Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України Маріупольський державний університет Кафедра соціальних комунікацій

Информация о документе:

Дата добавления: 24/09/2015 в 00:11
Количество просмотров: 66
Добавил(а): Аноним
Название файла: m_n_sterstvo_osv_ti_ta_nauki_molod_ta_sportu_ukra_.docx
Размер файла: 64 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України Маріупольський державний університет Кафедра соціальних комунікацій

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Маріупольський державний університет

Кафедра соціальних комунікацій






Курсова робота на тему:

Риторичні особливості мовлення у політичних ток-шоу

(на прикладі програм «Свобода слова», «Велика політика», «Шустер Live»)






студента II курсу

спеціальності «Журналістика»

Синєпалова Івана Олександровича

Науковий керівник:

Карпиленко Валерія Андріївна






Маріуполь – 2011

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................3

І. Політичне красномовство як розділ риторики..........................................6

1.1. Історія становлення і розвитку політичного красномовства...............6

1.2. Риторичні елементи у політичній промові: аргументація, вербальні та невербальні компоненти……………………………….………………………14

1.3. Публічні промови політиків: прагматичний аспект……………….24

Висновки до Розділу І…………………………………………………….28

ІІ. Особливості ведення дискусії у телепередачах «Свобода слова», «Велика політика» та «Шустер live»…………………………………………...…29

2.1. Публічна промова як засіб формування іміджу політика………..29

2.1.1. Риторичні прийоми у мовленні Юлії Тимошенко………………31

2.1.2. Риторичні прийоми у мовленні Арсенія Яценюка…….………..39

2.1.3. Риторичні прийоми у мовленні Олександра Єфремова…...……46

2.2. Засоби маніпуляції свідомістю на політичних ток-шоу…….…….50

Висновки до Розділу ІІ……………………………………………………53

Загальні висновки………………………………………………………….55

Список використаної літератури…………………………………………57

ВСТУП

У наш час, коли весь світ став «глобальним селом», надзвичайно велику роль у формуванні світогляду конкретної людини зокрема та громадської думки взагалі відіграє спілкування сильних світу цього з масою. І не важливо, чи це безпосереднє спілкування на мітингах або зустрічах, чи це опосередковане спілкування через засоби масової комунікації, - у будь-якому разі, для переконання аудиторії публічна особа повинна уміти оволодівати її увагою, а для цього необхідно знати хоча б ази риторики. Саме тому дослідження політичного красномовства має велике теоретичне і практичне значення для тих, хто прагне керувати людьми.

Предметомдослідження є риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків.

Об’єктомдослідження стали політичні ток-шоу на українському телебаченні. Задля їх дослідження та аналізу були використані наукові праці з риторики, що торкаються найрізноманітніших аспектів красномовства: розглядають її витоки та історичний розвиток, її види та сфери застосування, будову ораторських творів та процес їх підготовки.

Метадослідження: дослідити засоби переконання, які виникли в процесі розвитку цивілізації; встановити, які риторичні прийоми набувають визначальної ролі у агітаційних промовах сучасних політиків.

Задля досягнення поставлених цілей нам необхідно буде розв’язати наступні завдання:

  • Розглянути передумови виникнення ораторського мистецтва та його роль у різних історичних реаліях.

  • Розглянути різноманітні риторичні прийоми, які використовуються у публічних промовах.

  • Дослідити прагматичний аспект політичних виступів.

  • Виявити основні тенденції у використанні засобів красномовства українськими політиками.

Основою актуальностіроботи є те, що питання прихильності українців до того чи іншого політика останнім часом визначається не доцільністю та мудрістю їхніх передвиборчих програм, а тільки тим, як добре політик може подати себе. Таким чином риторичні здібності набувають вирішального значення у виборчій стратегії політика.

Практична значущістьдослідження визначається тим, що знання про правильність і переконливість мовлення, а також уміння застосовувати їх на практиці можуть стати у пригоді не тільки політикам під час публічних виступів, а й журналістам як представникам професії, чиїм основним обов’язком є вплив на свідомість мас. Ця робота допоможе навчитися правильно викладати свої думки і уникати помилок, які можуть призвести до неправильного розуміння виступу.

Теоретична значущістьполягає у тому, що це одна із перших наукових робіт, у якій комплексно розглянуто питання політичного красномовства на матеріалі виступів українських політиків, що дасть змогу використовувати її для подальших досліджень у цьому напрямі.

На даному етапі розвитку вітчизняної риторичної науки, на жаль, приділяється дуже мало уваги її окремим розділам, у тому числі і політичній риториці. Найбільш ґрунтовною роботою з політичного красномовства є «Политическая риторика» Г.Г. Хазагерова.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У Вступі аргументується актуальність обраної теми, наводяться факти, що обумовлюють практичну та теоретичну значущість дослідження. Також у цій частині курсової сформовано мету й завдання дослідження.

У Розділі І «Політичне красномовство як розділ риторики» розглядається історія виникнення ораторського мистецтва та його наступний поділ на сфери, серед яких виокремилося політичне красномовство, становлення останнього, а також деякі елементи творів, що належать до жанрів політичної риторики, і методи переконання, аналізується істинний посил, що закладається політиком у його промову.

У Розділі ІІ «Особливості ведення дискусії у телепередачах «Свобода слова», «Велика політика» та «Шустер live»» міститься аналіз виступів найвидніших політичних діячів: Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка та Олександра Єфремова. Розглядаються риторичні прийоми та помилки у їх мовленні, дається характеристика і оцінка їх ораторським здібностям, а також наводяться відмінності у вживанні тих чи інших засобів мовлення на різних ток-шоу.

У Загальних висновках дається оцінка виконання поставлених завдань дослідження, зазначених у вступі. Також вказуються результати дослідження.

Список використаної літератури складається 40 найменувань.






РОЗДІЛ І.

ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО ЯК РОЗДІЛ РИТОРИКИ

  • Історія становлення і розвитку політичного красномовства

Природа має свої закони та порядки, які ніколи і ніким не будуть оскаржені. Проте іноді, неначе насміхаючись сама з себе, вона переступає через власні ж правила і створює щось нове, до того незнане. Таким новим і суперечливим явищем стало стрімке перетворення людини із рядового біологічного виду на складну і мінливу структуру. Можна вишукувати багато причин та передумов того, що сталося, так ніколи і не дізнавшись правди, проте один факт можна констатувати сміливо: найважливішим кроком, яке зробило людство на шляху до створення суспільства, є безумовно винайдення мови.

Тим не менш, помилкою було би вважати, що мова з'явилася лише як засіб обміну інформацією. Інформацію можна передавати різними шляхами, якими людство і користувалося сотні тисяч років, допоки не було вимовлене перше слово… Мова ж з самого свого початку була засобом впливу на людські уми [23].

Наш давній предок віднайшов у слові значно вагомішу маніпулятивну одиницю, аніж звичайна груба сила. Вже у первісній людській громаді будь-яке питання вирішувалося за допомогою хай і примітивної, але комунікації. На плечі вождя лягало завдання переконати кожного члена племені у тому, що саме він повинен виконувати ту чи іншу роботу. Таким чином, уже тоді мова слугувала не засобом інформування, а засобом переконання і впливу.

Тому періодом зародження риторики як мистецтва можна сміливо називати саме епоху первіснообщинного людського суспільства. І значно більшої ваги набуло уміння правильно говорити з переходом до варварського суспільства, тому що саме тоді відбулася дуже важлива зміна у процесі комунікації: із міжособистісного спілкування окремо виділилося публічне. Це стало передумовою виникнення риторики як науки.

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві політичного мовця. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення [29].

Саме слово “риторика” походить від грецького “ораторське мистецтво” (лат. rethorica). У кириличній транслітерації це слово теж спочатку передавалося як “реторика” [38; 18]. Історично це слово отримало декілька значень: так називають і наукову дисципліну, і пустопорожні, але претензійні промови, і власне ораторське мистецтво. У нашому дослідженні ми будемо розглядати риторику саме як мистецтво слова.

Перший підручник з риторики, який, на жаль, не зберігся, було написано ще у V ст. до н.е. учнем Емпедокла, якого Аристотель називав батьком риторики [6]. Першими теоретиками риторики стали софісти під проводом Горгія, в інтерпретації яких риторика була наукою про переконання будь-кого в будь-чому, незважаючи на істинність чи хибність власного твердження [38; 18]. Їхнє розуміння риторики дуже близьке до того, яке ми маємо зараз, особливо якщо це стосується політичних промов. Проте між сучасним і софістським розумінням риторики є суттєва різниця: давні греки більше приділяли уваги тому, що вони називали “зачаруванням” мовою, а не власне переконанню. Крім того, для них було характерне навмисне використання неправдивих чи недостовірних аргументів [12]. А це є неприпустимим для сучасного політика з етичної точки зору.

З критикою світогляду софістів виступило багато видатних філософів, що жили після них. Зокрема, Платон на противагу теорії красивої мови задля переконання висунув свою теорію діалогічної мови для пошуку істини — діалектики [38; 19]. Він вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв’язки тощо). Платон зазначав, що риторика − найбільше для людей добро, риторика − джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою [16].

Саме завдяки вдалому використанню здобутків у теорії риторики софістів та Платона їхні наступники змогли стати відомими ораторами. Найблискучішим ритором Стародавньої Греції був всесвітньо відомий Демосфен (384-322 до н.е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора.

До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скрупульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості [29]. Але Демосфен доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів [16].

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою − жвавість і третьою − жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.

Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори. Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості [16].

Таким чином, заслуга Демосфена у розвитку риторики як мистецтва полягає у тому, що він став автором декількох прийомів, завдяки своїй силі впливу популярних і до нашого часу, а також першим зазначив необхідність підготовки до виступу, без чого неможливо уявити жоден виступ нинішнього політика. Крім того, його філіпіки стали практичним джерелом для Аристотеля, який вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості і запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської прози.

Своє риторичне вчення Аристотель виклав у двох трактатах - “Риториці” і “Поетиці”. У цих працях філософ виклав ті позиції, якими досі керуються оратори і якими будуть керуватися, допоки існуватиме мова:

  • слова оратора повинні бути спрямовані на аудиторію: бути зрозумілими та цікавими їй;

  • промова повинна нести аудиторії нову інформацію, оскільки одною з основних причин зацікавленості у виступі є потреба у пізнанні та інтелектуальному розвитку;

  • надавати перевагу необхідно новим та несподіваним аргументам, бо вони найкраще запам'ятовуються;

  • необхідно не тільки довести свою правоту, але й неправоту опонента також.

У першій книзі своєї “Риторики” Аристотель розглядає риторичну науку у системі інших наук і виділяє три основні різновиди промов: дорадчі, судові та урочисті.

Проте не слід розуміти цей поділ буквально і вважати, що судове красномовство стосується тільки судів, урочисте — тільки урочистих подій, а дорадче — тільки нарад.

Аристотель розділяв усі промови на такі види за тією ознакою, яку роль у них відіграє аудиторія. Якщо мовець прагне похвалити чи засудити явище або людину, то він одночасно своєю промовою формує і ставлення до об'єкта свого виступу у аудиторії, яка виступає простим глядачем. Такі виступи він відносив до урочистих [38; 25].

Якщо слухачі є активними суддями того, що вже сталося, то такі промови Аристотель відносив до судових. Мета таких промов полягає у тому, щоб дійти до істини та розібрати різні версії причин та суті події [38; 26].

До третьої, дорадчої, групи промов відносяться ті, у яких слухачі виступають активними “суддями” того, що має статися, тобто намагаються схилити або відмовити опонента від певних дій у майбутньому [38; 25].

Очевидно, що політичне красномовство найтісніше пов'язане саме з останнім типом промов, оскільки виступи політиків спрямовані в першу чергу на майбутнє — і слухачі також починає брати активну участь в обговоренні, намагаючись переконати одне одного в перевагах того діяча, який їм до вподоби, та в недоліках усіх інших політиків.

Від волі слухачів політичної промови залежить не тільки прийняття рішення (наприклад, при голосуванні), а й значною мірою — соціальна поведінка, тому що виступ також спрямований на виховання певних рис, мобілізацію окремих психологічних ресурсів. Це ріднить політичне красномовство з урочистим. Значно слабшим є зв'язок із судовою риторикою: він виявляється лише тоді, коли політик намагається проаналізувати те, що вже сталося [38; 27].

За визначенням С.Д. Абрамовича, «політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію» [3]. Виходячи з цього твердження, а також із нашого попереднього твердження, що найперші комунікативні процеси відбувалися саме з метою роз'яснення окремих суспільно-політичних ситуацій, можна зробити висновок, що саме політична риторика стала колискою мистецтва слова загалом. Звідси і схожість політичного красномовства з усіма родами промов, виділеними Аристотелем: вони просто на певному етапі розвитку людства виділилися в окремі галузі риторики із політичної.

На думку Тетяни Жаринової, риторика отримує новий поштовх для розвитку у переломні для суспільства періоди, коли зароджується новий стиль життя та формуються нові ідеології [20]. Тому розвиток риторики логічно відстежувати у паралелі до розвитку суспільства загалом.

Первісна риторика не являє собою інтересу для дослідників, оскільки, по-перше, на той момент вона була не особливим, а єдиним видом спілкування, а, по-друге, жодного запису промови того часу, природно, немає. Тож ми почнемо досліджувати політичне красномовство з епохи стародавніх цивілізацій Месопотамії, Єгипту та Далекого Сходу.

Ці культури залишили по собі багату літературу, яка була переважно риторичною, оскільки причиною її виникнення були не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого — навпаки, тут часом складалася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зустрічаємося з характерним явищем: автори поетичних творів, як правило, вирішували питання релігійного, політичного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі [4; 40].

Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, насамперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне лаконічне речення: "Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував" [10; 31].

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість царя-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політична риторика Ассиро-Вавилонії зводиться переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда" [10; 31].

Політичні норми у стародавньому Єгипті були осмислені як Маат – божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос, тому політична риторика там широко застосовувалася з метою було підтримання у суспільстві соціальної гармонії [4; 47].

В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей [30]. Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань, що наблизило політичне красномовство Китаю до красномовства релігійного [4; 57].

Після занепаду стародавніх цивілізацій ораторське мистецтво продовжило своє стрімке піднесення в епоху античності. Як уже зазначалося, саме грецькі античні філософи сформували основні засади риторичної науки, завдяки чому політичне красномовство змогло розвиватися і в добу Середньовіччя.

Правонаступницею грецької держави та Римської імперії була Візантія, у тому числі там було прийнято і вдосконалено риторичне мистецтво. Проте політичне красномовство у Візантії було пригнічене тим, промови візантійських політиків були переповнені панегіризмом і лукавою грою словами та підтекстом. Сусідні народи обурювала підступність візантійців, які взяли за правило розставляти приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу мотивували свій напад на Константинополь саме цим візантійським лукавством [4; 118].

Політичне красномовство набуло нового значення тоді, коли з'явилася потреба не тільки переконувати слухача у своїй правоті, але й боротися за владне місце. Саме з цього часу політичну риторику можна називати політичною у повному значенні цього слова, звичному нам.

Так, наприклад, за свідченнями перших християнських місіонерів, відбувалися повноцінні вибори кельт