Ознаки унікальності української «філософії серця» (творча спадщина Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича)

Информация о документе:

Дата добавления: 11/11/2014 в 22:30
Количество просмотров: 20
Добавил(а): Олег Туляков
Название файла: oznaki_un_kalnost_ukra_nsko_f_losof_sercya_tvorcha.docx
Размер файла: 22 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Ознаки унікальності української «філософії серця» (творча спадщина Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича)





Ознаки унікальності української «філософії серця»

(творча спадщина Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича)



Доповідь на науковому семінарі

доцента кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

О.О.Тулякова





Актуальність питання.



Постановка проблеми.Терміном українська «філософія серця» виражається традиційний напрям нашої вітчизняної світоглядної традиції, котра виражає сутнісні риси національної свідомості.

У науковий обіг термін вводить Дмитро Чижевський. Він вказує на основних фундаторів «філософії серця»: Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича та Бориса Вишеславцева.

Ми ставимо задачу визначення наявності ознак унікальності «філософії серця». Під вказаними ознаками ми розуміємо сутнісні ознаки, які, як відомо, виражають сутність предмета або явища та виокремлюють його від інших предметів та явищ.

Актуальність проблеми. Чи має місце унікальний український світогляд? Це питання має неабияке значення у контексті вирішення давніх задач української нації. Зокрема – визначення та реалізації оптимального шляху державотворення, утвердження суверенітету та цілісності. Ці процеси відбуваються ефективно у тому разі, якщо вони скеровані відповідними ідеологічними основами. А національна ідеологія у свою чергу будується на національному світогляді.



«Серце» Григорія Сковороди.



Діалог «Наркіс або пізнай себе» є ключовим твором, у якому Сковорода говорить про «серце». Виділимо найбільш суттєве:

  1. Серце розуміється у контексті християнської релігії, тобто так, як воно розуміється у біблійних текстах.

  2. Серце дає можливість людині узріти таємний гармонійний зв'язок між світом земним та небесним, між чуттєвим та духовним, мікрокосмом та макрокосмом. Отже,

  3. «Сродна праця» - це життя за сердечним потягом. Це форма реалізації унікального шляху людини, здійснення життєвого призначення.

  4. «Вдячність» - аксіологічна категорія, котра покликана спрямувати людину на виключно внутрішню «сердечну» роботу та відсторонити людину від світу навколишнього, зайвого (у цьому сенс славнозвісної епітафії «світ ловив мене, та не спіймав»).

  5. «Спокій душі та тиша серця» - опис того стану, при якому можливе духовне пізнання. Цей стан характеризуються зосередженістю людини на собі та відстороненості від зайвих зовнішніх впливів.



«Філософію серця» у наступний спосіб поглиблює український мислитель «києво-руської» школи Памфіл Юркевич (праця «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого») .

  1. Вводить термін «моральнісність», моральнісна дія, яка здійснюється за сердечним потягом.

  2. Визначає роль людського у процесі «сердечного» пізнання, яка полягає в осмисленні сердечного потягу («урядувальна сила не є сила породжувальна»).

  3. Серце - універсальна категорія, яка втілює ідею всеєдності.





Філософія серця" — основний традиційний напрям української філософії, який відображає специфіку ментальної свідомості, що проявляється в яскравих емоційних формах "кордоцентризму", пов'язуючи ентузіастичні настанови з чуттєвою сферою, з прагненням охопити в обмеженому безмежне, у відносному — абсолютне. "Серце" як прихований центр центрів людського буття не є проблемою тільки української душі, воно властиве й іншим народам, які сповідують індуїзм, буддизм чи християнство. Уперше найповніше формулювання "Ф.с." (яка вже мала свої традиції від Києво-руської доби, збагачені віяннями неоплатонізму та патристики) спостерігається у вченні Григорія Сковороди: "Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце — одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота", "сила", поза якою "ми є мертва тінь". У даному випадку, ототожнюючи "серце" з душею, філософ спирався на Біблію, де воно означає душу і дух, шлях до вищої істини, "вище серце", завдяки якому встановлюється таємний гармонійний зв'язок між речами, "мікрокосмом" та "макрокосмом" тощо. "Ф.с." поглибив у XIX ст. яскравий представник "києво-руської школи" П.Юркевич. Він обстоював тезу, що "серце є осереддя душевного і духовного життя людини", перед яким поступається розум, тому що "уряду-вальна й володарююча сила не є сила породжувальна", відводив розуму "похідну" роль, але не применшував його значення, спирався на національне світобачення, в якому "серце" постає універсальною категорією, втілюючи в собі ідею всеєдності. Тому у П.Юркевича, як і в М.Гоголя та інших українських інтелектуалів, виникли гострі конфлікти з російською інтелігенцією, наділеною раціоналістично-позитивістською ментальністю, про що свого часу писав М.Костомаров у статті "Дві руські народності". Пізніше проблему "Ф.с." висвітлював Д.Чижевський. Звертаються до неї і сучасні філософи (І.Бичко, А.Бичко та ін.). Поза "Ф.с." дійсність для українства позбавлена сенсу, тому виявляє себе через "кордоцентризм" у різних спектрах життєдіяння — від розмаїтих жанрів фольклору до вищих, інтелектуальних рівнів культури, зокрема літератури, в якій образ "серця" віддавен посідав центральне місце (Т.Шевченко, харківські романтики, Я.Щоголів, Ю.Федькович, І.Франко, В.Сосюра, І.Драч та ін.). Особливої актуалізації "Ф.с." набула на початку XX ст., коли європейська "філософія життя" стимулювала її саморозгортання у новій якості. На перетині цих двох потоків постав український модернізм. Особливо потужний "кордоцентричний" пафос спостерігався і в ліриці неоромантиків, символістів, особливо в Олександра Олеся, який умів бити "по розірваних струнах / на серці своїм".