наука наук, любов до мудрості.

Одним із перших давньоруських філософів вважають Іларіона — київського митрополита у 1051—1054 pp. Достовірно відомим його твором с "Слово про закон, через Мойсея даний, і про благодать та істину, які були Ісусом Христом, і про тс, як закон відійшов, і благодать та істина всю землю заповнили, і віра па всі народи поширилась, і нашого народу руського досягла". Цс богословсько-філософський твір, у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації, про переваги християнського світогляду, порівняно з язичницьким, про непримиренне ставлення до язичництва як комплексу місцевих дохристиянських вірувань, про краще майбутнє людства і людську волю, про джерела патріотизму князів, котрі постають у нього як носії слави, мужності і хоробрості. Зміст "Слова..." свідчить про надзвичайну обізнаність автора з культурними набутками візантійської, болгарської, чеської та західноєвропейської думки, його непересічний розум, здатність до суто філософського осмислення історії та сьогодення, виняткову красномовність, любов до рідної землі. У "Слові..." висунуто цікаві ідеї щодо сенсу буття, свободи та необхідності, старого і нового та багато інших питань філософсько-світоглядного характеру. Ідеї Іларіона суттєво вплинули па ідейний клімат Київської держави та подальші періоди розвитку вітчизняної історії.

Одним із відомих книжників — полемістів був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печорський (бл. 1008—1074)— автор одинадцяти творів. У "Слові про терпіння і любов", "Повчаннях про терпіння і смирення" він виступав ідеологом православ'я. Феодосій критикував язичництво, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту, різко засуджував тих, хто "називаючись християнами, поганськи жили". У соціальних поглядах ігумена інтереси церкви явно переважали над світськими: державна влада походить від Бога, а тому мас стояти па боці церковних інтересів, церква зобов'язана контролювати світську владу.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої традиційно вважають ченця Печорського монастиря Нестора (бл. 1056 — після 1113) — "батька руської історії". Вона постає не тільки як історично-літературний твір, а і як одна з пам'яток філософської думки. Уній містяться терміни "філософ" та "філософствувати". Справжній зміст і причини історичних явищ Нестор пояснював за допомогою Божого провидіння у моральному значенні, створивши своєрідну теологію моральної відповідальності. За її логікою, всі люди, утворивши співтовариство християн, страждають спільно і водночас мають можливість праведного життя. Таке життя настане, коли кожна людина, маючи вільну волю, буде обирати шлях, який веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання.

Відомий церковний і політичний діяч Никифор (пом. 1121), київський митрополит з 1104 по 1120 p., написав п'ять творів — послань і повчань. Вів намагався вирішити проблему пізнавальних можливостей людини, пов'язуючи їх з її психологією. Він розглядав людину як складну систему тілесної та духовної субстанцій, які перебувають в єдності та боротьбі. На думку Никифора, душа складається з трьох сил: словесної, лютої та бажаної. Перша (розсудок, розум, логос)— вища сила; друга (почуття, пристрасті, емоції) — стихійна сила, яка дає людині життєву енергію; третя (воля, прагнення)— цілеспрямована дія. Людина має розрізняти добро і зло, а для цього необхідні знання. У початковій формі їх дають органи чуття, але ці знання недосконалі, їх потрібно перевіряти, підкріпляти розумом. Зізнаннями та розумом Никифор пов'язував мудрість, доброчесність, порядність людини, іншими словами — її моральність. Це була одна з перших спроб в українській філософській думці розкрити механізм людського пізнання.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування в Київській Русі були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком став Володимир Мономах (1053—1125)— видатний державний і політичний діяч, талановитий письменник і мислитель. Найбільш, відомим його твором є "Повчання" — духовний заповіт дітям, князям, всім сучасникам, у якому він виклав роздуми про світобудову, принципи організації державної влади, сутність людини, її моральність; закликав творити добро, не забувати вбогих, допомагати бідним, не прагнути до накопичення багатства та скарбів; уникати клятвопорушення, неправди, гордині; поважати старших і менших; основою життя людини вважав працю.

Моральні, політичні і правові погляди Володимира Мономаха не узгоджувалися з багатьма догмами ортодоксальної церкви, оскільки він доводив, що Бог не вимагає від людини таких надзвичайних зусиль, як затворництво, строгий піст, чернецтво. Силу князів він вбачав у знанні, закликав їх учитися; різко виступав проти князівських усобиць в ім'я єдиної землі Руської.

Отже, погляди Володимира Мономаха постають не в абстрактно-теоретичному обґрунтуванні своїх думок, повелінь, а в практичному їх втіленні, де етичні норми нерозривно переплітаються з економічними і політичними перетвореннями. Однак у його "Повчанні" переважає моральний аспект і водночас чітко простежується протиставлення людської душі і всього світу, що виявилося перспективним, але творчо суперечливим. Розведені душа і світ утворили своєрідні полюси російської й української філософської думки наступних століть. З одного боку, вона з'ясовувала природу і сутність душі, з іншого, — природу і сутність світу. За межами її розгляду залишалось дослідження єдності душі і світу.

Особливе місце в історії філософської думки України належить твору "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), який довгий час вважався нефілософським. Сучасні вітчизняні дослідники проаналізували і виявили в ньому філософсько-світоглядні погляди, які панували в давньоруській культурі: проблеми людини і природи; бачення життя, подій того часу; зв'язок минулого і сучасного; співвідношення історії і вічності. У "Слові..." відобразилася закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще збереглися значною мірою міфологічні уявлення східних слов'ян. Наскрізною у творі є думка про єдність Київської Русі.

Період із середини XII до середини XIII ст. став періодом занепаду київської державності, а в середині XIII ст. під ударами орд хана Батия Київська Русь узагалі припинила існування. Проте і цей період характеризується дальшою розробкою філософських ідей, яскравою діяльністю давньоруських книжників, серед яких чільне місце посідає церковний діяч, просвітник і філософ, київський митрополит Климентій Смолятич (пом. після 1154). До нас дійшов лише один твір, що безперечно належить його перу, — це "Послання, написане Климом, митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афаиасієм монахом". У цьому творі Смолятич прагнув осмислити проблеми віри; походження, сутності та змісту знання; співвідношення віри і розуму. Завдяки розуму людина має усвідомлювати премудрість Бога, здатна пізнавати істину. Із соціальних проблем він плідно розвивав ідею цілковитої незалежності Русі, започатковану Іларіоном та іншими мислителями Київської держави.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирила Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, філософа, майстра урочистого красномовства, за що його і назвали "Златоустом". Він створив безліч оригінальних творів — повчань, послань, урочистих слів тощо, найбільш відомі з яких: "Притча про людську душу і тіло", "Слово про премудрість", "Повість про білоризця", "Притча про сліпця та кульгавого". В них К. Туровський вирішував з позицій християнського антропоцентризму проблему співвідношення душі і тіла, наголошуючи на їх взаємодії у процесі життєдіяльності людини, надаючи провідну роль душі. Він також осмислював пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом для нього був весь світ. Людина і світ — це мікрокосм та макрокосм. Людина, володіючи розумом, має власну долю і не повинна повністю покладатися на небесного покровителя. Бог причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від "духовних недуг", "просвітлює". Однак людина не звільняється від розумового пошуку, зобов'язана сама робити вибір між добром і злом. Так К. Туровський підходив до проблеми "Бог — людина": сам акт олюднення Бога свідчить про його службу людині, про Боже людинолюбство.

Чудовою пам'яткою давньоруської культури останнього періоду існування Київської Русі е "Слово", або "Моління" Данила Заточника (кінець XII — початок XIII ст.) — натхненний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Д. Заточник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і розум. Розум важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, пі хоробрість, ні слава, ні авторитет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним розумом.

Отже, вітчизняна філософська думка має глибокі історичні корені, її виникнення, розвиток і функціонування є закономірним результатом ускладнення й удосконалення різних форм суспільної свідомості. У Київській Русі вона була адекватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним релігій по -філософсько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмислення актуальних проблем поточного суспільного життя. Досвід моральності та практичного філософствування в Київській державі став надійним фундаментом вітчизняного філософського прогресу.

2. Реформаційна та філософсько-гуманістична думка в Україні XVI—XVIII ст.

Для духовного життя України XIII ст. характерною рисою є поява, поряд із церковно-богословськими, творів світського змісту, наприклад Галицько-Волинського літопису (завершується 1292 р.). У його центрі — гуманістичні ідеї служіння Вітчизні, захисту від ворогів, об'єднання українських земель, хоробрості, мужності, гідності, патріотизму героїв того часу, особливо Данила Галицького.

З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України почали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Філософські ідеї єретиків полягали у сміливій світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців, думках про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення освіти. Вони пропонували критичне ставлення до деяких православних догматів і церковних обрядів. Представники гуртка київських книжників — єретиків відкидали ідею Святої Трійці, стверджували, що Ісус Христос ще не народився, а той, хто видавав себе за нього, — просто людина, захищали віротерпимість. У своїй діяльності вопи широко використовували перекладні твори теологічно-філософського змісту. Особливу популярність мали: "Логіка Авіасафа" (у перекладі має ще назву "Київська логіка"), яка належала арабському філософу XI—XII ст. Аль-Газалі; "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Логічний слонник"), "Арістотеліві врата", або "Тайная тайних", єврейського філософа XII ст. Мойсся Маймоиіда. Останній твір Д.І. Чижевський називав енциклопедією київських книжників. У ньому філософську проблематику було представлено питаннями онтологічного, гносеологічного та етичного плану, в основному з позицій арістотелізму; центральне місце відводилось обґрунтуванню добра, справедливості, простоти, поміркованості; засуджувалися заздрість, зло, скупість, пихатість.

Теоретичний рівень цих творів свідчить про істотне розширення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задовольняв спосіб практичного філософствування. Це був ґрунт для секуляризації філософії як незалежної від релігії галузі знання, формування професійної філософії.

Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (бл. 1450—1494). Найбільш відомими його працями є: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490), у яких він виклав свої погляди на людину, світ, історію, силу знання та людського розуму. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет — гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин (бл. 1470—1517) у своїй творчості на перше місце ставив проблеми реального життя, формування особистості людини, її право на життя, свободу, істину, віру і красу. Людину слід цінувати за її розум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

З особливою повагою П. Русин ставився до знання: людина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблювати світогляд та удосконалювати інтелект. Книжка — світлий образ правди та істини, вона яскравіша за золото і дорожча від усіх коштовностей. Велике значення він надавав вивченню античної духовної спадщини. Проблеми державності П. Русин також вирішував крізь призму великої поваги до людини, піклування про неї. Як і Ю. Дрогобич, він стверджував, що саме людина е справжнім творцем історії, в якій всі події і процеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. За унікальні здібності його називали в Західній Європі "Рутенським Демосфеном", або "сучасним Ціцероном" Основні праці: "Про турецьку загрозу слово перше та друге", "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Літопис", "Промова па похороні Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право", у яких з позицій ренесансного гуманізму висловлювалися думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання.

На думку С. Оріховського, держава і державна влада виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не повинна втручатися в їх справи; природне право також не залежить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому праву, то вони мають бути скасовані. Вищими доброчинностями він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справедливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методиками, виховувати в собі повагу до праці і військової служби. Мудрість, знання, освіченість — головні рушійні сили історичного розвитку, суспільного прогресу.

У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствування стали так звані братства — просвітницькі організації при православних церквах України та Білорусі. Перше братство було засноване 1586 р. у Львові. Згодом виникли братства в Києві (1615), Луцьку (1617), а також в Острозі, Любліні, Замості, Галичі, Рогатині, Кам'янці — Подільському, Вінниці, Могильові, Орті, Мінську, Полоцьку та в інших містах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрувалась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного і особливо ареопагітичного неоплатонізму.

Ісихазм (від грец. спокій, відчуженість) — містична течія у Візантії й особлива чернеча практика усамітнення і безмовної молитви. Його філософське оформлення належить візантійському богослову і церковному діячеві Григорію Паламі (1296—1359). З поширенням ісихазму в Україні утверджувалась натурфілософська традиція. Основною богословською тезою ісихазму було розрізнення непізнаванної, абсолютно утаємниченої сутності Бога і так званої божественної енергії, що пронизує все суще буття. Визнання цієї енергії відкривало шлях "природному богопізнанню" — пізнанню Бога через його творіння, тобто природу, а також сприяло подоланню стійкої неоплатонічної ідеї розриву душі і тіла, сприйманню матерії як джерела зла, а тіла як темниці духу; поєднанню душі і плоті в єдиному цілому — людині як у мікрокосмі, який відображає парадоксальну і суперечливу єдність Бога і світу.

Ідеї ареопагітичного неоплатонізму вперше виклав Псевдо-Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу, стародавньої суддівської колегії в Афінах), християнський мислитель Учи початку VI ст., представник пізньої патристики. Це ідеї про безумовну невизначеність Бога, про умовну можливість підніматися до пізнання Бога за допомогою ієрархії аналогій, про схожість церковної ієрархії та "небесної" тощо.

Багато полемістів об'єднувалися також у культурно-освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, заснований у м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в ньому належало греко-слов'янській школі, у якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також "вільні науки" (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо). До центру входили гурток гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим (бл. 1525—1583), який, рятуючись від фанатизму церковної та світської влади, перебрався в Україну з Москви. Сюди ж, до Острога, не витримавши московського інтелектуального і політичного клімату, втік відомий письменник князь Андрій Курбський (бл. 1528—1587). Тут він не тільки полемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філософію Арістотеля, переклав "Діалектику" Іоанна Дамаскіна, написав кілька праць з логіки, у тому числі "Сказ о логике".

Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманітарної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Вони усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення і полонізації. У центрі працювали Герасим Смотрицький (пом. 1597) — перший ректор Острозької школи, Христофор Філарет (середина XVI — початок XVII ст.), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Іван Вишенський (між 1545—1550 — бл. 1620) та ін. Вони вирішували найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямів, але основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатолицької спрямованості.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні. У 1636 р. віп, па жаль, припинив своє існування. Проте в 1632 р. у Києві па базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виник Києво-Могилянський колегіум, а згодом (з 1701 р.) на його основі — Києво-Могилянська академія, яка стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських теренах.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися "сім вільних наук" (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа ("класика"), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два— на філософію, останні чотири роки — па теологію.

Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних "Отців Церкви", філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність видатних українських мислителів — Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її першого ректора; Касіяна Саковича (бл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620— 1624 pp.; Єлисея Плетенецького (бл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Захарією Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та інтими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петра Могили (1596—1647)— архімандрита Києво-Печерського (згодом митрополита Київського і Галицького), який у 1631 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним наступного року в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були відомі вчені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681—1736) — ректор академії з 1711 p.; Іоаникій Галятовський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко- латинської школи у Москві у Слов'яно-греко-латинську академію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її ректор; Лазар Баранович(бл. 1620—1693) —ректор колегіуму з 1650 по 1657 p.; Йосип Кононович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642— 1645 pp.; Георгій Кониський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. та ін.

Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизняною світоглядно-філософською традицією, широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної галузі теоретичної діяльності. У її межах зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могиляпської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником класичної філософської думки в Україні. Г. Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії (1738— 1741,1744—1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750— 1753), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У1759—1764 pp., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, які читав та дарував своїм друзям і знайомим.

Філософія, за Сковородою, є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростають і думки, і прагнення, і ночування. Подібно до Сократа, Сковорода твердив: "Пізнай себе", "Поглянь у себе".

Реальність є не моністичним (ідеальним чи матеріальним) буттям, а гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, великого світу, в якому "живе все породжене"; мікрокосму, або людини, яка глибиною не поступається великому світові, а у певному розумінні навіть охоплює його; символічного світу, або Біблії. У свою чергу кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": видимої (зовнішньої, тіньової) і невидимої (внутрішньої, світлої).

Макрокосм у його видимій іпостасі сприймався філософом як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді він є лише "пустою видимістю", "місцем", "нікчемністю", "тінню" справжньої, але невидимої його "натури" — Бога. Макрокосм єдиний, але єдність специфічна, це "двое в одному і одне з двох", вона "нерозривна", але водночас "незлитна", тобто Бог є не самою природою, а її "джерелом", "світлом", "сонцем". Існування матерії е "корелятом" існування Бога, і в цьому сенсі — "матерія вічна". Проте ця вічність — функція вічності божественного буття, "тінню" якого є буття матеріальне.

Так само і мікрокосм, людина, е єдністю двох "натур": "емпіричної" (тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, істинної). "Емпірична" людина, так само як і матерія, є "тінню", "тьмою", "тлінням". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з ним, адже єством "внутрішньої" людини є Бог. Тому сократівський заклик "Пізнай себе" означає у нього "Пізнай Бога", що робить філософську позицію Сковороди по суті діалектичною.

Діалектика Сковороди є не об'єктивною в гегелівському її розумінні, а радше екзистенціальною, вихідним пунктом якої є Сократова "іронія". Цс діалектика того типу, який вже у XX ст. помічаємо у засновника німецького екзистенціалізму М. Хайдеггера (ідея людини як "висвітлювання" буття людською духовністю, як "світлового отвору" в бутті). Ця ідея є однією з центральних у Сковороди: існує "нерозривність" і водночас "незлитість" природи і людини, єство якої — Бог.

Отже, великий світ (макрокосм) і людина (мікрокосм) перебувають у стані гармонійної взаємодії, але ця гармонія встановлюється не автоматично. Між макрокосмом і мікрокосмом, на думку Сковороди, є посередник, третій світ, світ символів — Біблія. І тут, як у першому і другому світах, теж вирізняються дві "натури" — видима (предметна образність символу) і невидима (смисл, розшифрування сенсу символу).

Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка охоплює всю сферу людської життєдіяльності, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжнього (духовного— етичного, естетичного тощо) сенсу. З огляду на це філософія тлумачиться Сковородою як саме життя, а не теорія сама по собі.

У цій екзистенціальній зорієнтованості на весь людино-життевий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індивідуальну неповторність філософської позиції Сковороди. Відзначаючи близькість сковородинського способу філософствування до сократівського, Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих способів. Точнішим було б порівняння Сковороди з досократиками, оскільки вопи, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять — образів: "води", "вогню, "повітря" тощо. Адже кожний символ у Сковороди пе має твердого певно-усталеного, різко-обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти суміжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні.

Розшифрування символіки третього світу має на меті знайти відповідний ("сродний", за Сковородою) спосіб гармонійних відносин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Головне джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку "сродної праці").

Отже, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" людини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй винятковості людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у класичний етап.

Як засновник класичної філософії в Україні Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоський таін.) прямо називають Г.С. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаева.

Г.С. Сковорода помер 9 листопада 1794 р. На могильному камені згідно із заповітом написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

3. Професійна філософія в Україні XIX—XXI ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773—1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 p., після закриття Києво-Могилянської академії, в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетворився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця Волинського, було відкрито Київський університет святого Володимира.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й особливо Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806—1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії е усвідомлююче "Я", усвідомлюване "не — Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами; "не — Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При подальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останьому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.

С. Гогоцький вважав, що правильним у Г. Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії" де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософії Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу інтерпретації принципу тотожності мислення та буття, тлумаченні тріади "буття — ніщо — становлення".

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським М. Максимович зробив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшому мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова.

Микола Васильович Гоголь (1809—1852)— класик російської та української літератури. Д. Чижевський у "Нарисах з історії філософії в Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх часів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошував принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він був переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього".

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було організоване таємне Кирило-Мефодїївське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов'янських республік. До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вопи отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш (1819—1897) і видатний український пост і художник Тарас Шевченко (1819—1861).

М. Костомаров — автор "Кпиги буття українського народу", фактично мапіфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна її думка: історія — цс накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа не є просто "бездушною" матерією, він перебуває у постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.

Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція (традиційна для української думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутрішнє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверхні", що уособлюють, згідно з П. Кулішем, все вороже людині, чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутрішнього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Європа та іп.

Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літературних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала народна простота, оскільки вона дає людині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної пауки. З цих міркувань Куліш закликав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до життя серця.

Народний український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" вів писав: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

Вія був упевнений, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистостей і народний патріотизм.

У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Значення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності.

На думку Т. Шевченка, "золотий вік" України попереду, але його передумови були в минулому, є вони і в сьогоденні. Його ідеал — суспільство, звільнене від сил зла, в якому немає експлуатації людини людиною, національної та політичної залежності. Реалізувати цей ідеал можна лише шляхом внутрішніх перетворень, а їх противники мають бути усунуті від справ навіть засобами насильства, які не обов'язкові, але можливі як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходу світлого майбутнього.

Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче обстоював антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але незвичайними, ідеальними; істинна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Життя і діяльність поета — мислителя Т. Шевченка є прикладом українського патріота, непохитного борця за волю, натхненного апостола правди, миру і братання.

Автором своєрідної філософської концепції — "філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874). Як і інші українські філософи, П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер: 1) "ноуменального світу" (ідеального царства "вічної правди", подібного до царства ідей Платона); 2) "реального світу", що є царством розумних істот; 3) "феноменального світу", притаманного існуванню тілесності. Активна взаємодія всіх трьох сфер становить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія сфер не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум як сфера загального принципово пе може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони. Непрониклива для розуму, "голови", глибина особистісно-індивідуального — те, що представники української класичної філософії (Г. Сковорода, кирило-мефодіївці) називали серцем.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце є основою неповторності й унікальності людської особистості, тому в серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.

Зайнявши у 1861р. кафедру філософії в Московському університеті, П. Юркевич успішно працював там, а в 1869—1873 pp. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі відомі в майбутньому постаті, як філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес" а серце його породжує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

"Філософія серця" П. Юркевича обґрунтовувала також гармонію розуму та релігійної віри. В удосконаленні цієї гармонії він бачив подальший прогрес філософського знання. Його ідеї поклали початок багатій традиції релігійної філософії в Україні і Росії.

У 60—70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-просвітницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов'янського та європейського масштабу. Наприклад, Олександр Опапасович Потебня (1835—1891) — професор філософії Харківського університету, член — кореспондент Петербурзької Академії наук, лауреат престижної Ломоносовської премії — розробляв питання історії пізнання і мови. У магістерській дисертації "Про деякі символи у слов'янській поезії", книзі "Думка і мова", працях "Із лекцій з теорії словесності", "Із записок з теорії словесності" він показав взаємозв'язки мислення і мови, їх взаємозумовленість: думка як результат суб'єктивної пізнавальної діяльності людини ініціюється впливом на неї об'єктивного світу, але тільки в слові вона виражає свої зміст і значення, отже, слово, як і думка, — це єдність об'єктивного і суб'єктивного.

О. Потебня досліджував також проблему співвідношення образу і значення в слові, яке, па його думку, має історичний характер. З цього погляду він вивчав специфіку і міфологічної, художньо-поетичної (за його визначенням) та наукової свідомості, вважав пріоритетною наукову форму свідомості, в якій слово прирівнюється до поняття.

О. Потебня відомий у філософії також дослідженням проблем "народ і мова", "нація і мова". На його думку, мова є обов'язковою ознакою поняття "народ"; немає "вищих" і "нижчих" мов народів; кожний народ і кожна нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мови, а через неї — у специфіці національного світогляду* Він підтримував розвиток міжнаціонального спілкування народів Європи.

Серед діячів громадських рухів значний внесок в історію філософської думки України належить Михайлові Петровичу Драгоманову (1841—1895) — талановитому публіцисту, історику, літературознавцю, фольклористу, економісту, філософу. Його філософська позиція — позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона; головною в ній є ідея прогресу. У статті "Чудацькі думки про українську національну справу" він доводив, що у світі немає нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак, немає у людей вічних політико — адміністративних порядків, не може бути і національних святощів. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачати напрям руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Прогрес історії є процесом за участю всіх народів, а його критерієм є вищий рівень духовної культури, соціальної справедливості і прав людини.

Філософські ідеї О. Потебні, М. Драгоманова, інших громадівців помітно вплинули на формування нового покоління мислителів, яких І. Франко називав "Молодою Україною". Ця назва бере початок з доповіді "Молода Україна, її становище і шлях" 25 лютого 1890р. у Петербурзі випускника Петербурзької військово-правничої академії Трохима Зінківського (1861—1891) перед земляками — українцями па зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.

Лідером "Молодої України" був Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії, автор приблизно п'яти тисяч оповідань, повістей, романів, наукових, філософських і публіцистичних праць. Його філософські ідеї — екзистенціально-художні та етико — антропологічні.

Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість, правда, добро, щастя, добросовісна праця, які становлять предмет етики, що вчить людину благородству, любові, свободі, гуманізму, солідарності, моральному прогресу в цілому.

Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки, який дає можливість правильно орієнтуватися в багатогранному світі, постійних закономірних змінах у природі та суспільстві. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки. Він глибоко обмірковував перехідний характер своєї епохи, передбачав глобальні зміни в ній, вважав, що подальша доля України залежатиме від ступеня її зрілості, самостійного розвитку, суверенітету.

Першою з українських неоромантиків була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871—1913) — письменниця, літературний критик і громадський діяч України другої половини XIX — початку XX ст. її світогляд сформувався під впливом ідей Т.Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка; він був в основному матеріалістичним і діалектичним.

Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934)— історик, громадський і державний діяч (у 1917—1918 pp. очолював Центральну Раду в Києві), автор наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти. Він не був професійним філософом, однак мав свою історіософську концепцію, чим збагатив українську думку.

М. Грушевський суб'єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв'язку з боротьбою її народу за свободу і демократію. На його думку, окремі видатні особистості є продуктом своєї епохи й обставин. Він постійно підкреслював "селянську" природу українського народу, вимагав спиратися на селян у справі відродження України, вважав, що на селі знаходяться основні джерела національної культури.

Велику увагу М. Грушевський приділяв проблемам національних відносин. Biн вважав національне самовизначення, самостійність і незалежність націй логічним завершенням їх розвитку, а взаємодію і співробітництво націй — життєвою необхідністю. Актуальні також його думки про неприпустимість насильницького нав'язування народу політико — державного ладу, про винність влади в її конфліктах з народом, про інтереси народу як вищий закон діяльності громадських і державних організацій.

У світовій науці і філософії широко відоме ім'я академіка, першого президента Академії паук України Володимира Івановича Вернадского (1863—1945). Він створив вчення про ноосферу і нову науку — біогеохімію. Значення його досліджень у геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології, мінералогії, кристалографії, генетичному ґрунтознавстві усвідомлюється людством тільки тепер. У філософії він став засновником антропокосмізму — вчення про гармонію природничо-історичної та соціально-гуманітарної тенденцій розвитку людини та науки.

В.І. Вернадський уперше в історії науки і філософії звернув увагу на те, що з часу становлення людства в біосфері почала діяти нова сила — розум людини з її спрямованою і організованою волею. При цьому розум у нього постає як доповнення систем природи, як мислячий орган біосфери, завершення розвитку живого. Біосфера закономірно переходить у ноосферу (від грец. — розум і куля), оскільки пізнаючи закони природи і розвиваючи техніку, людство надає їй рис нової, вищої організованості. Людство стає могутньою силою, яку можна порівняти за впливом на природу з геологічними процесами. Тому необхідна розумна організація взаємодії суспільства з природою, на противагу стихійному, хижацькому ставленню до навколишнього середовища.

Тоталітарний політичний режим у колишньому Радянському Союзі не сприяв філософській творчості в Україні. У середині XX ст. філософія опинилась у становищі глибокої кризи, однак і за цих важких умов в Україні були філософи і філософські колективи, які зробили гідний внесок у вирішення філософських проблем природознавства, науки, діалектики, теорії пізнання, особистості, суспільства. Серед них виокремлюється своїми досягненнями Павло Васильович Копніп (1922—1971).

Завдяки П. Копніну почав зміщуватися головний акцент філософствування з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною у процесі її пізнавальної діяльності, а ще більше — на світоглядне осмислення світу, пізнавальні та світоглядні можливості суб'єкта, пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення зазначених реалій все ширше використовувався методологічний арсенал діалектики. Це стало особливо зрозумілим, коли П. Копнін на посаді директора Інституту філософії заснував замість відділу діалектичного матеріалізму відділ логіки наукового дослідження.

Створивши зі своїми першими учнями авторський колектив, він видав книгу "Логика научного исследования" (М., 1965), що стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як київська філософська школа. До авторського колективу книги входили А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. Попович, В. Черноволенко. Після від'їзду Копніна до Москви (у 1968 р. він став директором Інституту філософії Академії наук СРСР) і його передчасної смерті, творчий колектив київських філософів, очолений наступником П. Копніна на посаді директора Інституту філософії АН України Володимиром Шинкаруком, видав серію праць у започаткованому П. Копніним напрямі: "Людина і світ людини" (К., 1977), "Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій" (К., 1977) (авторський колектив у складі В.Шинкарука, В.Іванова, М. Тарасенка, О. Яценка, В. Табачковського, І. Молчанова, Ю. Осічнтока, Б. Починка, А. Лоя, М. Булатова, Є. Андроса) та інші фундаментальні праці. У спорідненому напрямі працювали М. Дученко (Київський університет), Ю. Бух а лов (Харківський університет) та ін. Крім Києва, оригінальні філософські школи сформувались у Львові та Одесі.

Отже, філософська думка в Україні продовжує функціонувати як органічна складова світової філософії. Вона оптимістично дивиться в майбутнє. На сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав і народів, утвердження в країні ринкової економічної системи, справжньої демократії, свобод і прав людини, смислу і якості життя людей, у світоглядній і методологічній підготовці кадрів творчих і відповідальних працівників.