Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України Маріупольський державний університет Кафедра соціальних комунікацій

Информация о документе:

Дата добавления: 24/09/2015 в 00:11
Количество просмотров: 54
Добавил(а): Аноним
Название файла: m_n_sterstvo_osv_ti_ta_nauki_molod_ta_sportu_ukra_.docx
Размер файла: 64 кб
Рейтинг: 0, всего 0 оценок

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України Маріупольський державний університет Кафедра соціальних комунікацій

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Маріупольський державний університет

Кафедра соціальних комунікацій






Курсова робота на тему:

Риторичні особливості мовлення у політичних ток-шоу

(на прикладі програм «Свобода слова», «Велика політика», «Шустер Live»)






студента II курсу

спеціальності «Журналістика»

Синєпалова Івана Олександровича

Науковий керівник:

Карпиленко Валерія Андріївна






Маріуполь – 2011

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................3

І. Політичне красномовство як розділ риторики..........................................6

1.1. Історія становлення і розвитку політичного красномовства...............6

1.2. Риторичні елементи у політичній промові: аргументація, вербальні та невербальні компоненти……………………………….………………………14

1.3. Публічні промови політиків: прагматичний аспект……………….24

Висновки до Розділу І…………………………………………………….28

ІІ. Особливості ведення дискусії у телепередачах «Свобода слова», «Велика політика» та «Шустер live»…………………………………………...…29

2.1. Публічна промова як засіб формування іміджу політика………..29

2.1.1. Риторичні прийоми у мовленні Юлії Тимошенко………………31

2.1.2. Риторичні прийоми у мовленні Арсенія Яценюка…….………..39

2.1.3. Риторичні прийоми у мовленні Олександра Єфремова…...……46

2.2. Засоби маніпуляції свідомістю на політичних ток-шоу…….…….50

Висновки до Розділу ІІ……………………………………………………53

Загальні висновки………………………………………………………….55

Список використаної літератури…………………………………………57

ВСТУП

У наш час, коли весь світ став «глобальним селом», надзвичайно велику роль у формуванні світогляду конкретної людини зокрема та громадської думки взагалі відіграє спілкування сильних світу цього з масою. І не важливо, чи це безпосереднє спілкування на мітингах або зустрічах, чи це опосередковане спілкування через засоби масової комунікації, - у будь-якому разі, для переконання аудиторії публічна особа повинна уміти оволодівати її увагою, а для цього необхідно знати хоча б ази риторики. Саме тому дослідження політичного красномовства має велике теоретичне і практичне значення для тих, хто прагне керувати людьми.

Предметомдослідження є риторичні прийоми мовлення у промовах українських політиків.

Об’єктомдослідження стали політичні ток-шоу на українському телебаченні. Задля їх дослідження та аналізу були використані наукові праці з риторики, що торкаються найрізноманітніших аспектів красномовства: розглядають її витоки та історичний розвиток, її види та сфери застосування, будову ораторських творів та процес їх підготовки.

Метадослідження: дослідити засоби переконання, які виникли в процесі розвитку цивілізації; встановити, які риторичні прийоми набувають визначальної ролі у агітаційних промовах сучасних політиків.

Задля досягнення поставлених цілей нам необхідно буде розв’язати наступні завдання:

  • Розглянути передумови виникнення ораторського мистецтва та його роль у різних історичних реаліях.

  • Розглянути різноманітні риторичні прийоми, які використовуються у публічних промовах.

  • Дослідити прагматичний аспект політичних виступів.

  • Виявити основні тенденції у використанні засобів красномовства українськими політиками.

Основою актуальностіроботи є те, що питання прихильності українців до того чи іншого політика останнім часом визначається не доцільністю та мудрістю їхніх передвиборчих програм, а тільки тим, як добре політик може подати себе. Таким чином риторичні здібності набувають вирішального значення у виборчій стратегії політика.

Практична значущістьдослідження визначається тим, що знання про правильність і переконливість мовлення, а також уміння застосовувати їх на практиці можуть стати у пригоді не тільки політикам під час публічних виступів, а й журналістам як представникам професії, чиїм основним обов’язком є вплив на свідомість мас. Ця робота допоможе навчитися правильно викладати свої думки і уникати помилок, які можуть призвести до неправильного розуміння виступу.

Теоретична значущістьполягає у тому, що це одна із перших наукових робіт, у якій комплексно розглянуто питання політичного красномовства на матеріалі виступів українських політиків, що дасть змогу використовувати її для подальших досліджень у цьому напрямі.

На даному етапі розвитку вітчизняної риторичної науки, на жаль, приділяється дуже мало уваги її окремим розділам, у тому числі і політичній риториці. Найбільш ґрунтовною роботою з політичного красномовства є «Политическая риторика» Г.Г. Хазагерова.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У Вступі аргументується актуальність обраної теми, наводяться факти, що обумовлюють практичну та теоретичну значущість дослідження. Також у цій частині курсової сформовано мету й завдання дослідження.

У Розділі І «Політичне красномовство як розділ риторики» розглядається історія виникнення ораторського мистецтва та його наступний поділ на сфери, серед яких виокремилося політичне красномовство, становлення останнього, а також деякі елементи творів, що належать до жанрів політичної риторики, і методи переконання, аналізується істинний посил, що закладається політиком у його промову.

У Розділі ІІ «Особливості ведення дискусії у телепередачах «Свобода слова», «Велика політика» та «Шустер live»» міститься аналіз виступів найвидніших політичних діячів: Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка та Олександра Єфремова. Розглядаються риторичні прийоми та помилки у їх мовленні, дається характеристика і оцінка їх ораторським здібностям, а також наводяться відмінності у вживанні тих чи інших засобів мовлення на різних ток-шоу.

У Загальних висновках дається оцінка виконання поставлених завдань дослідження, зазначених у вступі. Також вказуються результати дослідження.

Список використаної літератури складається 40 найменувань.






РОЗДІЛ І.

ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО ЯК РОЗДІЛ РИТОРИКИ

  • Історія становлення і розвитку політичного красномовства

Природа має свої закони та порядки, які ніколи і ніким не будуть оскаржені. Проте іноді, неначе насміхаючись сама з себе, вона переступає через власні ж правила і створює щось нове, до того незнане. Таким новим і суперечливим явищем стало стрімке перетворення людини із рядового біологічного виду на складну і мінливу структуру. Можна вишукувати багато причин та передумов того, що сталося, так ніколи і не дізнавшись правди, проте один факт можна констатувати сміливо: найважливішим кроком, яке зробило людство на шляху до створення суспільства, є безумовно винайдення мови.

Тим не менш, помилкою було би вважати, що мова з'явилася лише як засіб обміну інформацією. Інформацію можна передавати різними шляхами, якими людство і користувалося сотні тисяч років, допоки не було вимовлене перше слово… Мова ж з самого свого початку була засобом впливу на людські уми [23].

Наш давній предок віднайшов у слові значно вагомішу маніпулятивну одиницю, аніж звичайна груба сила. Вже у первісній людській громаді будь-яке питання вирішувалося за допомогою хай і примітивної, але комунікації. На плечі вождя лягало завдання переконати кожного члена племені у тому, що саме він повинен виконувати ту чи іншу роботу. Таким чином, уже тоді мова слугувала не засобом інформування, а засобом переконання і впливу.

Тому періодом зародження риторики як мистецтва можна сміливо називати саме епоху первіснообщинного людського суспільства. І значно більшої ваги набуло уміння правильно говорити з переходом до варварського суспільства, тому що саме тоді відбулася дуже важлива зміна у процесі комунікації: із міжособистісного спілкування окремо виділилося публічне. Це стало передумовою виникнення риторики як науки.

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві політичного мовця. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення [29].

Саме слово “риторика” походить від грецького “ораторське мистецтво” (лат. rethorica). У кириличній транслітерації це слово теж спочатку передавалося як “реторика” [38; 18]. Історично це слово отримало декілька значень: так називають і наукову дисципліну, і пустопорожні, але претензійні промови, і власне ораторське мистецтво. У нашому дослідженні ми будемо розглядати риторику саме як мистецтво слова.

Перший підручник з риторики, який, на жаль, не зберігся, було написано ще у V ст. до н.е. учнем Емпедокла, якого Аристотель називав батьком риторики [6]. Першими теоретиками риторики стали софісти під проводом Горгія, в інтерпретації яких риторика була наукою про переконання будь-кого в будь-чому, незважаючи на істинність чи хибність власного твердження [38; 18]. Їхнє розуміння риторики дуже близьке до того, яке ми маємо зараз, особливо якщо це стосується політичних промов. Проте між сучасним і софістським розумінням риторики є суттєва різниця: давні греки більше приділяли уваги тому, що вони називали “зачаруванням” мовою, а не власне переконанню. Крім того, для них було характерне навмисне використання неправдивих чи недостовірних аргументів [12]. А це є неприпустимим для сучасного політика з етичної точки зору.

З критикою світогляду софістів виступило багато видатних філософів, що жили після них. Зокрема, Платон на противагу теорії красивої мови задля переконання висунув свою теорію діалогічної мови для пошуку істини — діалектики [38; 19]. Він вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв’язки тощо). Платон зазначав, що риторика − найбільше для людей добро, риторика − джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою [16].

Саме завдяки вдалому використанню здобутків у теорії риторики софістів та Платона їхні наступники змогли стати відомими ораторами. Найблискучішим ритором Стародавньої Греції був всесвітньо відомий Демосфен (384-322 до н.е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора.

До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скрупульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості [29]. Але Демосфен доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів [16].

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою − жвавість і третьою − жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.

Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори. Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості [16].

Таким чином, заслуга Демосфена у розвитку риторики як мистецтва полягає у тому, що він став автором декількох прийомів, завдяки своїй силі впливу популярних і до нашого часу, а також першим зазначив необхідність підготовки до виступу, без чого неможливо уявити жоден виступ нинішнього політика. Крім того, його філіпіки стали практичним джерелом для Аристотеля, який вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості і запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської прози.

Своє риторичне вчення Аристотель виклав у двох трактатах - “Риториці” і “Поетиці”. У цих працях філософ виклав ті позиції, якими досі керуються оратори і якими будуть керуватися, допоки існуватиме мова:

  • слова оратора повинні бути спрямовані на аудиторію: бути зрозумілими та цікавими їй;

  • промова повинна нести аудиторії нову інформацію, оскільки одною з основних причин зацікавленості у виступі є потреба у пізнанні та інтелектуальному розвитку;

  • надавати перевагу необхідно новим та несподіваним аргументам, бо вони найкраще запам'ятовуються;

  • необхідно не тільки довести свою правоту, але й неправоту опонента також.

У першій книзі своєї “Риторики” Аристотель розглядає риторичну науку у системі інших наук і виділяє три основні різновиди промов: дорадчі, судові та урочисті.

Проте не слід розуміти цей поділ буквально і вважати, що судове красномовство стосується тільки судів, урочисте — тільки урочистих подій, а дорадче — тільки нарад.

Аристотель розділяв усі промови на такі види за тією ознакою, яку роль у них відіграє аудиторія. Якщо мовець прагне похвалити чи засудити явище або людину, то він одночасно своєю промовою формує і ставлення до об'єкта свого виступу у аудиторії, яка виступає простим глядачем. Такі виступи він відносив до урочистих [38; 25].

Якщо слухачі є активними суддями того, що вже сталося, то такі промови Аристотель відносив до судових. Мета таких промов полягає у тому, щоб дійти до істини та розібрати різні версії причин та суті події [38; 26].

До третьої, дорадчої, групи промов відносяться ті, у яких слухачі виступають активними “суддями” того, що має статися, тобто намагаються схилити або відмовити опонента від певних дій у майбутньому [38; 25].

Очевидно, що політичне красномовство найтісніше пов'язане саме з останнім типом промов, оскільки виступи політиків спрямовані в першу чергу на майбутнє — і слухачі також починає брати активну участь в обговоренні, намагаючись переконати одне одного в перевагах того діяча, який їм до вподоби, та в недоліках усіх інших політиків.

Від волі слухачів політичної промови залежить не тільки прийняття рішення (наприклад, при голосуванні), а й значною мірою — соціальна поведінка, тому що виступ також спрямований на виховання певних рис, мобілізацію окремих психологічних ресурсів. Це ріднить політичне красномовство з урочистим. Значно слабшим є зв'язок із судовою риторикою: він виявляється лише тоді, коли політик намагається проаналізувати те, що вже сталося [38; 27].

За визначенням С.Д. Абрамовича, «політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію» [3]. Виходячи з цього твердження, а також із нашого попереднього твердження, що найперші комунікативні процеси відбувалися саме з метою роз'яснення окремих суспільно-політичних ситуацій, можна зробити висновок, що саме політична риторика стала колискою мистецтва слова загалом. Звідси і схожість політичного красномовства з усіма родами промов, виділеними Аристотелем: вони просто на певному етапі розвитку людства виділилися в окремі галузі риторики із політичної.

На думку Тетяни Жаринової, риторика отримує новий поштовх для розвитку у переломні для суспільства періоди, коли зароджується новий стиль життя та формуються нові ідеології [20]. Тому розвиток риторики логічно відстежувати у паралелі до розвитку суспільства загалом.

Первісна риторика не являє собою інтересу для дослідників, оскільки, по-перше, на той момент вона була не особливим, а єдиним видом спілкування, а, по-друге, жодного запису промови того часу, природно, немає. Тож ми почнемо досліджувати політичне красномовство з епохи стародавніх цивілізацій Месопотамії, Єгипту та Далекого Сходу.

Ці культури залишили по собі багату літературу, яка була переважно риторичною, оскільки причиною її виникнення були не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого — навпаки, тут часом складалася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зустрічаємося з характерним явищем: автори поетичних творів, як правило, вирішували питання релігійного, політичного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі [4; 40].

Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, насамперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне лаконічне речення: "Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував" [10; 31].

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість царя-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політична риторика Ассиро-Вавилонії зводиться переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда" [10; 31].

Політичні норми у стародавньому Єгипті були осмислені як Маат – божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос, тому політична риторика там широко застосовувалася з метою було підтримання у суспільстві соціальної гармонії [4; 47].

В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей [30]. Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань, що наблизило політичне красномовство Китаю до красномовства релігійного [4; 57].

Після занепаду стародавніх цивілізацій ораторське мистецтво продовжило своє стрімке піднесення в епоху античності. Як уже зазначалося, саме грецькі античні філософи сформували основні засади риторичної науки, завдяки чому політичне красномовство змогло розвиватися і в добу Середньовіччя.

Правонаступницею грецької держави та Римської імперії була Візантія, у тому числі там було прийнято і вдосконалено риторичне мистецтво. Проте політичне красномовство у Візантії було пригнічене тим, промови візантійських політиків були переповнені панегіризмом і лукавою грою словами та підтекстом. Сусідні народи обурювала підступність візантійців, які взяли за правило розставляти приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу мотивували свій напад на Константинополь саме цим візантійським лукавством [4; 118].

Політичне красномовство набуло нового значення тоді, коли з'явилася потреба не тільки переконувати слухача у своїй правоті, але й боротися за владне місце. Саме з цього часу політичну риторику можна називати політичною у повному значенні цього слова, звичному нам.

Так, наприклад, за свідченнями перших християнських місіонерів, відбувалися повноцінні вибори кельтського короля Кормака, коли його кандидатуру на обговорення шляхти виніс один із придворних попереднього короля і виступив із промовою, у який аргументував свій вибір [26].

Справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавним напруженням у новий час. Воно починає диференціюватися на численні різновиди. Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі церемонії; культивується панегіричний стиль, похвала героям; набуває поширення і памфлетний стиль, виплеканий поетом Пьєтро Аретіно; зростання ролі армії в суспільстві зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства [4; 146].

Як бачимо, на кожному з етапів розвитку людства політична риторика займала свою особливу нішу у структурі суспільних відносин. При чому найбільшу роль красномовство відігравало у демократичних державах, тобто за умови, що народ може бути не тільки слухачем, але й активним учасником промови зокрема та політичних подій взагалі. Тому немає нічого дивного, що в наш час, коли більша частина світу є демократичною, а кількість країн та різноманітних політичних угрупувань вимірюється сотнями, боротьба за владу між ними набуває найбільш безкомпромісного характеру за всю історію людства. А це у свою чергу є причиною того, що важливість політичного красномовства невпинно зростає.

  • Риторичні елементи у політичній промові: аргументація, вербальні та невербальні компоненти

Свідомість – це не фотоплівка, яка раз і назавжди зберігає кожне враження, отримане людиною. Людина наділена здатністю до нескінченної творчості. Картини світу тьмяніють і накладаються одна на одну. Образи то згущуються, то розмиваються по мірі того, як ми сприймаємо їх. Вони не лежать мертвим вантажем на дні свідомості, а перетворюються завдяки нашому умінню сприймати та інтерпретувати. Ми самовиражаємось, змінюємо акценти, діємо [27; 165].

Втім, незважаючи на неабиякі здібності людини, до самостійних дій та роздумів ми вдаємося тільки у крайніх випадках, коли нам уже просто не лишається іншого виходу. У більшості ж випадків нас підштовхують, нам підказують, нами маніпулюють.

Едвард Бернейс зазначав, що наші думки не є нашими: вони повністю залежать від думок лідерів груп, яким ми довіряємо. За його словами, «розум людини – це суміш успадкованих забобонів, символів, кліше та словесних формулювань, отриманих від лідерів [9].

Цими лідерами, які за допомогою пропаганди можуть впливати на людську волю та формувати її за своїм бажанням, є політичні діячі. Їхні слова мають сильну дію на кожного представника їхнього народу. Проте це можливо тільки тоді, коли промова політика правильно побудована, а також включає у себе максимально велику кількість риторичних прийомів і доказів. Тут ми спробуємо з’ясувати, які елементи повинні бути у промові, щоб її можна було вважати правильною.

Поль Сопер стверджує, що абсолютно неважливо, що відбувається на трибуні під час виступу; головне – що відбувається в цей момент у головах слухачів. Саме за рівнем змін, які починаються під впливом промови, слід визначати її ефективність [36; 238]. Проте це твердження є суперечливим саме по собі, адже ніяких змін у свідомості аудиторії не зможе добитися той мовець, який не вміє правильно поставити проблему та аргументувати своє бачення її.

Досягнути мети агітаційної промови – сформувати в аудиторії цілеспрямовані мислення і дію – можна двома шляхами: надаючи докази, що схиляють до думок, необхідних оратору, або апелюючи безпосередньо до почуттів слухачів. Ці способи називають логічним і психологічним відповідно.

Логічні та психологічні докази невіддільні: вони доповнюють одне одного, допомагаючи вправному ритору виконати своє завдання. Не можна переобтяжувати мову сухими фактами та логічними висновками, тому що можна наштовхнутися на несприйняття аудиторії і втратити позиції. Так само не можна постійно використовувати емоційні докази, тому що, не підкріплені фактами, вони моментально втрачають свою вагу в очах публіки, а мовець перетворюється на епатажного політикана замість того, щоб залишатися презентабельним політиком.

Серед логічних доказів Поль Сопер виділяє наступні:

  • індукція;

  • дедукція;

  • аналогія;

  • умовивід про причинову залежність [36].

Індукція у філософії – це спосіб мислення від окремого до загального. Стосовно політичної риторики, індукція – це узагальнення на основі дослідження усіх однотипних ситуацій. Проте повна індукція неможлива, тому що неможливо розглянути абсолютно усі ситуації. Тому, коли ми кажемо про індукцію, то маємо на увазі часткову індукцію. Коли оратор намагається використати індукцію, то він перераховує велику кількість окремих випадків, що може втомлювати аудиторію. Тому слід надавати перевагу простому узагальненню, яке передбачає виведення висновків на основі одного випадку.

Якщо метод індукції використовується в агітаційній промові з метою доведення певної думки, а не заради ілюстрації, то його необхідно ретельно перевіряти. Існує п’ять основних способів перевірки індуктивного доказу. Вони полягають у тому, що треба з’ясувати: 1) чи істинним є приклад, на основі якого робиться узагальнення; 2) чи стосується приклад висновку; 3) чи достатньо наведено прикладів; 4) чи приклади є типовими; 5) чи є серед прикладів негативні [36].

Головний спосіб узагальнення – аналогія, яка являє собою мисленнєвий рух від окремого до окремого. На підставі однаковості певних рис двох явищ доводиться і однаковість і інших рис цих явищ, якщо це необхідно оратору. При застосуванні методу аналогії часто використовуються метафори. Головне тут – з'ясувати, чи не є об’єкти порівняння радикально різними.

Умовивід про причинову залежність відіграє визначальну роль у мовленні політика, тому що йому доводиться виступати, пояснюючи зміну явищ, а умовивід про причину і є логічним роздумом про зміну: він являє собою висновок про те, що за даного порядку речей результатом стане певна подія (висновок від причини до наслідку), або про те, що даний порядок речей спричинений іншими умовами (висновок від наслідку до причини). Особливість методу умовиводу полягає у тому, що до нього доводиться звертатися постійно, незалежно від використання інших логічних доказів.

Дедукція – це спосіб мислення від загального до окремого. Як риторичний метод впливу, дедукція – це найкоротший шлях до переконання, що є її характерною перевагою. Явища, які аудиторія збагнула та усвідомила самостійно за допомогою узагальнення, набувають значення загального правила, необхідного нам для подальшого пізнання [36].

Дедукція значно простіша і від того значно ефективніша, ніж індукція. Дедуктивний доказ складається із трьох тверджень: 1) загального положення, що називається великою посилкою; 2) положення, пов’язаного із великою посилкою, яке веде до його застосування – малої посилки; 3) висновку. Весь триступінчатий процес називається силогізмом.

Іноді одна із посилок не формулюється, а просто мається на увазі, у таких випадках дедукція називається ентимемою. Завжди корисно розкрити приховану посилку, щоб перевірити правильність умовиводів, проте це не є обов’язковим, якщо прихована посилка є очевидною [36].

Дедуктивне переконання зазвичай використовується у комплексі з індуктивним (за допомогою індукції може бути виведена одна із посилок) чи іншими дедуктивними прийомами (умовивід одного силогізму може стати посилкою для іншого).

За класифікацією Поля Сопера, група психологічних, або емоційних доказів у політичній промові включає в себе шість різних методів, кожен із яких базується на психологічних підсвідомих бажаннях аудиторії:

  • фізичне благополуччя;

  • економічні інтереси;

  • суспільні інтереси;

  • розваги;

  • відчуття власної гідності;

  • істина і право.

Слід зазначити, що поділ психологічних доказів на підгрупи є суто умовним, оскільки один аргумент може апелювати одразу до кількох почуттів.

Докази, що мають основою звернення до фізичного благополуччя, ґрунтуються на тому, що першочергове прагнення будь-якої людини – зберегти своє життя за будь-яку ціну. Тому це є одним із найпотужніших видів аргументації. Якщо ж небезпека не є очевидною, то аудиторію необхідно переконати у серйозності проблеми, чому сприяє використання статистичних даних. Показавши масштаб небезпеки, можна переходити до пояснення можливих шляхів її уникнення. Але не можна переобтяжувати промову негативними доказами, тому що їх надлишок може викликати неконтрольований страх у слухачів і відвернути їх від мовця.Крім того, прагнення до фізичного благополуччя включає не тільки бажання безпеки, але й свободи і діяльності. З ними пов’язані мотиви фізичного порядку – прагнення до зручності, комфорту та всього, що відповідає звичкам [36].

Одним з основних завдань політиків є забезпечення високого рівня життя населення своєї держави, тому в їхніх передвиборчих програмах та у публічних виступах слухачі в першу чергу звертають увагу на те, які заходи буде вживати той чи інший політик задля захисту економічних інтересів. Тому для оратора дуже важливо засвоїти уміння правильно використовувати у своїй промові це бажання аудиторії, акцентуючи увагу на тому, що його політичній силі вдасться стабілізувати прибуток, покращити матеріальне становище, гарантувати захист майна кожного.

Суспільні інтереси включають прагнення, що виникають у людини в процесі спілкування з іншими людьми: прагнення до сімейного благополуччя, хорошої репутації, престижу, завоювання довіри та влади. У кожній агітаційній промові є апеляція до суспільних інтересів, тому що слухачі, як суб’єкт комунікації, уже перебувають у суспільно-політичній ситуації. Для політика, який прагне переконати аудиторію у своїй компетентності саме на основі звернення до суспільних інтересів, важливим є заручитися підтримкою хоча б мінімальною частиною аудиторії, тому що тоді почнеться ланцюгова реакція переконання вже всередині самої аудиторії. Але це можливо тільки для тих діячів, які себе нічим не заплямували.

Потяг до розваг – це складна сукупність відчуття змагальності, конфлікту, прагнення до свободи, потреби у відпочинку, гри розуму та жартівливого настрою. Вдало використовуючи ігрові елементи у своїй промові, оратор може схилити на свій бік велику кількість слухачів.Крім того, нав’язавши аудиторію ідею змагання з опонентами за владні повноваження, можна бути впевненим, що певна частина аудиторії сприйме це як особистий виклик і теж почне підтримувати мовця.

Дуже важливою властивістю людини є її потреба, яку Абрахам Маслоу розмістив на четвертому щаблі свої піраміди, - потреба у повазі та відчутті власної гідності. Тому, якщо політик дасть зрозуміти слухачам, ставиться до них із повагою, то йому легше буде досягнути кінцевої мети своєї промови. Проте для цього не потрібно прямим текстом згадувати про повагу: необхідно просто мимохідь кидати натяки, ставити перед аудиторію задачі для розв’язання, щоб вона відчула, що мовець вважає її спроможною ці задачі вирішити.

Останнім типом емоційних доказів є звернення до людського бажання жити у справедливому суспільстві. Якщо є можливість дорікнути опонентові у відсутності людяності, милосердя, співпереживання, то її не можна марнувати – така постановка питання відверне від суперника ту частину аудиторії, яка ще не визначилася з вибором. Та до звинувачення необхідно підходити дуже обережно, тому що відсутність фактів, які б достатньо підтверджували претензії оратора, або надто гучне обвинувачення може призвести до прямо протилежних наслідків.

Як бачимо, на озброєнні риторичної науки є велика кількість засобів, які можна використовувати для аргументації своєї точки зору. Проте і логічні, і психологічні докази є нежиттєздатними без ілюстрацій. А створити необхідний образ у свідомості слухачів оратор може тільки тоді, коли його виступ буде яскравим, тобто якщо у ньому вживатимуться тропи та фігури, а також правильною буде жестикуляція та інтонація.

Олександр Потебня визначав троп як слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми». При аналізі цього визначення можемо дійти до висновку, що твердження, висловлені за допомогою троп, є неістинними, якщо застосовувати до них закони логіки. Одначе їх неістинність з точки зору логіки зустрічає іншу оцінку з точки зору паралогіки: паралогіка, що базується на принципах «широкої аналогії», не контролює твердження з точки зору їх відповідності «правді життя». Більше того, неістинність включається у риторичні особливості троп як їх обов’язкова умова [25].

У поняття «тропи» об’єднують дуже велику кількість засобів прикрашення мови, проте основними із них є три – це метафора, метонімія та синекдоха.

Слово «метафора» у перекладі з грецької означає «перенесення». Оскільки метафора є найпоширенішим тропом, то слідом за ним і всі інші тропи також характеризуються як перенесення значень, що на думку деяких дослідників є некоректним [15]. Метафора завжди передбачає мислительний процес аналогічного типу. Вона складається із трьох об’єктів: того, що порівнюється, того, з чим порівнюється, і ознаки, за якою відбувається співставлення (вона обов’язково має бути спільною). Суть метафори полягає у тому, що третій компонент (спільна ознака) ніколи не називається, тому її визначають як приховане порівняння [25].

Роберт Ентман вважав головною задачею метафори активізацію фреймів у свідомості аудиторії [1]. Його думку продовжив Т. Белт, який зазначав, що стереотип – це образ, що у свою чергу найефективніше створюється за допомогою іншого образу, закладеного у метафорі [8].

За концепцією Р.О. Якобсона, метонімія є полярно протилежним метафорі тропом [39]. Її механізм полягає у заміщенні імені предмета його ознакою або іменем іншого предмета, що знаходиться у зв’язку з першим предметом [25]. Метонімія виконує ідентифікуючу функцію, що змушує слухача активізувати увагу та розпочати активний мисленнєвий процес, зіставляючи поняття, яке мається на увазі, з поняттям, з яким проводиться аналогія. При цьому метонімія майже завжди лежить на поверхні, тобто збагнути її спроможний навіть непідготовлений слухач. Це додає зрозумілості, а отже і авторитетності, оратору.

Синекдоха, суть якої полягає у заміні цілого його частиною або навпаки: заміні частини цілим, - це один із різновидів метонімії [25]. Використовується найчастіше просто як засіб урізноманітнення мови та уникнення тавтології, але може також виконувати функції метонімії.

Серед великої кількості можливих фігур головними в арсеналі розумного політика можна назвати аномінацію, паралелізм, анадиплосис. Фігури, на відміну від троп, належать не до лексичних, а до синтаксичних одиниць, тому їхнє застосування можливе тільки за доброго чуття мови.

Аномінація – фігура, зміст якої у тому, щоб віднайти подібність у звучанні двох слів та поєднати їх в єдине, створивши таким чином нове, третє слово [25]. Використовується здебільшого як іронічний метод підкреслення негативних рис своїх конкурентів або для викриття суспільних пороків.

Найпростішою, але від того не менш ефективною фігурою є паралелізм, тобто однотипність синтаксичних конструкцій, що знаходяться в суміжних частинах повідомлення [25]. Паралелізм вживають тоді, коли необхідно перелічити явища, події чи риси одного ряду задля підкреслення власної думки.

З цією метою використовується також і анадиплосис, але тут вона досягається іншим шляхом: кінцівка одного речення стає початком наступного, що дозволяє сконцентрувати увагу аудиторії на необхідному аспекті промови. Крім того, завдяки цьому синтаксичному прийому вправний оратор зможе семантично пов’язати змістовно віддалені речі.

На межі між вербальними та невербальними компонентами промови знаходиться порядок слів. Непрямий порядок слів – інверсія – тісно взаємодіє з інтонацією і служить для того, щоб структурно та інтонаційно виділити основну частину повідомлення.

Інтонація – складне явище. Воно складається з чотирьох акустичних компонентів: тону голосу, інтенсивності та тривалості звучання, а також тембру [11; 361]. Тоном визначається висота звуку. Для успішності виступу промовець повинен постійно її варіювати, оскільки монотонність небезпідставно вважається великим недоліком. Вона виникає, коли висота звуку протягом великого часу лишається незмінною. Проте вдаватися до крайніх високих та низьких частот не варто, оскільки вони можуть утомлювати та дратувати слухача. Задача оратора – визначити діапазон свого голосу та намагатися варіювати тональність.

Інтенсивність звуку – це його гучність. У кожній конкретній життєвій ситуації необхідно підбирати підходящу інтенсивність мовлення. Стосовно політичної промови можна виділити два підходи. В рамках дебатів у студії варто обирати середній рівень інтенсивності і намагатися не переступати межу високого рівня. Його ж слід застосовувати під час промов на мітингах.

Темп мови – це швидкість вимовляння мовних елементів. Темп мови нерозривно пов'язаний з її ритмічною будовою. Ритмічність належить до природних відчуттів людини, тому і ритмічна мова сприймається значно легше, ніж неритмічна. [11; 233].

Темп мови політика не повинен бути дуже швидким, оскільки це заважає правильному сприйняттю промови. До повільного темпу варто вдаватися тоді, коли повідомлювана інформація є ключової та має бути усвідомлена аудиторією чітко та однозначно. Уповільнюючи темп мови, можна також вдаватися до логічних пауз. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини, а також виділяє логічно наголошені етапні речення та найзначніші слова та словосполучення у фразах [32]. Крім логічної, існує також психологічна пауза. К.С. Станіславський стверджував, що «логічна пауза механічно формує такти і цілі фрази, а психологічна пауза дає життя цим фразі. Без логічної паузи мова безграмотна, а без психологічної – нежиттєздатна».

Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і жести.

Вираз обличчя оратора, його поза і жести — додатковий засіб виразності. Вони нерозривно пов’язані з ходом думок і зміною почуттів оратора, їх ритмічний збіг з інтонацією, наголосом і паузами допомагає зосередити увагу слухачів на тих чи інших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачів схоже ставлення, що є ключовою задачею будь-якої політичної агітаційної промови [32].

Жест – це будь-який рух, спрямований підкреслити значення сказаного [36]. Дейл Карнегі стверджує, що жодна теоретична робота з дослідження жестів не має практичної значущості, оскільки завчені рухи ніколи не будуть мати щирості, а відтак і ефекту. Жестикуляція повинна бути самовільною і виходити з почуттів мовця [24].

Поль Сопер виділяє три різновиди жестів: виразні (використовуються у кульмінаційні моменти промови), описові (використовуються для ілюстрації сказаного, описують його) та вказівні (використовуються, щоб вказати місце або напрям). Також він сформулював п’ять правил використання жестів:

  • Жести мають бути невимушеними. Не можна змушувати себе починати жестикулювати або придушувати жест, коли уже розпочато його виконання.

  • Не можна жестикулювати безперервно

  • Жест має підкріплювати слово.

  • Жести мають бути різними

  • Інтенсивність та характер жестів повинні залежати від комунікативної ситуації [36; 156].

Знання цих простих, але корисних фактів та уміння їх використовувати може стати у пригоді будь-якому ораторові, а надто – політичному, оскільки він має справу з великою аудиторією, яка значно легше піддається впливу, але при цьому і значно швидше може налаштуватися радикально проти мовця.

Для того, щоб мати успіх у аудиторії, немає потреби знати всю теорію риторики – це й неможливо. Проте основні моменти, серед яких уміння правильно аргументувати свою тезу, уникаючи при цьому логічних помилок, вправно ілюструвати висловлення за рахунок літературних засобів виразності – троп та фігур, а також акцентування уваги на окремих елементах промови за допомогою невербальних компонентів – жестів, міміки та інтонації, – знати не тільки бажано, а й обов’язково, якщо ти хочеш досягнути успіху у мистецтві красномовства.

  • Публічні промови політиків: прагматичний аспект

Прагматика – один із розділів семіотики, що досліджує функціонування мовних знаків у мовленні. Прагматики піднімає багато питань, пов’язаних із мовцем, адресатом і їх взаємодією в процесі комунікації [40].

Слідом за Дж. Морганом, прагматику часто розглядають як той компонент граматики, що містить правила («стратегії») інтерпретації реплік у розмові [2]. Тобто прагматичний аспект промов полягає у тому, щоб ритор, вкладаючи підтекст у свою промову, робив це таким чином, щоб його аудиторія змогла правильно інтерпретувати і зрозуміти його слова.

В.З.Демьянков стверджує, що зрозуміти висловлення означає:

1) проінтерпретувати чергову мовленнєву дію (на тлі вже наявних гіпотез) як хід у рамках конкретного виду і стилю спілкування (різною мірою враховуючи можливості розбіжності своїх правил спілкування і правил партнера),

2) виявити диспозицію (тобто ухвалити або відкинути нав'язуваний вид спілкування)

3) отримати інтерпретацію власного мовного вираження в контексті такого «нав'язаного» виду, - відсторонившись і спрогнозувавши одночасно подальший хід спілкування [19].

З відстороненої точки зору один і той самий учасник може бути залучений одночасно в різні види спілкування, проте з внутрішньої він усвідомлює себе в рамках не більше ніж одного виду. Залучення можливе на рівні свідомості (коли використовується та чи інша тактика спілкування, яка здійснює свідомий стратегічний план [17]) і на рівні підсвідомості (при мимовільному виконанні дій, що реалізують «підсвідомі стратегії», як при мовних помилках типу застережень).

Фактори розуміння визначають зв'язність висловлювань, зокрема зв'язність тексту (зв'язаність - один з параметрів зв'язності). Зв'язність проявляється в тій єдності частин вислову, яка інтерпретується як вирішення конкретних стратегічних і тактичних завдань; вона виявляється інтерпретатором, який віддає перевагу одним гіпотетичним інтерпретаціям перед іншими. У зв'язність входить те, що визначає соціальну нормативність логіки висловлювань, уважність вибору мовних засобів і т.п. Отже, зв'язність входить в інтерпретацію вислову, а не є властивістю вислову як такого, взятого поза інтерпретацією [19].

Регулярно використовувані стратегії узагальнюються в схеми стратегій, або «стратегеми» Нормативна оцінка спілкування і результуючої зміни висловлювань, тобто оцінка дискурсу, - результат врахування «стратегем».

Отже, прагматична інтерпретація дискурсу містить:

1) опис стратегем, що мотивують дії сторін, що ведуть дискусію (реалізації таких стратегом, конкретні стратегії «зшивають» епізоди дискурсу у тематично організоване ціле)

2) оцінку ефективності дискурсу та його частин, що використовуються в рамках тактик, що реалізують стратегії в конкретних обставинах спілкування [19].

Крім того, на думку Г.Г.Почепцова, для того, щоб текст був правильно інтерпретований аудиторією, усі методи переконання необхідно посилювати, враховуючи національний та контекстний мотив [34].

Таким чином, вживаючи ті чи інші підтексти та контексти, мовець через інтерпретацію добивається впливу на аудиторію, що є кінцевою метою будь-якого агітаційного виступу: живого чи телевізійного.

На думку фахівців, політичний діяч, який виступає по телебаченню, зацікавлений в так званій «валоризації», тобто штучному завищенні значущості своєї думки. Для того, щоб це вдалося, у глядача має створитися враження, що він одержує суттєву інформацію в обмін на витрачену увагу [28].

Ключові параметри політичного виступу - цілісність, доречність і змістовність. Цілісність політичного виступу передбачає відповідність змісту образу, створюваному політиком. Доречність виступу - почуття відповідальності за сказане, а також здатність політика формулювати проголошуване нове в нових термінах. Доречність, як і цілісність, сприяє валоризації виступу, оскільки у глядача складається враження, що йому надається серйозна довіра, завдяки чому він відчуває себе учасником того, що відбувається. Змістовність політичного виступу передбачає значимість того, що говориться. Не дуже змістовні виступи швидко забуваються і не залишають жодного сліду в свідомості людей [28].

Вітчизняні психологи вважають, що для української аудиторії, яка дуже чуйно реагує на поведінку політика в ефірі, важливі гармонійність його виступу, уміння раціонально «резонувати» в такт своєму співрозмовнику, дозувати емоційну залученість. Психологи рекомендують також не захоплюватися іронізуванням і уникати їдких зауважень. Серед рис, бажаних для позитивного сприйняття лідера, називаються терпимість до співрозмовників і суперників, вміння виглядати компетентним в очах глядачів, знати міру в плані самоподачі. Однак українські політики часто використовують телевізійні виступи не стільки для демонстрації достоїнств власних пропозицій і програм, скільки для дискредитації суперників. Особливо цим «грішать» політики радикального спрямування.

А.Гітлер визначав такі необхідні змістові характеристики агітаційної промови:

- необхідно уникати абстрактних ідей, апелювати до емоцій;

- необхідно постійно повторювати декілька ідей, використовуючи стереотипні фрази;

- необхідно зупинятися на одному боці аргументації;

- необхідно постійно критикувати ворогів держави;

- необхідно виділяти одного ворога для персональної критики.

Також Гітлер писав: «Неправильно надавати пропаганді надто велику багатогранність» [14].

Геббельс також формулює правило спрощення, яке активно використовується у пропаганді та паблік рилейшнс сьогодні. Він пише: «Народні маси зазвичай значно примітивніше, ніж ми їх собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда має завжди залишатися простою та одноманітною. У цій гонці лише той спроможний досягти основних результатів у справі впливу на громадську думку, хто в стані звести усі проблеми до найпростішої термінології, і в кого вистачить мужності постійно повторювати це у найпростіших формах, незважаючи на заперечення інтелектуалів. [13; 33].

Отже, метою будь-якої промови, а особливо політичної, є вплив на свідомість мас, а досягатися ця мета повинна в першу чергу за рахунок змісту, а не форми. Політик повинен вкладати у свої слова таке значення, яке може бути правильно інтерпретоване і сприйняте аудиторією – це і є прагматичний аспект промови.

Висновки до розділу І.

Отже, мистецтво слова з'явилося ще на світанку людства і пройшло дуже довгий шлях розвитку. Особливого значення у демократичних країнах набуло політичне красномовство, оскільки саме завдяки агітаційним промовам політиків вирішуються долі цілих держав.

Саме тому мудрий політик повинен оволодіти знанням про те, як переконувати маси, а також навчитися його застосовувати на практиці. Мова політика повинна бути чітка, зрозуміла і аргументована. Існує два підходи для доведення власної думки: логічне пояснення та апеляція до почуттів глядачів.

Для підвищення ефективності промови слід використовувати усі можливі вербальні та невербальні компоненти. До вербальних компонентів належить використання троп і фігур, основне завдання яких – активізувати образне мислення аудиторії та урізноманітнити виступ. До невербальних компонентів належать інтонація, міміка і жести. Зміна інтонації використовується для виділення і підкреслення ключових моментів промови, а також посилення зацікавленості аудиторії у словах мовця. Міміка і жести – допоміжні компоненти, які мають описовий характер. Проте вони також повинні бути присутні, оскільки промова без жестикуляції та змін виразу обличчя є сухою і нецікавою.

Головна задача мовця – зробити так, щоб аудиторія правильно інтерпретувала його слова. Тому, виходячи з промовою, необхідно враховувати особливості світогляду слухачів і відтак використовувати правильні стратегії мовлення.

РОЗДІЛ ІІ.

ОСОБЛИВОСТІ ВЕДЕНЯ ДИСКУСІЇ У ТЕЛЕПЕРЕДАЧАХ «СВОБОДА СЛОВА», «ВЕЛИКА ПОЛІТИКА» ТА «ШУСТЕР LIVE»

2.1. Публічна промова як засіб формування іміджу політика

Незалежно від того, чи полягає завдання в тому, щоб бути обраним, щоб інтерпретувати і популяризувати нові погляди або в тому, щоб зробити повсякденне управління роботою з громадськістю важливою частиною життя спільноти - використання про